— Намазуй, намазуй, не бійся, — підбадьорила її директриса.
Ірка засунула в баночку пальця. Крем легким шаром ліг на зап’ястки й шию, та відразу немов розтанув.
— А тепер заплющуй очі, — наказала Рада.
Ірка заплющила. Їй було лячно, але чим швидше вона й ця божевільна парочка переконаються, що ніяких відьомських задатків вона не має, тим швидше відчепляться.
Ірка почекала із заплющеними очима якусь хвилину. Нічого не сталося.
— Ну що, переконалися? — зухвало запитала вона.
— Ми-то переконалися, — гмукнула Рада майже біля самого Ірчиного вушка.
Щось м’яко стукнуло Ірку по голові. Дівча швиденько розплющило очі. Вона продовжувала сидіти, підібгавши ноги, але вже не на підлозі, а під самісінькою стелею, впершись у неї головою. Ірка секунду вивчала люстру, що теліпалася поруч, потім швидко глянула вниз. Сподівання, що, поки вона була із заплющеними очима, Аристарх якимось дивним чином посадив її на шафу, відразу розвіялись. Під Іркою нічого не було. Вона сиділа в повітрі! Повільно й обережно дівчинка спробувала випрямити ноги — нічого не змінилося. Вона й далі висіла в повітрі.
— Захочеш полетіти чи спуститися — просто подумай про це, — сказала Рада, літаючи поруч.
— Давайте сюди, — помахав їм знизу Аристарх, і Рада обережно ковзнула до нього.
— А ви чого не злетіли? — поцікавилась Ірка, ошелешено спостерігаючи за директрисою, яка почала планувати.
— На мене не діє, — з легеньким смутком відповів Аристарх. — Адже я не чаклун, а всього-на-всього менеджер.
— У мене теж незабаром припиниться дія, — умощуючись на дивані, сказала директриса.
— Ага, — кивнула Ірка, розвернулася в повітрі й стрімко шугнула у вікно.
Вона вже летіла над брукованою доріжкою саду, коли почула, як позаду завзято кричала Рада Сергіївна:
— Не виходь за ворота! Не виходь!
«Я не виходжу, я вилітаю!» — переможно подумала Ірка й ще швидше понеслася до високого цегляного паркану. Аж раптом на півдорозі вона відчула, що тіло стає все важчим — дія крему закінчувалася.
«Треба було дужче намастити», — з розпачем подумала Ірка. Вона встигла виставити вперед ноги, ступні боляче вдарилися об доріжку. Дівчинка похитнулася, але все-таки встояла на ногах і побігла до хвіртки.
Ірка вискочила на вулицю, просто на білу смугу з дрібних кристаликів, якою було обведено будинок. Під її ногами щось захрустіло. Ірка на секунду спинилася й глянула вниз…
Витріщивши сліпі більма, до неї наближався знайомий сухорлявий собайло.
Із собачої горлянки долинало напівгарчання-напівшипіння, що його дівча вже колись чуло. Таке саме шипіння чулося й з іншого боку вулиці! Ірка озирнулась.
Другий пес був присадкуватим, неймовірно кошлатим і мав криві лапи — повна протилежність свого тонконогого побратима. Але з його зарослої морди на Ірку пильно дивилися такі самі страшні білі очі. Пси невблаганно наближались. А коли лишалося всього кілька кроків, вони раптом зупинились і завмерли в очікуванні, не зводячи з дівчати сліпих очей.
Ірка блискавично зрозуміла — вони чекають, доки вона зійде зі смуги! Дівча обережно ступило назад. Пси розчаровано завили. Тоді Ірка розвернулась і помчала садом назад до будинку.
Рада Сергіївна стояла на ґанку, тривожно придивляючись до дівчиська, яке наближалося.
Захекана Ірка спинилася перед директоркою.
— Соляне коло оберігає будинок, — тихо сказала Рада Сергіївна. — Але доки ти не навчишся захищати себе сама, вони чекатимуть на тебе.
— І чому ж я маю навчитися? — запитала Ірка.
— Бачиш, як просто, — посміхаючись, сказала Рада Сергіївна. — Це той самий принцип ніндзя, але навпаки. Ніндзя ховається там, куди ніхто не дивиться. А коли відьма відводить очі, то ніхто не дивиться туди, де вона ховається. Ти порухайся, порухайся.
Ірка зробила непевний крок убік. Аристарх Теодорович теж подивився вбік. Але в протилежний. Схоже, його погляд старанно оминав Ірку, він дивився куди завгодно, тільки не на дівча, яке повільно походжало туди-сюди.
— Зайди йому за спину… — наказала директриса.
Менеджер, почувши її слова, різко обернувся, старанно вишукуючи Ірку в себе за спиною. Його очі бігали, нишпорили довкола, але Ірки так-таки й не бачили.
Рада показала їй жестом — продовжуй! Ірка прошмигнула за Аристархову спину, підійшла близько, майже впритул.
— Ну, а тепер можеш просто вдарити його ножем у спину… — зненацька прокоментувала директриса.
— Навіщо? — здивувалася Ірка.
Тієї ж миті Аристарх із радісним вигуком учепився їй у лікоть: — Бачу! Ага, спіймав!
— Мовчати треба, коли очі відводиш, — повчально зауважила Рада Сергіївна.
Ірка, не дивлячись на Аристарха, визволила лікоть:
— Чому я маю бити когось ножем у спину?
Рада роздратовано глянула на неї:
— Я не кажу, що ти маєш! Я кажу, що ти можеш! По-моєму, ми з тобою домовились: ти вчишся себе захищати.
— Та навіть якщо всі відьми на світі почнуть на мене полювати, навіть якщо я всім їм відведу очі, як же це так — ножем? Ви що?
— Дуж-же розумно! — іронічно пирхнула Рада. — Одного разу тебе вже ледь не задушили, а на другий раз — заріжуть або втоплять і, до слова, жодної секунди не вагатимуться. Принципи — це чудово, але вони можуть тебе вбити. Старі відьми хочуть, щоб таких, як ти, не було! Зовсім! Тут уже або ти їх, або вони тебе. Утім, на відьом це не діє, — квапливо додала Рада. — Відьмі очі не відведеш.
— То навіщо ж я це вчу? — похмуро поцікавилась Ірка.
— Люба моя, старі відьми — досить впливові дами. У них багато простих помічників серед людей. А з ними ти можеш це робити.
— Я нікого не збираюся вбивати, — буркнула Ірка.
— А я не розумію, для кого стараюсь? — сварливим голосом поцікавилася Рада Сергіївна. — Я кидаю свою школу, мчу до іншого міста, рятую її від відьми, навчаю… Навіщо це мені! У мене є й інші справи, та, до речі, й інші учениці теж. Це через тебе ми тут безвилазно сидимо, — Рада з огидою роззирнулася навсібіч. — Адже на мене старі відьми не полюють, розумієш! Вони не зв’язуються з тими, хто може дати їм відсіч. А я всього-на-всього хочу, щоб ти навчилася давати відсіч. Щоб ми нарешті могли звідси вийти!
— Я ж тільки сказала, що нікого не хочу вбивати! — Ірка сильно заплющила очі, стримуючи сльози, що ось-ось могли хлинути. — Я не винна, що на мене полюють! Я не просила! Я не хотіла бути відьмою! Я хочу додому, за мене там бабуся хвилюється!
— Я тобі сто разів казала — не хвилюється твоя… бабуся! — Рада пожувала губами, явно проковтнувши слівце «бісова». — Ми їй сказали, що я беру тебе до своєї школи й тобі треба негайно їхати! Якщо ти, нарешті, почнеш працювати, то незабаром так і буде!
— Я працюю! — сльози все-таки вирвалися з-під вій і двома струмками потекли по щоках. — Але я не розумію, чому я не можу подзвонити бабусі!
— Тому що в цій халупі нема телефону! — майже заверещала Рада. — Це тобі не фантастика. У реальному житті навіть відьма не може подзвонити без телефону! А зняти гарний будинок нам не по кишені, у нас бюджет!
— В-и-ибачте, — схлипнула Ірка. Що таке «дорого», вона розуміла аж надто добре. Люди їй допомагають, витрачають на неї свої сили — і гроші теж, — а вона істерику закотила! Треба негайно вгамуватися. І мобілку в Аристарха вона зараз не проситиме. Може, пізніше. — Вибачте мені, будь ласка. Я… не хотіла. Просто… Мені лячно, я втомилася, і… Мені б хоч речі з дому забрати. Ми тут уже другий тиждень, — стишила голос Ірка, — а в мене навіть змінних трусиків нема. Я їх перу, а вони висихати не встигають, увесь час мокрі, — тихенько поскаржилася вона Раді.
Директриса сплеснула руками:
— Ой леле! — і відразу ж почала гладити Ірку по голові.
Ірка терпляче наморщила личко.
— Ірко, будь ласкава, вибач мені. Нехай уже Аристарх не розуміє, він чоловік, але я, стара дурепа!
— Ви зовсім не стара! — в’яло запротестувала Ірка. Потім зрозуміла, що варто було б додати: «І не дурепа!» — але Рада її вже не слухала.
— Аристарху! — владно наказала вона. — Забери в Ірки всі її речі й вирушай по магазинах. Дівчинці потрібен повний гардероб! І не будь скупиндрягою! А ти поки що в моєму халаті посидиш, — додала вона вже Ірці.
— Слухаюсь, Радо Сергіївно, — менеджер браво клацнув підборами.
Ірці здалося, що він трохи кепкує з величного тону директорки, але Аристарх виглядав зовсім серйозно.
— До речі, що там у нас із коровою? — наче цариця, поцікавилася Рада Сергіївна.
— Чуже місто, — Аристарх розвів руками. — Але дістанемо, можете не сумніватись.
— Навіщо вам корова? — зацікавлено спитала Ірка.
— Нам неодмінно потрібна корова, як же ми без корови, — неуважно вимовила Рада Сергіївна. — Давайте, Аристарху Теодоровичу, не зволікайте! Ані з одягом, ані з коровою.
Менеджер кивнув головою й вийшов. Закутавшись у Радин блакитний халат, Ірка прилаштувалася біля стола.
— Нічого, зараз Аристарх купить тобі що-небудь гарнюнє, і ти відразу повеселішаєш, — бадьоро зауважила Рада. — А поки не гаймо часу. Чим швидше ти будеш готова, тим швидше ми звідси виберемося.
Рада Сергіївна поставила перед Іркою невеличке кругле дзеркальце й потяглася до пачки старих ілюстрованих журналів, що лежали на столі. Перед Іркою замиготіли глянцеві фотографії.
— Уявімо, що хтось із них — твій ворог.
— Бред Пітт? — поцікавилась Ірка, зазирнувши до журналу.
— Бреда Пітта ми не чіпатимемо. Вірку Сердючку так само, — похитала головою Рада Сергіївна. — Вони надто далеко, навряд чи в нас щось вийде, і взагалі, зв’язуватися із «зірками» — собі на шкоду. Це місцевий журнал? — вона глянула на обкладинку й кивнула. — Тут теж має бути хтось із міських знаменитостей. Ось, будь ласка! — Рада повернула журнал, показуючи Ірці фото високого стрункого чоловіка. В одній руці чоловік тримав ножиці, а в іншій — щойно розрізану червону стрічку. Поруч, притулившись до його плеча, стояла молода білява жінка. Навколо, схоже, аплодуючи, скупчилися офіційно вбрані добродії й дами. — Іващенко, Володимир Георгійович, генеральний директор… Відкриття нового цеху, — читала Рада. — Просто як на замовлення! Ім’я, фотографія, чим займається… А тепер давай з’ясуємо, що цей Іващенко хоче тобі зробити!
