Комунікація відновлюється:
«Пане Сун, у плебс-кварталі відбувається перерозподіл соцвиплат. Уже досить давно, близько трьох загальних місяців. Ви, пане Сун, повільно живете і, схоже, поки що цього не зауважили. Та ми знаємо, що ви пильно контролюєте свої еквопотоки і могли б допомогти відстежити, де саме ваш соціальний потік розщеплюють. Якщо їх не впіймати на гарячому зараз, дозволити контрафактне еквонакопичення, можуть виникнути серйозні проблеми».
«Ми», — непохибно виокремлюю головне; не такий вже я сповільнений і ще аж ніяк не старий. — «То все-таки „ми“, пане Морлі».
«Я кажу про нас, еквокоординаторів. Коли постає загроза загальним інтересам, саме час згуртуватися».
Блакитнавий фільтр латентного запитання. І відразу ж запитання пряме, без фільтра:
«Ви ж розумієте, чим нам усім загрожує хронорозшарування плебсу?»
Я розумію. Не розумію іншого: чому він звернувся саме до мене — маючи достатньо ресурсів заблокувати ідентифікатор п’ятнадцятого рівня. З такими особистими засобами соціальний еквопотік цього Морлі аж ніяк не поступається потужністю моєму — то на біса?!..
Без сумніву, підставна особа. Чия, навіщо?
«Добре, я проконтролюю потік».
І навздогінці, перш ніж він встигає відреагувати:
«Але не обіцяю, що поділюся з вами здобутою інформацією».
«Сподіваюся, таки поділитеся. Але, пане Сун, це вирішуватимете ви і тільки ви».
Комунікацію оповиває перлинний фільтр ґречності:
«На все добре. Можете відновлювати свій хронорежим».
Хлопчисько.
Лайнувшись, запускаю щадне хроносповільнення. Дуже, дуже поступово, бо хоч як крути, моєму спрацьованому організмові нині досить потрясінь. Поки хронос непомітно пульсує на кордонах особистого простору (просторові налаштування сталі, переміщатися мені нікуди та й нема чого), активую еквосхему.
І відразу бачу. Стоп.
Хворий, висохлий, ледь живий відросток-вектор. Гарячково, насилу влучаючи пальцями по сенсорах, викликаю його характеристики — і вибухаю найбруднішою лайкою, що сягає ще тих часів, коли в людей була готівка в кишенях, а інші люди в тих кишенях нишпорили. Спустошений і безсилий, неспроможний нічого вдіяти заднім числом, лютий найперше на самого себе — роззяву, телепня, фраєра, який дозволив так себе нагріти!..
Поки я висів на комунікації з цим «морлі», якого неможливо ідентифікувати, поки слухняно змінював хронорежим і обговорював проблеми плебс-кварталу, мене елементарно облупили на… зараз-зараз… на сім тисяч екво. Аж дивно, що така скромна сума.
Мене, еквокоординатора-мільярдера Ебенізера Суна!!! — обікрали на гріш, впіймавши на щонайелементарніший гачок, на який з давніх-давен (так, не добиратиму слів) ловлять усіх — на страх.
Плебс-кварталу бояться всі. Цієї хисткої, аморфної, безвісної колонії людських організмів без щонайменших ознак індивідуальності. Ми звикли, що плебс — одне ціле, де спільне все: простір, час, екворесурси, що в рамках соцпрограм постачаємо їх ми. Споживаючи їх і нічого не виробляючи натомість, плебс, безперечно, дуже обтяжливий, зате безпечний. Насправді ми годуємо його заради того, щоб він не змінювався, залишався таким же відразливим, але інертним і безпечним болотом десь на периферії наших еквосхем. Розшарування плебсу — спершу на рівні еквопотоку, а згодом простору і зрештою часу! — один із найпопулярніших, я б навіть сказав, попсових конспірологічних сценаріїв-страшилок, хоча від цього він не стає неможливим. А розшарований, індивідуалізований, отже, оскаженілий плебс… аж мороз поза плечима пішов. Щось мені геть не хочеться фантазувати на цю тему.
Дякувати Богові, це справді лише фантазії. Тому, либонь, варто змиритися з безглуздою втратою семи тисяч… і все ж, чому саме така, дрібна і некругла, сума?
Мерехтить комунікація. Той, кому я зараз навіщось здався, про це пошкодує.
Активую. Мстиво споглядаю процес синхронізації, хроносповільнення по той бік. Найприкріше і найпринизливіше в нинішній пригоді — що мене змусили прискоритися. Тобто вкрали не лише дещицю моїх екво, але й додаткові хвилини мого єдиного і вже аж ніяк не безмежного життя…
«Діду…»
Що?
Виявляється, я забув відімкнути ідентифікатор, і зараз він прискіпливо зчитує особистий профіль. Іґар Сун; припізнившись на півсекунди, згадую, хто це взагалі такий, і мені вдруге за прикро малий відтинок особистого часу стає соромно. Боже милий, хлопчику, скільки ж тобі зараз — квапливо вирубавши систему, намагаюся нелогічно, без достатніх даних, прикинути — скільки йому може бути років?
Ліловий фільтр жалю:
«Діду, вибач. Я намагався пробитися, але в тебе геть усе було екрановано. Ти вже помітив?»
«Що?»
«Мені страшенно потрібні були екви. Я… Словом, хроноконфлікт у Загальному просторі. Влетів на сім штук».
«Іґаре!» Потроху починаю розуміти, змішуючи зачудування та сардонічний регіт. «Як тобі це вдалося?»
«Ти ж мені сам показував код. Ми з тобою тоді ще разом вектори ганяли, пам’ятаєш?»
Пам’ятаю. Багряний фільтр докору на Елізиній лінії: «А може, дідуню, ти вділиш бодай п’ять хвилин свого коштовного (на багряний накладається зелений, і виходить брунатна каламуть) особистого часу єдиному правнукові?!» «Аякже, крихітко. Давай його сюди, в приват-лінію. Іґар, адже так?» «Тішуся, що хоч ім’я пам’ятаєш».
