Красоткін підняв руку на рівень грудей і поворушив пальцями, немовби показуючи людину, яка йде. Дрібненька сива Машенька вже звелась, їхні голови нарешті опинилися на одному рівні. Перш ніж випростатися на весь свій височезний, навіть коли зігнутий у три дуги, зріст, Міша зробив закличний жест — ніби підгріб до себе повітря грабаркою долоні.

Як вони пішли, в залі начебто вдвічі поменшало народу. Далі Віра тремтливим голосом оголосила Танине ім’я і зійшла зі сцени. Сіла на краєчок фотелю у першому ряду й приготувалася слухати. На Танині вірші, занадто дзвінкі, лункі, немов оптимістичний музичний інструмент на кшталт литавр чи піонерської сурми, вона мусила налаштуватися, зосередитися, підвищити внутрішній шумовий поріг.

Мимовільно глянула ліворуч, у бік виходу. І побачила у дверях грабарку Красоткінової руки, що громадила повітря.

Таня тремтячими пальцями розгорнула збірочку, піднесла її впритул до обличчя, затуливши себе собою ж давніх прекрасних літ, і почала читати.

Закусивши губу — як же незручно, — Віра навшпиньках вийшла.

У холі чекали і Міша з Машенькою, і Скуркіс, і Берштейн — коли вони встигли всі вийти?.. і як? — мабуть, зметикувала Віра, в залі були ще одні двері. Таня точно це бачила, а як же важко читати, коли хтось виходить…

Поглянула на них із докором. Скуркіс уже встромив у хащі бороди цигарку, без якої не витримував більше чверті години, Берштейн галантно подавав Машеньці плащ, а Міша Красоткін усміхався одним зі своїх неперевершених усміхів, схожих на густий березняк:

— Вірусику! Вбирайся! Ми йдемо відзначати… ну-бо, відгадай, що?

— Мішо! Дівчата читають. Я не можу, йдіть самі.

— Відгадуй-відгадуй, — зронив Берштейн.

З-за дверей переможно зринув високим переливом горна Танин голос — і стихло, потім захлюпали, мов збурена вода у ванні, ріденькі оплески. Далі в нас Аґлая, потрібно повернутись, оголосити…

— Хлопці, я побігла, вдало вам відсвятку…

Залунав низький хрипкуватий голос Аґлаї; тієї ж миті Віра затнулася, бо згадала і зрозуміла.

— Без тебе відчитають, — невиразно, крізь цигарку, прохамаркав Скуркіс. — Ходімо, імениннице. Скільки тобі стукнуло?

— Скуркісе, ти худоба, — мовила Машенька, — ти цинік і брутальна тварюка, жінкам таких запитань не ставлять.

— Сімнадцять! — прорік Красоткін. — Вірусикові завжди сімнадцять. Ходімо!

— Незручно, — вона ще намагалася пручатися. — Я до вас потім… дослухаю і підійду…

— Ми йдемо в «Склянку», — сказав Берштейн. — найавтентичніший заклад цього міста. А «Склянку» неможливо знайти. Вона показується лише тим, кого сама кличе.

— Невже ти чуєш її голос?

— Ні, Машенько, але мені показали дорогу.

Авжеж, я мусила залишитися, думала Віра, жахливо, як я потім дивитимусь в очі дівчатам, це так неввічливо — йти геть, щойно відчитавши своє, хто ж іще слухатиме поетів, як не колеги по цеху?

Самоїдські думки ліпилися в ланцюжок, ритмічно синхронний із вервицею вогнів посеред проспекту; придивившись, Віра зрозуміла, що це маленькі декоративні деревця, обвиті гірляндами, як гарно… В цьому місті вона була вперше. А Берштейн і Красоткін з Машенькою їздили щороку і її кликали вже багато разів: ти що, це ж саме той фестиваль, туди їдуть УСІ — так-таки, наголошуючи, самими великими літерами.

Але вона відмовлялася, тому що була жива мама — єдина людина, з якою Віра з року в рік відзначала день народження. Жасминовий чай у тонкому чайничку з ієрогліфами та японською пташкою, блюдечко з горіховими коржиками, мама їх дуже любила… і жодної промовленої вголос цифри, їхній з мамою час давно зупинився, у замкненому світі — що менший він і непроникніший для чужих, то легше підтримувати свій, окремішній час. Власне, у поетичних колах він теж майже не рухався: фестивалі, читання, посиденьки у кав’ярнях, вервечка незмінних знайомих облич — милий Міша, нерозлучний із чарівливою Машенькою, милий Скуркіс, талановиті дівчата, видатний Берштейн…

Мама померла навесні. А мені сьогодні виповнилося п’ятдесят сім.

— Отут повертаємо, — сказав Берштейн. — Усі проминають цей поворот, а я минулого разу знайшов для себе орієнтир: ось, бачите щербатий камінь?

— Вони тут усі щербаті, — засміялася Машенька.

— За десять кроків має бути арка. Якщо її не буде, то я, звісно, зганьбився.

— І арки тут скрізь…

У темряві, такій несподіваній після освітленого проспекту, аркове склепіння нависло важко, немов грозове небо, їхні кроки нерівною бруківкою звучали здвоєно і лунко, — а Віра ніколи не любила замкнутого простору і тягаря над головою, відразу почало тиснути в скронях і вона гостро відчула, яка неправильна, випадкова, непотрібна її тут присутність. День народження — нащо? Любі, близькі, майже рідні люди — до речі, всі вони її обігнали і там, попереду, щось жваво обговорювали, арочне відлуння спотворювало їхні голоси, — їй не хотілося, категорично не хотілося святкувати з ними, вислуховувати їхні вдавані, щирих на п’ятдесятисемиріччя не буває, розлогі компліменти, брати участь у спільній розмові про долю поезії та батьківщини… Наскільки краще було б залишитися, послухати хороші вірші. А потім просто погуляти містом з дівчатами або й самій — звісно, освітленими вулицями.

Попереду пролунав багатоголосий захоплений вигук, а потім сповнений безмежного самозамилування голос Берштейна:

— А дехто сумнівався.

— Дай-но, дорогенький, я тебе розцілую. Красоткін, відвернись і не підглядай!

Віра підійшла до них і побачила над головами вивіску, що мерехтіла в посвіті блакитнавого ліхтаря вітражними літерами з перламутрового та кольорового скла: справжній витвір мистецтва.

— «Склянка»! — оголосив Скуркіс; із напруженою галантністю потягнув на себе важелезні, товстющі на ребрі двері. — Вірусику, ти перша.

Нерівні кам’яні сходи вели в темряву і вниз, назустріч здіймалося курне солодкаве повітря, і шляху для відступу вже не залишалось. А може, воно й на краще. Можливо, мені було б зараз стократ тоскніше, якби ніхто не згадав про цей день.