Дорога Магнолій, як і Прівіт-драйв, була оточена великими квадратними будинками з рівнесенько підстриженими газонами. Володіли ними великі квадратні господарі, що їздили чистесенькими машинами, такими, як у дядька Вернона. Гаррі більше любив Літл-Вінґін уночі, коли заслонені вікна світилися в темряві барвистими латками, і коли вслід йому не лунало несхвальне бурмотіння тих господарів з приводу його «злочинного» вигляду. Гаррі йшов швидко, тож, подолавши половину алеї Магнолій, наздогнав Дадлеву зграю. Дружки прощалися на розі алеї. Гаррі сховався у затінку великого бузкового куща і причаївся.
— …верещав як свиня, правда? — сказав Малкольм, і всі зареготали.
— Гарний хук правою, Великий Дад, — похвалив Пірс.
— Завтра в той самий час? — спитав Дадлі.
— У мене вдома, батьків якраз не буде, — відповів Ґордон.
— Тоді до зустрічі, — сказав Дадлі.
— Тримайся, Дад!
— Бувай, Великий Дад!
Гаррі зачекав, поки розійдуться всі, а тоді рушив далі. Коли голоси знову стихли, він завернув на алею Магнолій і так наддав ходи, що незабаром наздогнав Дадлі. Той ішов не поспішаючи й мугикав щось собі під ніс.
— Гей, Великий Дад!
Дадлі озирнувся.
— А-а, — буркнув він, — це ти.
— Коли це ти став Великим Дадом? — поцікавився Гаррі.
— Заткнися, — огризнувся Дадлі, відвертаючись.
— Класна кличка, — гмикнув Гаррі, намагаючись іти з двоюрідним братом у ногу. — Та для мене ти назавжди залишишся «Маленьким Дідічком».
— Я сказав, ЗАТКНИСЯ! — крикнув Дадлі, а його шинкоподібні долоні стислися в кулаки.
— А що, твої хлопці не знають, як тебе називає мама?
— Замовкни.
— А їй ти не радиш заткнути пельку. Ну, може, тоді «Попульчик» або «Гарнюній Дадасик»? Так можна називати?
Дадлі промовчав. Він насилу стримувався, щоб не лупнути Гаррі.
— То кого ви сьогодні побили? — поцікавився Гаррі вже без посмішки. — Знову якогось десятирічного хлопчика? Я чув, що позавчора перепало Маркові Евансу…
— Він сам напросився, — гаркнув Дадлі.
— Та невже?
— Він мені грубіянив.
— Он як? Може, він сказав, що ти схожий на свиню, яку навчили ходити на задніх ногах? Але ж це не образа, Дад, це правда.
Щелепа в Дадлі засмикалася. Гаррі страшенно подобалося спостерігати, як шаліє Дадлі. Він мовби переливав у двоюрідного брата своє роздратування. Це була єдина полегкість.
Вони завернули у вузенький перехід, де Гаррі вперше бачив Сіріуса, і яким можна було швидше перейти з алеї Магнолій у провулок Гліциній. Через брак ліхтарів там було безлюдно і значно темніше, ніж на вуличках, що він їх поєднував. Кроки хлопців приглушували стіни гаража з одного боку і високий паркан — з другого.
— Гадаєш, ти такий крутий з тією штукою? — озвався Дадлі за кілька секунд.
— З якою штукою?
— Та тією… яку ти ховаєш.
Гаррі знов усміхнувся.
— Ти не такий уже й дурний, як здаєшся, Дад. Зрештою, інакше ти б не зміг одночасно ходити й розмовляти. — Гаррі вийняв чарівну паличку.
Дадлі скоса зиркнув.
— Тобі не можна, — відразу бовкнув Дадлі. — Я знаю. Тебе виженуть з тієї школи для прибацаних.
— А чому ти думаєш, що правила не змінилися, Великий Зад?
— Не змінилися, — не надто впевнено відповів Дадлі.
Гаррі тихенько засміявся.
— А що — страшно поборотися зі мною без тієї штуки? — озвався Дадлі.
— Звичайно, тобі достатньо чотирьох ґевалів за спиною, щоб побити десятилітнього. А той боксерський титул, що ти ним не нахвалишся? Скільки було твоєму суперникові? Років сім? Вісім?
— Щоб ти знав, йому було шістнадцять, — крикнув Дадлі, — і після бою він вирубався на двадцять хвилин, хоч був удвоє важчий за тебе. Почекай, от я скажу татові про цю твою штучку…
— Що, вже побіг до татуся? Невже наш чемпіончик з боксу злякався страшної Гарріної палички?
— Уночі ти не такий сміливий, га? — глузливо осміхнувся Дадлі.
— А це і є ніч, Дадасику. Так називають ту пору, коли довкола темрява.
— Я маю на увазі в ліжку! — гукнув Дадлі.
Він став. Гаррі також зупинився, дивлячись на брата. Навіть у пітьмі було видно, що велике Дадлове обличчя світилося дивним тріумфом.
— Ти маєш на увазі, що в ліжку я боягузливий? — спантеличився Гаррі. — А чого я маю там боятися — подушок?
— Я чув, як ти спав учора, — видихнув Дадлі. — Як ти розмовляв уві сні. І як стогнав.
— Що ти маєш на увазі? — ще раз перепитав Гаррі, але в грудях у нього з’явилася холодна порожнеча. Уночі йому знову наснився цвинтар. Дадлі реготнув, а тоді пропищав пронизливим голосом:
— «Не вбивайте Седрика! Не вбивайте Седрика!» Хто такий той Седрик — твій хлопець?
— Я… ти брешеш, — механічно пробелькотів Гаррі. Але в роті у нього пересохло. Він знав, що Дадлі не бреше — він не міг знати про Седрика.
— «Тату! Допоможи мені, тату! Він хоче мене вбити, тату! Ой-йо-йой!»
— Заткни пельку, — тихо мовив Гаррі. — Замовкни, Дадлі, я попереджаю!
— «Рятуй мене, тату! Мамо, допоможи мені! Він убив Седрика! Тату, допоможи! Він хоче…» Не наставляй на мене ту штуку!
Дадлі позадкував до стіни. Гаррі націлився чарівною паличкою просто в Дадлове серце. Він відчував, як у його жилах пульсує чотирнадцятирічна ненависть до Дадлі — він усе віддав би за можливість вистрілити зараз, зачаклувати Дадлі так потужно, щоб той приповз додому якоюсь напівживою комахою з настовбурченими вусиками…
— Більше ніколи про це не говори, — прошипів Гаррі. — Ти мене розумієш?
— Відверни ту штуку!
— Я спитав, ти мене розумієш?
— Відверни її вбік!
— ТИ МЕНЕ РОЗУМІЄШ?
— СХОВАЙ ТУ ШТУКУ…
Дадлі якось чудернацько хапнув ротом повітря і затремтів, ніби його занурили у крижану воду.
Щось сталося з цією ніччю. Всіяне зірками темно-синє небо зненацька стало чорне і темне — зникли зірки, місяць, навіть імлисті вуличні ліхтарі. Затих далекий гуркіт машин і шелестіння дерев. Теплий духмяний вечір раптово став пронизливо холодним. Їх оточила цілковита, непроникна, мовчазна пітьма, немовби якась велетенська рука накрила вулицю товстим крижаним покривалом, засліпивши хлопців.
На частку секунди Гаррі подумав, що це він мимоволі вдався до чарів, хоч щосили цьому опирався — але тоді розум узяв гору над емоціями — він не зміг би загасити зірки. Гаррі роззирнувся довкола, намагаючись побачити бодай щось, але пітьма тисла на очі невагомою вуаллю.
У Гарріних вухах пролунав нажаханий Дадлів голос:
— Щ-що т-ти робиш? П-перестань!
— Я нічого не роблю! Заткнись і не рухайся!
— Я н-нічого не бачу! Я осліп! Я…
— Я сказав — заткнись!
Гаррі стояв нерухомо, поглядаючи то ліворуч, то праворуч невидющими очима. Від пронизливого холоду він тремтів з голови до ніг. Руки вкрилися мурашками, волосся стало дибки — він широко розплющив очі, наосліп роззираючись.
Це неможливо… їх тут не може бути… тільки не в Літл-Вінґіні… він нашорошив вуха… він їх почує раніше, ніж побачить…
— Я с-скажу татові! — скімлив Дадлі. — Д-де ти? Що т-ти ро?…
— Ти можеш замовкнути? — зашипів Гаррі. — Я хочу щось почу…
І тут він замовк. Бо почув саме те, чого боявся.
У переході, крім них, було ще щось. Дихало воно важко і хрипко. Гаррі, тремтячи в цьому крижаному повітрі, відчув неймовірний жах.
— П-припини! П-перестань! Бо вдарю, к-клянуся!
— Дадлі, заткн…
БАХ!
Гаррі, отримавши удар кулаком по голові, аж заточився. З очей мовби посипались іскри. Уже вдруге за годину Гаррі відчув, ніби його голова розколюється навпіл. Він гепнувся на землю, а чарівна паличка вилетіла йому з рук.
— Ти дебіл, Дадлі! — закричав Гаррі. Від болю сльозилися очі. Він став на коліна і наосліп почав обмацувати землю.
Почув, як Дадлі бреде кудись навпомацки, спотикаючись і наштовхуючись на паркан.
— ДАДЛІ, ВЕРНИСЯ! ТИ ЙДЕШ ПРЯМО НА НЬОГО!
Почувся страхітливий зойк, і Дадлі спинився. Тієї ж миті Гаррі відчув, як його спину обвіяло холодом, а це могло означати лише одне — їх тут кілька.
— ДАДЛІ, НЕ ВІДКРИВАЙ РОТА! ХОЧ БИ ТАМ ЩО, МОВЧИ!.. Паличка! — бурмотів Гаррі, а його пальці снували по землі, мов павуки. — Де ж та… паличка… скоріше… лумос!
Він вимовив це механічно, відчайдушно прагнучи світла, щоб легше було шукати, — аж тут біля правої руки спалахнув вогник — це засвітився кінчик чарівної палички. Гаррі, відчуваючи невимовну полегкість, схопив її, зіп’явся на ноги й озирнувся.
У грудях йому все обірвалося.
На нього плавно насувалася височезна постать у каптурі. Вона нависала над землею, засмоктуючи в себе ніч, а з-під плаща не видно було ні ніг, ні лиця.
Спотикаючись, Гаррі позадкував і підняв чарівну паличку.
— Експекто патронум!
З кінчика палички вилетів сріблястий струмінь пари, і дементор сповільнив ходу, проте чари поки що не подіяли. Дементор наближався до Гаррі, що, плутаючись у власних ногах, відступав, а панічний страх затуманював йому мозок — зосередься…
З-під дементорового плаща висунулися сірі, вкриті слизом і струпами, руки і потяглися до Гаррі. У вухах зашуміло.
— Експекто патронум!
Його голос звучав невиразно й віддалено. Ще одна хмарка сріблястого диму, слабша, ніж перша, вилетіла з чарівної палички — у нього нічого не виходило, він уже не міг виконати чарів.
У Гарріній голові пролунав сміх, пронизливий, високий… Він відчував смердюче й холодне, мов смерть, дихання дементора, що заповнювало йому легені, накривало його з головою — думай… про щось радісне…
Але Гаррі не відчував радості… крижані пальці дементора хапали його за горло… пронизливий сміх перейшов у регіт, він дедалі гучнішав, і Гаррі почув у себе в голові голос: — Вклонися смерті, Гаррі… можливо, це буде навіть безболісно… не знаю… я ще ніколи не помирав…
Він більше ніколи не побачить Рона й Герміону…
Задихаючись, він раптом чітко побачив їхні обличчя.
— ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!
З кінчика Гарріної палички вистрибнув величезний сріблястий олень. Він штрикнув рогами дементора там, де мало бути його серце. Дементор відлетів назад, невагомий, наче темрява, і шугнув побитим кажаном, не витримавши натиску оленя.
