Там, де вони щойно стояли, вже примостився знайомий довговолосий чоловік у чорному — Туман. Ще й окуляри темні нап’ялив. Думає — замаскувався.
— Казав же ж я тобі, — прошепотів Данько, але Бодя шикнув на нього і Данько замовк.
Тим часом чоловіки допили пиво. Дядько Сашко підвівся, попрощався з товаришем і неквапом рушив з базару. Дочекавшись, поки він відійде далі, посунув за ним і Туман. А Данило з Богданом, дружно кинувши в смітник недопиту кока-колу, пішли за ним, тримаючись так, аби Туман їх не помітив.
Але той зовсім не хвилювався. Мабуть, припустити не міг, що хтось тут може за ним стежити, тим більше — двоє хлопчаків. Тільки нічого це стеження не дало. Дядько Сашко прогулявся містом, зайшов по дорозі у кілька магазинів, але довго там не затримувався. Туман у цей час ховався кудись у тінь і закурював цигарку, а хлопці — шукали дерев, кущів чи просто вклякали за рогом якогось будинку.
Ось так за кілька годин усі четверо дали таке собі почесне коло містечком, повернувшись урешті-решт до хати дядька Сашка. Правда, біля хвіртки хазяїн усе ж роззирнувся довкола, але Туман вчасно ступив за стовбур великого дерева, а хлопці присіли в куцих кущиках біля чийогось паркана.
І тут сталося несподіване. За спинами хлопців почувся якийсь загрозливий рух, вони дружно обернулися і побачили за метр від себе знайому довгу шию та лису голову з міцним дзьобом. Ще мить — і знову, як тоді, це страусяче страховисько лупне по голові того, хто ближче сидить. Цього разу — Богдана.
Вихід — бігти тільки вперед. Це означало виказати себе, але була надія, що ніхто нічого не запідозрить. Ну, злякалися хлопці лютого страуса, якого майже все місто знає. Нічого дивного. Це все стрельнуло в голови одночасно обом, і мовби дало сигнал із стартового пістолета: зірвавшись просто з низького старту, хлопці вихором помчали вперед. Данило навіть узяв трошки праворуч, ледь не збивши з ніг Тумана. Цікаво було б глянути в його лице, тільки нема коли — прудкий птах наздоганяв.
Вулиця, на якій жив дядько Сашко, вела до річки. Туди й погнав своїх недругів Футбол. Тільки все одно бігав він хоч і швидко, але хлопців підганяв страх. Проте попереду була річка, тож далі не було куди жертвам тікати. Тому хитрий страус збавив темп — куди ж вони дінуться?
Розуміли це й Данило з Богданом. Через те, не змовляючись, хлопці на повному ходу влетіли в воду й одразу запрацювали руками, відгрібаючи від берега. Розчарований страус, від якого жертви уже вдруге за два дні ховалися у воді, почав виконувати на березі якийсь свій особистий ритуальний танок. Уся його поведінка красномовно промовляла: нікуди ви не дінетесь, хлоп’ята. Ми, мовляв, ще зустрінемось.
Аж тут і Галка наспіла. Захекалася, кіски мотиляються. Футбол побачив хазяйку і, як здалося хлопцям, це не додало йому гумору. Знову вона тут, і знову доведеться її слухатись. Та нічого не поробиш: повернувшись до друзів хвостом, страус гордо підійшов до Галки.
— Чого ви там сидите? Виходьте, не зачепить! — махнуло дівчисько рукою, а другою гладила Футбола по спині.
— А чого це він раптом біля нас опинився? — підозріло крикнув Богдан, не поспішаючи виходити з води. — Він же сам без тебе майже не ходить. Куди ти — туди й він, правильно?
— То й що?
— А те! — встряв Данило. — Ми ж домовлялися: ти з нами не ходиш! А ти не послухалась, і теж вирішила в сищиків-розбійників погратися. Страусисько за тобою поперся, от і маєш: мало не провалила всю операцію.
— То ви граєтеся? — знущально перепитала Галка. — Для вас усе це — гра, як футбол?
Почувши своє ім’я, страус стрепенувся і кумедно закрутив головою.
— Ні, це ти граєшся! — заперечив Богдан. — Для дівчат такі речі, як забава. А ми взялися до справи серйозно. Тепер ти нам тільки заважаєш!
— Он воно як! Ти бач! Галка за звичкою вперла руки в боки, навіть ногою тупнула: — То я вам про все розказала, на таємницю вивела, а тепер уже й зайвою стала? Нічого не вийде! Або разом будемо, або… — вона запнулася.
— Або що? — перепитав Данько.
— Не знаю, — чесно зізналася Галка. — Може, вам теє… Ну, якось подружитися з Футбиком? Тоді він вас не чіпатиме, га? У мене ж вийшло.
Друзі перезирнулися.
— Знаєш, а це ідея, — погодився Богдан. — Тільки як же ти з ним упоралась?
— Осідлала, — чесно призналася Галка.
На берег друзі вибралися мовчки.
Роздяглися, розклали шорти й футболки на траві, підставили сонцю мокрі тіла. Стояли так і далі мовчали: Галка справді видала несподівану новину. Нарешті Данько запитав:
— Хіба на страусах катаються?
— Сама бачила! — охоче відповіла Галка. — Нам газету районну приносять, то там про нову страусячу ферму писали. Ну й, звісно, фотографії були — один чоловік на птахові верхи скаче. От я й вирішила спробувати.
Відчуваючи, що тут і далі говорять про нього, Футбол гордовито виставив уперед груди, набундючився і став схожий на якогось далекого родича бабиного індика.
А Галка вела далі:
— Коли Футбол до нас забіг, він тоді ще Футболом не був. Я сама вдома була, всі по роботах. Він спочатку теж на мене кидався. А тоді я згадала ту фотографію. І ще про ковбоїв по телевізору бачила. Кожен, хто об’їздить дикого скакуна, стає його хазяїном. Ну й подружиться зі скакуном. Подумала — чом би не спробувати? Обережно вилізла на дах курника, дочекалася, поки страус підійде, і сповзла йому на спину.
