— Чому я досі не знав, що ви сквибка, місіс Фіґ? — захекано спитав Гаррі. — Стільки разів до вас приходив — чому ви нічого не казали?
— Дамблдор так велів. Я мала пильнувати тебе таємно, ти був ще надто малий. Вибач, Гаррі, що тобі в мене було так паскудно, але ж Дурслі нізащо не відпустили б тебе до мене, якби подумали, що тобі сподобається. Це було нелегко, сам знаєш… та що ж це таке! — трагічним голосом завела вона знову, заламуючи руки. — Коли Дамблдор дізнається… ну як Манданґус міг піти, він же мав чергувати до півночі — де він? Як повідомити Дамблдорові про те, що сталося? Я ж не вмію являтися.
— У мене є сова, я вам позичу. — Гаррі застогнав, дивуючись, як йому досі не тріснув хребет під вагою Дадлі.
— Гаррі, ти не розумієш! Дамблдорові треба діяти негайно, у міністерстві вміють виявляти неповнолітнє чаклунство, там уже, мабуть, про все дізналися, — згадаєш мої слова.
— Але ж я рятувався від дементорів, я мусив застосувати чари — у міністерстві, напевне, більше перейматимуться тим, що робили дементори тут, на алеї Гліциній.
— Ох, мій любий, якби ж так і було, та, боюся… МАНДАНҐУС ФЛЕЧЕР, Я ТЕБЕ ПРИКАНДИЧУ!
Щось гучно ляснуло, в повітрі запахло міцною сумішшю спиртного й тютюну, і просто перед ними явився присадкуватий неголений дядько в подертому плащі. Коротконогий, з довгими рудими патлами й мішками під червоними очима та з по-собачому сумним поглядом. У руках він стискав сріблястий клунок, у якому Гаррі впізнав плащ-невидимку.
— Шо таке, Фіґі? — здивувався він, позираючи то на місіс Фіґ, то на Гаррі й Дадлі. — А чо’ ти не маскуєшся?
— Я тебе зараз замаскую! — закричала місіс Фіґ. — Дементори, сачок ти клятий, негіднику, злодюжко!
— Дементори? — перепитав приголомшений Манданґус. — Дементори, тута?
— Тут, лайно ти кажаняче, тут! — верещала місіс Фіґ. — Дементори напали на хлопця під час твого чергування!
— Овва, — ледь чутно протягнув Манданґус, позираючи то на місіс Фіґ, то на Гаррі. — Оце так, я ж…
— А ти поперся скуповувати крадені казани! Чи ж я тобі не забороняла? Так чи ні?
— Я… ну, я… — Манданґус знітився. — Той… трапилася така гарна нагода, ну, знаєш…
Місіс Фіґ підняла руку, на якій висіла господарська сумка, і вперіщила нею Манданґуса по лицю й шиї. Судячи з брязкоту, в сумці було повно бляшанок з котячою їжею.
— Ой!.. Іди… йди геть, стара дурна кажанихо! Треба сповістити Дамблдора!
— Ага… треба! — верещала місіс Фіґ, гамселячи Манданґуса сумкою з котячою їжею куди попало. — І… краще… щоб… ти… зробив… це… сам… і… пояснив… чому… тебе… тут… не… було!
— Не казися, бо сказишся! — кричав Манданґус, зіщулившись і затуляючи голову руками. — Вже біжу, вже біжу!
Знову щось гучно ляснуло — і він щез.
— Сподіваюся, Дамблдор його закатрупить! — розлючено гаркнула місіс Фіґ. — Ну, пішли, Гаррі, чого ти чекаєш?
Гаррі вирішив не марнувати останніх сил на пояснення, чому він ледве пересувається під таким тягарем. Поправивши на плечі напівпритомного Дадлі, він поплентався далі.
— Я проведу вас до дверей, — сказала місіс Фіґ, коли вони вийшли на Прівіт-драйв. — Про всяк випадок, якщо їх тут більше… ой, яке лихо… і ти мусив прогнати їх сам… а Дамблдор наказував будь-що утримувати тебе від чарів… ну, та нема чого плакати над розлитою настоянкою… кота запустили до гномів, отаке-то…
— То Дамблдор, — видихнув Гаррі, — за мною… постійно… стежив?
— Ну аякже, — нетерпляче відказала місіс Фіґ. — А ти думав, що він дозволить тобі тинятися без нагляду після того, що сталося у червні? Боже мій, хлопче, а ще казали, що ти кмітливий… ну все, йди… і не потикай нікуди носа, — звеліла місіс Фіґ, коли вони підійшли до будинку номер чотири. — Сподіваюся, скоро з тобою хтось зв’яжеться.
— А що ви збираєтесь робити? — швидко спитав Гаррі.
— Піду додому, — відповіла місіс Фіґ, оглянувши темну вуличку і здригнувшись. — Чекатиму вказівок. А ти сиди вдома. На добраніч.
— Зачекайте, не йдіть! Я хотів би знати…
Та місіс Фіґ уже подріботіла геть, шльопаючи капцями й подзенькуючи господарською сумкою.
— Зачекайте! — гукнув їй услід Гаррі. В нього зібралася купа запитань, які він хотів поставити тому, хто мав зв’язок з Дамблдором, однак за кілька секунд пітьма поглинула місіс Фіґ. Спохмурнівши, Гаррі поправив на плечі Дадлі, а тоді поволі й важко подався до будинку номер чотири.
У коридорі горіло світло. Запхнувши чарівну паличку за пояс, Гаррі натиснув на дзвінок і почав спостерігати, як наближається постать тітки Петунії, чудернацько спотворена хвилястим склом вхідних дверей.
— Діді! Нарешті, бо я вже було… почала… Дідіку, що сталося?
Гаррі скоса глянув на Дадлі і якраз вчасно вислизнув з-під його руки. Дадлі захитався, його лице позеленіло… а тоді він роззявив рота й виблював прямо на килимок.
— ДІДІ! Діді, що з тобою? Верноне? ВЕРНОНЕ!
Гаррін дядько підстрибом примчав з вітальні, а його моржеві вуса відстовбурчилися врізнобіч, як завжди, коли він хвилювався. Він підбіг до тітки Петунії і допоміг їй перетягти ослаблого Дадлі через поріг, намагаючись не ступити в калюжу блювотиння.
— Йому погано, Верноне!
— Що таке, сину? Що сталося? Місіс Полкіс дала тобі щось несвіже до чаю?
— Чого ти такий брудний, золотко? Ти що, лежав на землі?
— Стривай… синку, на тебе, бува, ніхто не нападав?
Тітка Петунія вереснула.
— Дзвони в поліцію, Верноне! Дзвони!.. Дідіку, золотце, розкажи все мамусі! Що тобі зробили?
У цій метушні ніхто й не помічав Гаррі, а йому тільки цього було й треба. Він устиг прослизнути у двері перед тим, як дядько Вернон їх зачинив, і доки Дурслі галасливо просувалися до кухні, Гаррі тихенько й обережно рушив у напрямку сходів.
— Хто це зробив, сину? Скажи. Ми їх упіймаємо, не турбуйся.
— Цсс! Він хоче щось сказати, Верноне! Що таке, Діді? Розкажи мамусі!
Гаррі вже поставив ногу на нижню сходинку, коли Дадлі спромігся видушити з себе:
— Він.
Завмерши з ногою на сходинці, Гаррі скривився й приготувався до скандалу.
— ХЛОПЧЕ! СЮДИ!
Охоплений люттю і страхом, Гаррі поволі забрав ногу зі сходинки й поплентався до Дурслів.
Чиста, немов вилизана, кухня виблискувала якось нереально після темряви, що панувала надворі. Тітка Петунія вмостила Дадлі на стільці. Він і досі був дуже зелений і липкий. Дядько Вернон стояв біля сушарки, втупившись у Гаррі крихітними примруженими очицями.
— Що ти зробив моєму синові? — загрозливо прогарчав він.
— Нічого, — відповів Гаррі, чудово розуміючи, що дядько Вернон йому не повірить.
— Що він тобі зробив, Дідіку? — спитала тремтячим голосом тітка Петунія, витираючи губкою блювотиння з синової шкіряної куртки. — Це було… було, ти знаєш, про що я, золотко? Він скористався… тією штукою?
Поволі й боязко Дадлі кивнув.
— Брехня! — різко заперечив Гаррі. Тітка Петунія зойкнула, а дядько Вернон стиснув кулаки. — Я йому нічого не робив, то був не я, то…
Однак саме тієї миті у кухонне вікно залетіла сова-сипуха. Мало не черкнувши по голові дядька Вернона, вона перетнула кухню, кинула Гаррі під ноги великий пергаментний конверт, що його тримала в дзьобі, елегантно розвернулася, зачепивши кінчиками крил холодильник, і вилетіла геть.
