— І що? — не витримав Данило.
— Нічого, — розвела руками Галка. — Туман цей чорний ніде не ховався, прийшов до сусідки, про щось поговорили — і перестала кричати. Каже всім — помилилася.
— Для чого йому стара ікона? Богу молитися? — поцікавився Богдан.
— Не вірить він, кажуть, ні в Бога, ні в чорта. Сам собі сатана, — зітхнула дівчинка. — Є ж такі люди, нікуди від них не дінешся.
Хлопці перезирнулися.
— Так, всякі люди є, — погодився Данило. — Тільки ти тут яким боком?
— Дуже просто. Ми з Футболом любимо тут гуляти. І якось помітила я в цих краях Тумана, ошивався біля маєтку, наче хотів щось знайти. Знаю, що про нього люди говорять. Та ще й мама наказувала: побачиш його — тримайся подалі. Ось і почала за ним стежити. Просто так, знічев’я. Якось він помітив мене. Нічого не зробив, просто нагнав геть. Але так при цьому подивився — не повірите, наче з’їсти хотів.
— Ага! — реготнув Богдан. — Точно, справжній людожер! Хрум — і немає тебе!
— Даремно ти смієшся, — зупинив друга Данило, — у тому, що каже Галка, щось є. Цей Туман мені теж здався страшним чоловіком. Про людожера сильно сказано, але що він задумав якусь капость — це точно. То кажеш, він частенько в цих місцях крутиться?
— Останнім часом досить часто, — кивнула Галка. — Тому я й злякалася.
— Зате тепер ми щось знаємо! — гордо промовив Богдан. — Я таки правду казав учора: десь тут можуть бути заховані скарби. Інакше про що б вони так таємно говорили — твій людожер та місцевий бізнесмен, який старовиною займається? Га?
Данило почухав потилицю.
— Про таких, як цей Туман, мені тато казав. Знайде десь старе поховання, могилу — розкопає її, знайде там срібну пряжку від пояса чи піхви від шаблі, золотом оздоблені, і продасть комусь за великі гроші.
— То й що? — не зрозумів Богдан. — Ну, ясно, не можна могили розкопувати. Але ж люди он рибу ловлять і теж улов за гроші продають.
— Ти, Бодю, рибу зі скарбами не рівняй! — обурився його невіглаством Данило. — Скарби — це наша історія, цінності, розумієш? Їх у музей треба, а такі Тумани різним багатим бандитам продають. Вони їх або переплавляють на коштовний метал, або приватним колекціонерам сплавляють.
— То й що? — далі не розумів Богдан.
— Незаконно це, розумієш? Злочин. Тато казав, що за таке судять і в тюрму саджають. Тільки зловити таких Туманів на гарячому дуже складно. Ви як хочете, а перевірити все це треба, — вирішив він. — Очей з обох пропоную найближчим часом не спускати. Галко, покажеш, де цей дядько Сашко живе?
— Покажу. Тільки з вами буду! — до дівчинки повернулася зухвала впертість.
— Давай, — легко погодився Данько. — Але тоді доведеться тобі кудись свого Футбола приховати. Він же хвостом за тобою тягається. Птах дуже прикметний, і ми лишатися непоміченими не зможемо. Годиться?
— Він образиться, — зітхнула Галка.
— Отже, — підсумував Богдан, — тобі доведеться чекати звісток від нас.
Перед тим, як рушити в бік міста, дівчинка трохи затрималась. Вона позбирала розкидані ромашки. Вийшов досить великий оберемок. Хлопців це потішило, хоча вони й не стрималися-^кинули один на одного ворожі бісики.
Вирішили друзі найперше з наокуляреного дядька Сашка очей не спускати — і не прогадали.
Жив Немировський у приватному будинку, до якого саме робітники другий поверх прибудовували. Тож хазяїн був там, віддавав якісь команди, про щось говорив з бригадиром. Знову друзям пощастило: напроти будинку хтось висадив бузкові кущі, вони встигли розростися і стали для них чудовим сховком. Ба навіть більше: поряд якась добра душа лавку вкопала, тому ховатися і стежити за будинком з цього місця виявилося досить зручно.
А коли дядько Сашко нарешті з двору вийшов, хлопці остаточно зрозуміли: сьогодні їхній день. Бо йшов він пішки. Аби на машині їхав, довелося б за ним бігти і точно викрити себе, ще нічого й не почавши. Чому дядько Немировський вирішив нині пішки прогулятися, хлопці не мали зеленого поняття.
Ходили за ним друзі назирці до обіду. І нічого цікавого не виходили. Спочатку дядько Сашко на базар зайшов, з кількома людьми привітався, з кимось довше поговорив, а з одним чоловіком зайшов навіть у невеличке прибазарне кафе — «Завітай» називається. Взяли чоловіки по кухлю пива, сидять собі, пиво поцмулюють, про щось неквапом теревенять.
Так вони смачно це робили — аж хлопцям самим пити захотілося. Пошукали очима по базару — ніде квасу не наливають. Зате стовбичить холодильник, кока-колою напханий. Трошки кишенькових грошей в обох було. Залишивши чоловіків пити пиво без нагляду, бо нікуди не дінуться вони від свого пива, побігли друзі до холодильника. А коли купили кока-коли, зробили по добрячому ковтку і обернулися, аби назад іти, враз зупинилися і позадкували за червоний холодильник.
