— Нам неабияк пощастило, що є вільний столик, — мовив Берштейн, вмощуючись між Вірою та Машенькою; Скуркіса як наймолодшого відрядили на пошуки п’ятого стільця для нього ж самого. — Це дуже, дуже популярне місце. Серед тих, хто знає.
За сусідніми столиками щебетала переважно молодь, вочевидь, студентська, по-пташиному пістрява, в чудернацькому пір’ї — Віра вже давно зареклася дошукуватись якихось закономірностей і стилю в сучасному тінейджерському одязі. Вибухи реготу, невиразний гамір, окремі дзвінкі слівця, геть незрозумілі поза контекстом, ніби чужою мовою. Смішно. Ти ж тягнешся до молодих, спілкуєшся з ними як рівня і пишаєшся цим, тобі цікаво з ними, твоїми дівчатками, молодшими на десять, п’ятнадцять, чи й на всі двадцять років; а тим часом уже виросло покоління, яке й молоддю назвати не можна — цілком інакші істоти, незбагненні, далекі. На їхньому тлі раптово проступають зморшки на занадто рідних, а тому незмінних з роками обличчях ровесників, що їх зараз підсвічує автентична ажурна лампочка на столику.
Здається, всі вони подумали приблизно про те саме.
— Цим ось поезія не потрібна, — промовив Скуркіс, підсуваючись ближче на роздобутому стільці й даючи зачіпку для літературної балачки.
— Наша поезія, — безжально уточнив Берштейн. — Будьте певні, у них є свої кумири. І збирають, до речі, повнісінькі зали.
— Знаю, бачив. Зазирнув був на ті їхні читання. Дівульки з голими пупами.
— Не лише. Взяти хоча б Нечипорука. Якщо не помиляюся, Жорко, він твій ровесник.
— О, я щойно його слухала, застала вже під кінець. Такий еротичний чоловік!.. правда ж, Красоткін?
— По-перше, він з ними відверто заграє! Хіба справжній поет догоджатиме сопливій аудиторії? А по-друге, ваш Нечипорук — зірочка локального масштабу. Назви його прізвище десь поза межами цього міста…
— Але тут його кожен собака знає. І кожен студент. А ти вийди на вулицю нашої славетної столиці та й запитай у першого-ліпшого студента, хто такий Скуркіс.
— Міш, я не претендую. От якщо про Берштейна запитати…
— Навіть якщо про Берштейна. Ми варимося у власному соку, Жоро, ми не цікаві молоді, тому, насправді — нікому. Наш час минає, якщо вже не минув.
— Хлопці, тільки без декадансу. Теж мені, порівняли… Це ж місто з культурними традиціями, воно живе від фестивалю до фестивалю. Бути поетом тут легко і приємно.
— Машенько, біля тебе завжди легко і приємно.
— Скуркіс, облиш, Міша ревнуватиме…
Їхня розмова, така звична, вивірена, передбачувана в кожній репліці, сприймана радше тембрально: рокотання басу Красоткіна, безжальні уривчасті репліки Берштейна, Скуркісова скоромовка, ляский Машеньчин голосок, — лунала поруч м’яко і ненав’язливо, гармонійно зливаючись зі стишеною музикою та фоновими звуками хорошої кав’ярні: дзенькотом ложечок, коротким дзижчанням кавомолки, приглушеними теревенями та молодим сміхом за сусідніми столиками. Тут пахло кавою, смоляною деревиною зі справжнього вогнища при дальній стіні, ще чимось приємним, невловним. Тут добре, думала Віра, правильно і чудово, що я сюди прийшла. Що вони мене привели.
Підійшла кельнерка в білому фартушку, зі сміхотливими ямочками на біло-рожевих щоках, вислухала, не записуючи, потік розхристаних замовлень (Вірі хотілося лише жасминового чаю, та Красоткін узяв ще й місцевої наливки і шампанського на всіх), та й пішла, а за якусь хвилину повернулася з тацею. Її поява відвернула увагу товариства від обговорення долі літератури; в паузі розреготалися студентки за столиком біля входу, встаючи і соваючи важкими кріслами, і Віра стежила крізь миготіння спритних дівочих рук у мереживних манжетах, як строкате молоде товариство виходить, а на їхнє місце переможно сідають нові щасливчики. Долоня діткнулась холодного круглястого скла, і погляд перескочив на ближнє коло. Золотава наливка у вузьких мініатюрних чарках, бульбашки шампанського, лискучі волосинки у бороді Берштейна.
— Люба Віронько!..
Вона здивовано стрепенулася, і згадала, й пожалкувала, бо мить тому щиро сподівалася, що всі про неї забули.
— Я знаю, — кивнув Берштейн, зазираючи їй у вічі й глибше; у такі моменти не лишалося жодного сумніву, що він геній, нетутешній, вища істота. — Багато з жінок, яким уже не сімнадцять, воліли би назавжди забути про цей день. Але ж, Віро! — голос його піднісся, — ти ж не жінка, ти Поет. А поет не має віку. Це з одного боку…
Він хитро, суто по-Берштейнівському, примружився і повів далі:
— А з іншого — день появи на світ поета — свято для людства. Ми не маємо права за це не випити. За тебе, Віронько!
— Браво! — заволав Скуркіс, не знати, чи тосту, чи його адресатці; дзвін келихів і Машеньчин сміх доєдналися до його вигуку, відтак, коли всі випили, розмова полинула звичною течією:
— А ви чули, NN таки покинув свою стару опасисту дружину.
— Машенько, та невже?!
— У нього виник роман з однією юною поетесою… он, Віра її знає. Така собі Катруся.
— Ми всі її знаємо. Надто Берштейн.
— Скуркіс, ти цинік і брутальне чудовисько!
— Що я такого сказав?
— Нічого такого. Я справді знаю Катю, навіть, пригадую, рекомендував її… Прекрасний поет! Машенько, люба, ти щось переплутала, в неї не може бути нічого спільного з NN…
Розкотистий контрабас, ляскучі ударні, заливчаста скрипка, затушкована віолончель… Як добре і гарно, якщо не дослухатися до слів. Здається, пролунав іще один тост, Віра надпила наливки з вузької, майже аптекарської чарки тонкого скла — скло у «Склянці», розкішно, так, мабуть, і задумано, — м’який жар обпалив горло, тілом розлилося лінькувате тепло, і час зупинився, і нехай собі, вона була згодна, щоб так тривало завжди. Які ж вони милі, як я всіх їх люблю. Як чудово, що вони (цікаво, хто? — Берштейн, Машенька, Скуркіс?… утім, хіба не все одно) не забули про мій день народження. Яка дивовижа, що ми потрібні принаймні одне одному. Ми самі та наші вірші…
— До речі, початок за сім хвилин.
— То й що? Поки народ зійдеться, поки місцеві почитають…
— Порядний поет, як і порядна дівчина, ніколи не приходить вчасно.
— Красоткін, ти не схожий на порядну дівчину! Але справді, хлопці. Ми, звісно, добре сидимо, але ж перед організаторами незручно…
— Організаторам точно байдуже. У них зараз бенкет.
— Справді?
— Для обраних. Нас не запросили.
— Жоро, тільки не треба заздрити! Попроси краще рахунок.
— Машенько, ти диво…
— Хтось знає, чи далеко вона, та кав’ярня? І як туди взагалі дістатися?
— А ми зараз у панночки запитаємо.
Поки біло-рожева кельнерка докладно і доброзичливо пояснювала, як дістатися до артистичної кав’ярні, де, либонь, уже починалися читання, Віра допила бурштинову наливку і поглянула крізь порожню чарку на вигнутий знаком запитання світильник. А може, не варто було відмовлятися читати в тій кав’ярні, пішли б зараз разом, і чудовий вечір тривав би легко і невимушено… ні. Я втомилася, я хочу додому.
Додому — означає у напівпідвальний хостел у самісінькому історичному центрі міста: Машенька з Красоткіним знайшли цю автентичну й недорогу місцину кілька років тому і дуже цим пишалися — відтоді все столичне поетичне товариство лише тут і зупинялося. Віра винайняла кімнату на трьох із дівчатами, Аґлаєю та Катею. Господи, як усе-таки незручно, доведеться тепер пояснювати, чому не залишилася їх послухати, а якщо сказати про день народження, то потрібно виставити бодай щось до чаю… не забути б купити дорогою.
А дороги до хостелу вона, до речі, не пам’ятала. Абсолютно.
Вони вийшли надвір, в імлисту непроглядну темряву. Здається, сильно похолоднішало, а може, так здавалося через контраст із теплом приміщення. Скуркіс, Красоткін і Машенька негайно задиміли сигаретами, а Берштейн ґрунтовно розкурив свою знамениту люльку.
