— Іро, ти — відьмочка, — прямо сказала їй Рада Сергіївна.
— Радо Сергіївно, дражнитися недобре. Ви ж директор школи, шановна людина, вибачте, звісно, — осудливо похитала головою Ірка.
Рада скупо посміхнулася:
— Не зовсім розумію, за що ти вибачаєшся: за те, що робиш мені зауваження, чи за те, що я — директор школи. Тобі треба навчитися чітко викладати не лише власні слова, але й думки. Для відьми це життєво необхідно, а то можна такого накоїти… — вона звела руку, спиняючи Ірку, яка була вже готова вибухнути. — Іро, спробуй зрозуміти. Час від часу з’являються люди, які вміють робити незвичайні речі. Такі люди завжди були, є й будуть. А тут, на Дніпрі, — Рада Сергіївна постукала пальцем по столу, так, наче Дніпро протікав прямо по лакованій поверхні столика, — ще сто років тому відьми й чаклуни були звичайним явищем — на кожному хуторі була відьма, а в селах і взагалі по дві-три. Зараз, звісно, їх стало куди менше…
— Ага, у відьом ніхто не вірить, і від цього вони помирають, — підштрикнула Ірка. Вона вже десь таке читала. Чи, може, там ішлося про фей?
— Відьмі, дитинко, абсолютно все одно, вірять у неї чи ні, — урвала її Рада Сергіївна. — Якщо не вірять, то так навіть краще, безпечніше. Зрештою, відьми навіть у давнину непогано жили, а в сучасному світі й поготів — це дуже, дуже великі можливості. І ніхто не хоче цими можливостями ділитися.
— Чаклунська конкуренція, — гмукнула Ірка, але голомозий Аристарх Теодорович серйозно кивнув:
— Розумна дитина.
Ірка з обуренням подивилася на нього. Ну, доки він говорив, що вона боєць, — їй було досить приємно, ну «розумна» — теж непогано, але ж яка вона йому дитина?
— Сильні відьми почали знищувати слабких. А головне — старі відьми, вириці, ганяються за яритницями, молодими, у яких іще не «проклюнувся» відьмацький талант. Вони намагаються прикінчити їх раніше, ніж ті розвинуть свої здібності. Гадаєш, чому на тебе напав клубок? — запитально примружила очі Рада Сергіївна. — Це була відьма!
— Вовняна, — тепер Ірка вже не боялася, їй скорше було смішно: сидять двоє дорослих і цілком серйозно розповідають якісь нісенітниці.
— Скорше вітряна. А може, й морозяна, — задумливо відповіла Рада. — Вони люблять обертатися на клубки. Доросла досвідчена відьма здатна обертатися на кішку, пацюка, копицю сіна, вогняне колесо… На собаку.
Ірка ледь помітно здригнулася — згадала собайла з більмами.
— У будь-якому разі, якщо ти зараз залишишся сама, без друзів, ти загинеш!
— Так ви і є мої друзі. Організація захисту молодих відьом. Такий собі благодійний фонд.
— Жодної благодійності, дівчинко, — посміхнувся Аристарх Теодорович. — Усе цілком по-діловому. Ми знаходимо таких, як ти, захищаємо їх від смертних чарів, навчаємо відьмацтву. А потім пропонуємо їхні послуги зацікавленим людям. Я, Ірко, ось уже десять років працюю відьмацьким менеджером і поки що клієнтів нам не бракує.
— Цікава історія, — протягла Ірка. — Отже, ваша школа — для відьом? — Ірка озирнулася до Ради Сергіївни.
Не те, щоб вона їм повірила, але все-таки було цікаво.
— Хогвартс? — посміхнулася Рада. — На жаль. Хогвартс — всього-на-всього казка. У мене звичайна мовна школа. Просто в ній навчається кілька… не зовсім звичайних дівчаток. Бачиш, усі без винятку відьми мають одну прикметну рису — вони легко опановують будь-які мови. Їм і вчитися особливо не треба, вони відчувають мови. До речі, зазвичай ми саме так і знаходимо юних яритниць.
— Спостерігаємо за слухачами різних курсів, — пояснив Аристарх. — Якщо з’являється дитина з незвичайними здібностями до мов, Рада Сергіївна миттю їде й перевіряє її. На твоє знання трьох мов ми відразу звернули увагу!
— Ну, а коли ти вільно переклала текст із латини, а потім зрозуміла давньогерманські руни… Адже ти зрозуміла, чи не так? — гостро глянувши на Ірку, поцікавилась Рада.
— Майже, — прошепотіла Ірка, згадуючи пожовклу сторінку й метушню літерок-павучків.
— Ну й осика, звичайно, — продовжувала Рада. — Жодна відьма терпіти не може осики. У тебе трохи послаблена реакція — інші мої спецучениці ручку з осики навіть узяти не можуть, у них від неї просто опіки!
— Інші учениці? — розгублено перепитала Ірка.
Те, що розповідала Рада, видавалося неймовірним, неможливим, але водночас звучало так просто, так буденно. Так переконливо.
— Звісно, адже ти не одна-єдина молода відьмочка, яку нам пощастило пригріти в стінах нашої школи. Хоча з іншими ти побачишся не так швидко, — обличчя Ради Сергіївни стало стурбованим. — Поки що нам доведеться затриматись тут. Твої вороги чудово знають, де ти. У будинку ти перебуваєш під захистом, але доки не навчишся хоча б найпростішим прийомам, виходити на вулицю тобі не можна!
— Ніяким прийомам я не навчуся! — заперечила Ірка. — Годі всяку фігню молоти! — Ірці було вже не до етикету. — Відьом не існує! А навіть якщо й існують, то я вам не відьма! Я ніколи нічого такого відьмацького не робила! На дах не літала, з пітонами в зоопарку не розмовляла…
— Дитятко начиталося «Гаррі Поттера», — гмукнув Аристарх.
— Іро, невже ти гадаєш, що коли ти відьма, то варто тобі наморщити носика — і все — відразу іскри полетять? — розсміялася Рада. — Відьмацтво — це, у першу чергу, знання! Рецепти магічних декоктів, уміння відводити очі, знання замовлянь. Тобі ще треба довго вчитися…
— Тобто будь-хто може вивчити замовляння й стати відьмою, — перервала Ірка. — От ви їх і вчіть, а від мене відчепіться.
— Вивчити може будь-хто, — м’яко виправила її Рада Сергіївна. — А от зробити — тільки відьма. Хочеш — можемо перевірити.
Рада витягла з кишені широкої спідниці пластикову баночку, схожу на косметичну. Там справді був крем. Вона нашвидкуруч намазала собі зап’ястки, натерла шию. Потім до баночки потягся Аристарх. Нарешті Рада поставила її перед Іркою. Та з острахом зазирнула всередину.
