— До речі, сьогодні приїздить Маркович, — затягуючись, мовив Скуркіс. — Треба з ним випити.
Машенька з Красоткіним перезирнулись і розреготалися, мов школярі.
— А що? Пригадую, ми з ним якось наприкінці дев’яностих… Його тоді ніхто не знав.
— Ще б пак! Скільки йому років узагалі? Тридцять п’ять, сорок?
— Не більше — це точно.
— Машенько, ти чудове чудовисько. Вважаєш, я вже такий старий?
— Скуркіс, як на мене, ти дивовижний. До речі, я бачила, в програмі є зустріч із Марковичем. Здається, в суботу, так, Міш? Я би пішла, талановитий хлопчина. І головне, розумний.
— Тому і не бідний.
— Красоткін, тільки не треба заздрити!
— Панове, — Берштейн підвищив голос, і аркове відлуння подвоїло звук. — Усе це вельми цікаво, але нам час. Вірусику, ось тобі моя рука, матиму за честь.
— Я в хостел, — винуватою скоромовкою відповіла вона. — Втомилася… голова болить.
Будь-хто на його місці став би наполягати, вмовляти — але не мудрий Берштейн; опускаючи руку, він співчутливо кивнув, і сповнена вдячності Віра кволо всміхнулася.
— Не заблукаєш?
— Я проведу, — втрутився Скуркіс. — Починайте без мене.
Машенька засміялася:
— Там давно вже почали без нас.
Крізь довгий арковий перегін вони пройшли разом, а потім їхні шляхи розійшлися у різні боки, і дзвінка оркестровка голосів поетичного товариства віддалилася, розчиняючись у скупих звуках примовклого під вечір міста. Десь задеренчав трамвай, заплакала дитина, з одного вікна, повз яке вони проходили, пробубонів щось недоречний телевізор. Бруківка під ногами посилювала їхні з Скуркісом кроки до виразного ритмічного стукоту. Всередині ще жевріли залишки жару з денця бурштинової чарки, лише прийти додому, лише лягти спати… все добре.
— Ти мене теж вважаєш нікчемою? — запитав раптом Скуркіс, і Віра аж здригнулася. — У сорок п’ять років пишаюся, що знайомий з відомою людиною… а чим іще мені пишатися? Вони, звісно, мають рацію, Віруню. Таки нікчема.
— Та що ти, Жоро, — озвалась автоматично, неспроможна так швидко налаштуватися на інше, на серйозну, душевну і не потрібну їй зараз розмову. — Не кажи такого… в тебе хороші вірші…
— Дякую, дорогенька. Вчора написав нового… Прочитати?
— Звісно, залюбки послухаю.
Скуркіс пожвавішав, випростав плечі, потім, навпаки, схилився і почав упівголоса декламувати сантиметрів за десять від її щоки. Віра слухала уважно, чесно; його вірші були складні, сповнені багаторівневих тропів, алюзій та ремінісценцій, закільцьовані в чудернацькі рими, їх дуже важко було сприймати на слух — але вона старалася. Через силу женучи від себе, мов приблудного пса, якого не можна ж отак приручати!.. думку про те, що живі, справжні вірші попри всю їхню безмежну розмаїтість, простоту чи вибагливість, класику чи авангард, насправді дуже просто відрізнити від не-віршів.
Те, що читав Скуркіс, було від початку мертве. Та вона забороняла собі це визнавати. Вслухалася. Шукала красу і сенс…
Урешті-решт, він же їх таки написав. У нього була потреба, і він зміг — по-своєму, по-чоловічому, поетам-жінкам завжди непросто зрозуміти поетів-чоловіків… А я нині знову читала «Хмару» і «Поему про час». Хороші вірші. Але ж «Поемі» п’ять, а «Хмарі» вже майже вісім років. А речі, вистраждані та вимучені — невипадкові синоніми з оманливо протилежним змістом — за останні місяці перед фестивалем, не читала (і не читатиму!) нікому…
Тим часом вони шаснули у вуличку, що її, немов старовинне намисто з чорної яшми, унизували однакові аркові прорізи. Віра впізнала місце: хостел був десь тут, в одному з них, але вона ніколи б не визначила, де саме. Відчула вдячність до Скуркіса, який саме замовкнув і після паузи буденно запитав «то як?» — і відповіла майже щиро:
— Дуже гарно… Дякую, Жоро.
Вони перетнули довгу арку, спустилися кількома вузькими сходами з розсохлими різьбленими бильцями. В хостелі було порожньо, за стійкою світилася настільна лампа в абажурі з потертої тканини, але не було ні господині, чепуристої бабці з бузковим волоссям, ні її дочки, ні сміхотливої онуки, які зазвичай змінювали одна одну на посту. Пожильців теж не було. Всі теперішні мешканці так чи інак були причетні до фестивалю — і, вочевидь, так рано повертатися не збиралися.
Віра намацала ключ (добре, що він у неї, бо мало не віддала Аґлаї), трохи поморочившись, таки впоралася з замком, увімкнула світло й обернулася, щоб попрощатися з Скуркісом.
Але він увійшов за нею. Роззирнувся і сів на одне з трьох ліжок, застелених пістрявими етнічними ліжниками.
— Запар, Вірусику, чаю.
— Добре, але ж ти запізнишся.
— Начхати.
Глянула на нього спантеличено. Скуркіс відкинувся на Катиному, здається, ліжку, лопатками до грубого килима на стіні, й зараз напівлежав, широко розчепіривши ноги.
— Я не піду. Теж мені радість — читати для хлопчиків і дівчєт, які сидять і ремиґають… і для буцімто колег, які вважають тебе нікчемою. Лише ти, Віронько, мене розумієш. Іди сюди.
Озирнулася, тримаючи в руках кип’ятильник:
— Що?
— Іди до мене.
Кімната була малесенька, тісна, скринька на три кроки вільного простору, і йому навіть вставати не довелося — так, ледь-ледь звестися, — щоб упіймати за лікоть, шарпнути, притягнути до себе; Віра ледве втримала рівновагу, зробила два мимовільних кроки, кип’ятильник загойдався на проводі, наче дзвоник. Від Скуркіса тхнуло невипраним після потяга светром і цигарковим димом. Він перехопив руку, ледь обійняв за талію, і Віра шарпнулася, намагаючись випручатись, вирватися:
— Жоро! Відпусти!
— Яка ж ти!.. Я розумію — виховання, порода. Але ж ти сама хочеш, я ж бачу… сама…
— Ти збожеволів?!
— Перестань. Та що ж ти…
Вона віддерла від себе його пальці, немов якихось волохатих ворушких морських істот, скочила, відсахнулася якнайдалі — до щільно зачиненого вікна, в якому вранці на рівні очей золотавилося на бруківці опале листя, а зараз із непевної мли проступало лише її відображення. А слід було навпаки, до дверей, і відразу тікати, в хостелі ж нікого, кликати на допомогу марно, Боже мій, Жора Скуркіс, ми ж вічність знайомі, що за дика ситуація, мені п’ятдесят сім років…
— Жоро, я літня жінка. Я тобі за матір… тобто, звісно… я набагато старша за тебе!
Скуркіс покрутив долонею, роздивляючись, як червоніють басамани, потім потягнувся на ліжку, мов величезний кіт, і пружно, мало не стрибнувши, звівся на ноги. Віра втиснулася попереком у холодне, аж крижане підвіконня. Яка маячня. Який жах…
— Отже, люба, ми з тобою трагічно розминулися в часі, — він на крок відступив і широко посміхнувся, взявшись за клямку. — На добраніч… На біса тоді, цікаво, по фестивалях волочитися?.. — промимрив він уже десь далеко в коридорі, гуркітливо піднімаючись кам’яними сходами.
