«Блакитненький…» — встигла подумати Ірка й одразу ж відчула, як купа ниток стискає їй горло. Дихати стало важко. Уже вдруге за сьогодні Ірка провалилася в пітьму.
Здавалось, неначе їй у лице світив прожектор. Ірка розплющила очі й одразу ж примружила їх. Крізь широке вікно струменіло яскраве сонячне світло. Проблимавши, Ірка знову наважилася розплющити очі. І відразу ж задумалась. Здається, вона знепритомніла в номері Ради Сергіївни. Точно. Вона лежить на дивані, а Рада… Рада Сергіївна схилилася над нею — її лице добре й дуже стурбоване. Зовсім не таке, як тоді, у готелі.
Тоді? У готелі? Отже…
Ірка ледь звелася на лікті. Вона лежала у досить великій напівпорожній кімнаті — шафа, диван, журнальний столик з парою стільців. За прочиненим великим вікном весело зеленів сад. Навколо не було ані золотих брязкалець, ані чудернацьких курильниць, ані жмутків сухої трави. І примарної постаті під ліхтарем так само не було. Ірка здійняла руки, побоюючись, що побачить блакитну вовну, яка обплутала їй зап’ястки. Але руки були вільні. Замість голубої вовни біля самісінького Ірчиного носа гойднувся блакитний рукав блузи — Рада Сергіївна подала їй склянку води.
— А де… кіт? — запитала Ірка.
Вона хотіла спитати: «А де я?» — але запитання про кота вирвалося саме по собі. Рада жалісливо зморщила обличчя.
— Не хвилюйся, Ірко, тобі не можна зараз хвилюватися, — пробурмотіла вона.
— Скажи їй правду, Радо, — загув приємний чоловічий голос, і до Ради підійшов високий літній чоловік у дорогому костюмі. — Вона в нас сильна дівчинка. Справжній боєць.
Ірка зачаровано дивилася, як сонячні промінчики виблискують на голеній голові чоловіка. Вона навіть не уявляла, чому це раптом її вважають бійцем, але похвала їй сподобалася.
Рада присіла біля Ірки на краєчок дивана.
— Загинув твій котик, Ірко.
— Він не мій, — слабко заперечила Ірка, але Рада лиш відмахнулася:
— Та твій, твій. Просто, ти ще про це не знаєш.
Ірка обурено вп’ялася поглядом у Раду Сергіївну. Як це — кіт її, але вона ще про це не знає? І взагалі, що тут коїться? Що тут робить оцей голомозий чолов’яга? І Рада? А сама Ірка — що вона тут робить? І де воно — це «тут»?
— Т-с-с, — прошепотіла Рада й приклала пухкий палець до Ірчиних губ. — Забагато запитань! Давай, але не все зразу.
Ірка здивовано вирячила на Раду очі. Адже вона ще нічого не питала! Принаймні вголос.
— Для початку з’ясуймо, як ти почуваєшся. На що скаржимось? — жартівливо поцікавилася директриса, беручи Ірку за руку.
— На галюцинації, — сердито буркнула Ірка. — Мені ввижаються величезні коти, собаки з більмами, агресивні клубки вовни, директриси зі шкіл іноземних мов, якісь зовсім незнайомі чоловіки й чужі будинки.
Рада Сергіївна й голомозий чолов’яга розреготалися, немов почули бозна-який дотепний жарт.
— Схоже, з тобою й справді все гаразд, — витираючи сльози, що виступили від сміху, сказала Рада. — Ми маємо вибачитися перед тобою, дівчинко, — вона миттю посерйознішала. — Повір, ми дуже довго тебе шукали, — від надміру почуттів директриса притисла пухкі кулачки до грудей. — Але знайшли надто пізно!
Губи в Ірки мимоволі почали посмикуватися. Голос Ради Сергіївни був сповнений трагізму — точнісінько, як у Богдана, коли його хотіли постригти. Але сміятися було якось ніяково — усе-таки доросла жінка, до того ж, іще й директорка школи. Тож Ірка аж надто серйозно подивилася Раді в очі.
— Коли кіт відчув твою присутність, ми миттю почали пошуки… — усе таким же трагічним голосом продовжувала Рада Сергіївна.
— Але знаєш, Ірко, виявляється, коти — зовсім некеровані істоти, — довірливо пояснив чоловік. — Розумієш, він кіт, а отже, ходить, де йому заманеться, тобто гуляє сам по собі! За ним не встежиш! Одного чудового дня він пішов шукати тебе — й усе! А наслідки котячої самостійності — трагічні!
— Ми не згаяли жодної хвилини, — відразу запевнила Ірку Рада Сергіївна. — Ми відразу зрозуміли, що кіт вирушив до тебе й задіяли всі підвладні нам сили. Але ж він іде за нюхом, а ми всього-навсього люди! Ми нічого про тебе не знали — ані де ти живеш, ані як виглядаєш! Ми не знали, що твої вороги — наші вороги! — теж взяли слід! Доки ми тебе вичислили, доки перевірили — ми ж не маємо права помилятися, ми мали бути абсолютно певними!
— А ці мерзотниці тим часом теж і вичисляли, і перевіряли! — гнівно стиснувши кулаки, закричав чоловік. — Убивці!
— Ми теж трохи винні, — покаянно урвала його Рада Сергіївна. — Негідники побачили, як ти йдеш до мене в готель, і відразу ж зрозуміли, що ти саме та, та сама! Ще й кіт почав довкола тебе ошиватися…
— Та не займай ти кота, Радо, — увірвав директрису чолов’яга. — Якби не він, бідолашне дівча б задушили просто там, у темному провулку! Одне лихо: така бійка — не котяча справа!
— Звісно, звісно, — відразу ж закивала Рада. — Якби він не кинувся на той страшний клубок, ми б не встигли! Кіт виграв для тебе всього кілька хвилин, але ці хвилини були вирішальними — життя чи смерть! Він урятував тебе, але йому ми вже нічим не змогли допомогти!
Чолов’яга й Рада однаковим чітким рухом, наче офіцери в старих фільмах, схилили голови.
Ірка, яка під час цієї дивної розмови переводила погляд з одного на іншу, тепер заплющила очі й завзято потрясла головою:
— Б-р-р!
Рада почала з такою силою гладити Ірку по голові, що бідолаху аж втиснуло в м’яку поверхню дивана.
— Нічого не бійся! — примовляла директриса. — Ти з нами, ми зможемо тебе захистити! Поїдеш зі мною до школи, почнеш навчатися, будеш краща за всіх!
— Без кота важко! — застережливо зауважив чолов’яга.
— Нічого, ти ж сам казав, що вона — боєць! — відразу наїжачилась Рада. — І без кота впорається!
Ірка, то поринаючи в подушки дивану під тиском її руки, що весь час її погладжувала, то злітаючи на пружинах угору, майже не слухала, про що вони говорять. Але на всяк випадок поцікавилася:
— Це що, новий метод викладання?
Рада нарешті припинила гладити дівчину по голові. Ірка полегшено перевела подих — ще трохи й лисину протерла б!
— Який новий метод? — здивовано перепитала Рада.
Ірка знизала плечима:
— Не знаю, котячий, певно. Я так зрозуміла: учням школи іноземних мов без кота тепер нічого робити!
Голомозий чолов’яга коротко гмукнув:
— Учні школи іноземних мов можуть легко обійтися й без кота. А от відьмі — тій справді важкувато буде!
— Особливо такій молоденькій і недосвідченій, як ти! — миттю додала Рада Сергіївна.
Не чекаючи, доки вони знову почнуть перекидатися репліками, неначе якимись м’ячиками, Ірка відкотилася по широкому дивану — геть від Радиної руки — і схопилась на ноги.
— Так, усім величезне спасибі, — пробубніла вона. — І шановній Раді Сергіївні спасибі, і вам спасибі, е-е…
— Аристарх Теодорович, — підказав голомозий чолов’яга.
— І Аристарху Теодоровичу спасибі, — погоджуючись, кивнула Ірка й зробила невеличкий крок у бік дверей. Потім ще один, ще, продовжуючи белькотіти: — І коту вашому спасибі…
— Твоєму коту, — знову виправила її Рада Сергіївна.
— Моєму, моєму, — закивала головою Ірка, продовжуючи задкувати до дверей.
Кажуть, що з божевільними ліпше не сперечатися. У всякому разі, доки не будеш від них подалі. А в тому, що ці двоє божевільні, Ірка тепер жодної миті не сумнівалася. Можливо, навіть маніяки. Викрали її… Тікати звідси, мерщій! Ірка кинулась до прочинених дверей.
Але двері зачинилися перед самісіньким її носом. Ірка не встигла загальмувати й з льоту стукнулась об них лобом. Похитуючись, вона стояла перед дверима й трималася руками за голову.
— Боляче? — запитав із-за спини співчутливий голос Ради. — Вибач мені, трохи не розрахувала.
Не озираючись, Ірка налягла на двері всією своєю вагою й заходилася завзято торсати ручку.
— Випустіть мене! — закричала вона. — Агов, там, за дверима, чуєте, негайно випустіть мене!
— За дверима нікого нема, Ірко! — ласкаво сказала Рада. — В усьому будинку, крім нас трьох, — жодної душі.
Ірка озирнулася, підперши лопатками двері.
— Чого вам від мене треба? — з ненавистю запитала вона. — Я хочу додому! Відпустіть мене, чуєте? Відпустіть! Рятуйте! — раптом щосили закричала Ірка. — Рятуйте!
— Ану тихо! — гаркнув голомозий Аристарх Теодорович, і всі Ірчині заклики про допомогу розчинилися в його гарчанні. — Негайно припини істерику!
Ірка осіклася.
— Сто чортів! Вибач, — відразу ж зніяковіло загув він. — Я не хотів на тебе кричати, але ж ти здійняла такий галас!
— Ми самі винні, — втрутилася Рада. — Налякали дівча.
Аристарх Теодорович кивнув, цілком погоджуючись:
— Почнімо все спочатку. Ходи-но сюди, Ір. Сядь.
— Нікуди я не піду, — відповіла Ірка, пильно дивлячись на нього звуженими очима.
— Добре, не треба, — погодився Аристарх. — Але все одно ми маємо спокійно поговорити. Візьми стільця… — Він зробив крок вперед, маючи намір подати Ірці стільця, але дівча відразу ж відсахнулося.
— Добре, добре, я не наближатимусь до тебе, — він відступив на кілька кроків. — Та сідай уже! Наша розмова буде довгою!
— Не хочу я з вами довго розмовляти, — відповіла Ірка, але все-таки сіла. Повільно сповзла прямо на підлогу. Не тому, що він попрохав, а просто вона раптом відчула, що з переляку її не тримають ноги. Це було ще жахливіше за появу того сліпого собайла. Жахливіше за клубок-душитель. Але Ірка боялася не так дивної парочки дорослих людей, не так їх самих, як того, що ці дивні дорослі люди мали їй сказати. Вона не хотіла цього слухати! Але все-таки довелося.
