— Я ж не дояр. І не агротехнік, — по голосу Аристарха було зрозуміло, що він розсердився.
— Отже, ви не перевіряли, — закопилила губу директриса. — Вам же гірше. Коли вона погано доїтиметься, будете шукати іншу, — директриса рішуче заходилася розв’язувати міцно затягнений мотузок.
Але тугі волокна вперто не піддавалися, мотузок ковзав по хромованому металу. Рада Сергіївна здмухнула з чола мокре від поту пасмо, розгнівано пирхнула й відступила назад, просто в розчинені ворота. Її нога на мить опинилася за соляною смугою-оберегом.
І відразу ж, з утробним завиванням, на директрису щось накинулось. Ірка навіть не встигла помітити, що то було.
Гулькнула якась розпливчаста тінь, Рада Сергіївна нестямно зойкнула й упала на землю. Вона вчепилася в тінь обома руками й, ледь встигнувши люто крикнути:
— Ворота! Зачиніть ворота! — викотилася з двору.
Щось смикнуло Ірку за плече. Одним рухом Аристарх штовхнув її в будинок і кинувся до воріт. У його руці тьмяно зблиснув пістолет. Вчепившись у скоби засува, менеджер потягнув ворота на себе. Стулки зачинилися з важким брязкотом.
А за парканом точилася справжня битва. Дикий, несамовитий напіввереск-напівкрик стьобнув Ірку по вухах. Жодна жива істота не могла так кричати! Потім пролунало вже знайоме гарчання-шипіння і скажено заволала Рада:
— Хапай його! Рви!
— Їй треба допомогти! — скрикнула Ірка, знову вискакуючи надвір.
— Ану мерщій назад! — гаркнув Аристарх і для переконливості змахнув пістолетом. — Ще тільки тебе там бракувало!
Не слухаючи його, Ірка вже бігла до хвіртки. Рада хоч і вредна, не ліпша за бабусю, але зараз там, за воротами, вона б’ється на смерть, рятуючи Ірку! Ні ж бо, більше через неї ніхто не загине!
— Стій, дурепо! — крикнув Аристарх їй навздогін.
Його слова пролунали так голосно, що за парканом раптом запанувала тиша.
Замкнена зсередини хвіртка почала повільно відчинятися. Від жаху Ірка зробила кілька кроків назад… Хвіртка розчинилася, й у двір уповзла ледь жива Рада Сергіївна.
Блакитні джинси директриси були запилюжені, а блуза на плечі — порвана. Правицю Рада Сергіївна обережно притискала до грудей. Цівка крові стікала з долоні, розпливаючись на блузці червоною плямою.
Менеджер підскочив до Ради, яка безсило похитувалася.
— Це ж треба, живий! От тварюка! Утік? — збуджено запитав він.
Рада застережливо глянула на нього, перевела очі на Ірку й хриплувато мовила:
— Утекла. Відьма втекла, — з придихом повторила вона.
— Та я й кажу, — швиденько погодився Аристарх, — пес, тобто відьма, утік? Тобто утекла?
Рада кивнула й раптом безсило припала до стовпчика хвіртки.
— Радо Сергіївно, вам зле? — заметушилась Ірка.
Навіть не усвідомлюючи, що робить, вона схопила директрису за поранену руку. Схоже, долоня Ради Сергіївни побувала в чиїхось міцних, гострих зубах. Шкіра звисала, немов лахміття, оголивши живе м’ясо. Кров, не запікаючись, усе жебоніла й жебоніла.
Аристарх коротко присвиснув:
— Кепські наші справи. Якщо кров не спинити…
— Кров треба спинити, — луною відгукнулась Ірка.
Не зводячи очей, немов заворожена, вона дивилася на рану. Здалеку, із якихось невідомих глибин пам’яті долинав тихий, нікому, окрім Ірки, не чутний дитячий голосок:
«Бабусю, бабусю, кров тече, подми на пальчик!» — кричала маленька дівчинка, і глибокий голос старої жінки швидко пробурмотів: «Кров не вода, червона руда…»
Ірка розтулила запечені губи:
— Кров не вода… — пошепки повторила вона.
Неначе в трансі, вона простягла руку, накрила рану на долоні директорки й раптом голосно почала повторювати:
— Кров не вода, червона руда, назад повернися, у жилах зачинися, з мого прохання, із Божого бажання… І навіки-віків, амінь, — вона легенько подула на рану й зняла руку.
— Що це? — здивовано запитав Аристарх. — Що?
Рана зникла. На її місці утворилася пляма ніжно-рожевої молодої шкіри, покреслена багряними смужками запеченої крові.
— Як ти… Як ти змогла? — в очах Ради Сергіївни застиг подив. І острах.
— Не знаю, — відповіла Ірка, переводячи розгублений погляд із власної руки на загоєну Радину долоню. — Якось несподівано пригадалося.
— Пригадалося? — насторожено перепитала Рада, — Тебе що, уже вчили чаклувати?
— Ні, — рішуче похитала головою Ірка. — Ніхто мене не вчив.
— А замовляння на спин крові — звідки? — не відступала Рада.
— Я не знаю, — прошепотіла Ірка й, помітивши недовіру на Радиному обличчі, додала майже благальним голосом: — Чесно, я не знаю!
Якусь мить Рада з голови до п’ят оглядала дівчинку. В Ірки навіть пальці на ногах похололи й затерпли. Погляд директриси ні з того ні з сього став пронизливим, недобрим. Таким самим поглядом вона дивилася на Ірку тиждень тому, коли екзаменувала її на курсах іноземних мов.
— А не знаєш, так учись! — коротко гаркнула Рада Сергіївна, випускаючи налякану Ірку з-під свого спопеляючого погляду.
— Нам з Аристархом Теодоровичем треба поговорити, а ти поки що попрацюй! Для кого ми корову привели? — мало не в обличчя Ірці полетів білий вишитий рушник.
— А що мені з нею робити? — спитала Ірка, ледь устигши підхопити рушник на льоту.
— Здоїти, — наказала Рада.
— Подоїти? — здивовано перепитала Ірка.
— Не подоїти, а здоїти, — роздратовано виправила її Рада. — Береш рушник, просовуєш його в оту замкову шпарину…
Ірка обернулася й спантеличено витріщилась на двері веранди. Двері прикрашав величезний отвір для ключа. У мультиках крізь такі округлі замкові шпарини головні герої підслуховують злочинні плани — крізь них спокійно пролізе ціле вухо. У жодному справжньому будинку Ірка такого замка зроду не бачила!
— Між іншим, на замовлення робили, — Рада поспішила розвіяти Ірчине здивування. — Сучасні замкові шпарини, ці крихітні кривульки, для здоювання взагалі не підходять, — голос директорки був сповнений презирства до вбогих сучасних замків. — Справжня відьма повинна мати в будинку хоча б одну повноцінну замкову шпарину. Просовуєш крізь неї рушник, береш на кухні миску, опускаєш у неї кінець рушника й починаєш смикати крізь шпарину туди-сюди, — Рада розвернулася й попрямувала до будинку, знаком наказавши Аристархові йти за нею.
— І що буде? — здивовано запитала Ірка.
Рада Сергіївна зупинилася й важко зітхнула. У цьому зітханні була споконвічна вчительська скарга на учнівську тупість.
— Має побігти молоко. З рушника. Дивись, щоб на підлогу не крапало, а то прибирати доведеться. Сподіваюсь, тепер усе зрозуміло?
Ірка рішуче похитала головою:
— Нічого не зрозуміло, — вона знала, що Раду зараз ліпше не дратувати, але ж вона справді нічого не розуміла!
— Ти доїш корову на відстані, — в’їдливо-терплячим тоном мовила Рада Сергіївна. — Справжня надніпрянська відьма могла не мати в хазяйстві жодної корови, але молочні продукти в її хаті завжди були. Вона здоювала молоко сусідських корів!
Ірка глянула на корову, потім перевела погляд на рушник і знизала плечима.
— Ну, що тебе непокоїть цього разу? — як і раніше в’їдливо запитала Рада.
— Навіщо? — прямо сказала Ірка. — Кому це потрібно? Я не збираюся здоювати сусідське молоко, я краще до супермаркету збігаю!
— Ой лишенько, скільки разів я маю тобі повторювати! — Рада Сергіївна звела очі до неба й якусь мить почекала, немовби сподіваючись почути відповідь. Небеса мовчали, і Рада перевела погляд на Ірку. — Я тобі щодня повторюю, щодня, можна вже й запам’ятати! Що чаклунство — річ старовинна, — це я тобі казала?
Ірка ствердно кивнула.
— О-ось! — задоволено протягла Рада. — Хоч щось пам’ятаєш! Усі замовляння теж старовинні, чи не так?
Ірка знову кивнула.
— Та-ак, добре! А ми використовуємо старовинні відьомські замовляння, це ти знаєш? — Рада продовжувала говорити, а Ірка кивала, як китайський бовванчик.
— Старовинні надніпрянські відьми були сільськими бабусями, і замовляння в них — теж сільські! На картоплю, на льон, на хвороби тварин, на молоко…
— Між іншим, в агрофірмах вони користуються великим попитом, — авторитетно додав Аристарх.
— Саме так! Наші пращури знали, що робили, а ми повинні тільки все точно повторювати! Навіть якщо воно трохи застаріло, головне — традиція! Нічого нового нема й бути не може! Закляття дуже консервативні, тобто треба робити все, як заведено! Як за старих часів! Жодної самодіяльності! А тепер швиденько, рушник у руки й гайда до праці! І годі, годі сперечатися!
Ірка за інерцією ще кілька разів кивнула, дивлячись Раді в спину. Директриса й менеджер пішли до будинку:
— Бачиш, що коїться? Треба поквапитись! — розчула Ірка уривок Радиної репліки.
Ірка глянула на рушник, потім на прив’язану біля воріт корову. Отже, корова там, а молоко має бути тут. Добре, спробуємо. Вона просунула рушник крізь замкову шпарину й нерішуче вхопилася руками за його кінці. По-дурному якось виглядає. Ірка потягла в один бік. У другий… Рушник човгав у шпарині туди-сюди й тихенько шарудів — шурх-шурх. Дикуни в підручнику історії підхожим макаром видобували колись вогонь. Тертям. Тільки в Ірки вогонь не видобувався. А молоко й поготів.
