— Ви знаєте про Міявакі? — спитала вона.
— Ні, а що?
— Вони жили в тому порожньому будинку. Як кажуть, були порядними людьми. Обидві їхні дочки відвідували приватну школу для багатих. Міявакі мали декілька родинних ресторанів.
— І чого ж вони виїхали?
Дівчина закопилила губки: мовляв, хіба я знаю?
— Може, залізли в борги. Зникли раптово, ніби вночі повтікали. Мабуть, рік тому. Мати постійно скаржиться — мовляв, усе там бур’яном позаростало, коти розвелися, і стало небезпечно.
— Невже там так багато котів?
Не випускаючи з рота сигарети, дівчина глянула в небо.
— Різних мастей. І вилинялих, й однооких… У таких замість ока шматок м’яса. Просто жах!
Я кивнув.
— У мене є родичка із шістьма пальцями на обох руках. Трохи старша за мене. Поряд з мізинцем у неї ще один палець, маленький, як у немовляти. Вона завжди так уміло його підгинає, що ніхто нічого й не помічає. А сама така гарненька!
Я тільки мугикнув.
— Як ви думаєте, це щось генетично успадковане? Як це називається?.. Родове?
Я сказав, що не дуже знаюся на генетиці.
Якийсь час дівчина мовчала. Я смоктав карамельку і пильно вдивлявся в котячу стежку. Але на ній жоден кіт не з’являвся.
— Ви справді нічого не вип’єте? — спитала дівчина. — Я принесу коли.
— Мені нічого не треба, — відповів я.
Коли вона піднялася із шезлонга й, злегка накульгуючи на ногу, зникла в тіні дерев, я підняв з трави її журнал й перегорнув його. На мій подив, він виявився місячним журналом для чоловіків. Жінка, зображена на розвороті, сиділа на стільці в неприродній позі, широко розставивши ноги так, що крізь тонкі трусики виразно проглядали її жіночі принади. Я поклав журнал на місце й, схрестивши руки на грудях, знову зосередив увагу на котячій стежці.
Минуло досить багато часу, поки дівчина повернулася зі склянкою коли в руці. Дошкуляла післяобідня спека. Просидівши довго на шезлонгу під палючим сонцем, я відчув, як голова настільки стуманіла, що поволі відхотілося навіть думати.
— Скажіть, що б ви робили, якби виявилося, що у вашої коханої дівчини шість пальців на руках? — відновила вона раніше розпочату розмову.
— Продав би її в цирк.
— Справді?
— Та ні, я пожартував, — сказав я. — Гадаю, я цим не переймався б.
— Навіть якби це могло передатися дітям?
Я трохи подумав.
— Гадаю, я цим не переймався б. Бо від одного зайвого пальця шкоди не було б.
— А якби вона мала четверо грудей?
Я знову трохи задумався.
— Не знаю.
Четверо грудей? Така розмова могла тривати без кінця, а тому я вирішив змінити тему.
— Скільки тобі років?
— Шістнадцять, — сказала вона. — Щойно сповнилося. Перейшла в підвищену середню школу.
— Давно на уроки не ходиш?
— Усе ще нога болить, коли багато ходжу. Та й оця рана біля ока. У нашій школі вміють добре допікати. Тож якби дізналися, що я звалилася з мотоцикла, то були б у мене неприємності… А так уважається, що я відсутня через хворобу. Один рік можна пропустити. Бо в наступний клас я не кваплюся.
— Зрозуміло.
— Отже, ви сказали, що могли б одружитися з дівчиною, в якої шість пальців на руках, а от дівчина з чотирма грудьми вам не до душі.
— Я не казав, що не до душі. Я сказав: не знаю.
— Чому не знаєте?
— Бо не можу собі уявити.
— Не можете уявити собі із шістьма пальцями?
— Щось у тому роді.
— Яка різниця? Шість пальців чи четверо грудей?
Я подумав, але переконливого пояснення не знайшов.
— Я ставлю надто багато запитань?
— Про тебе так кажуть?
— Іноді.
Я знову перевів погляд на котячу стежку. «Що з біса я тут роблю?» — подумав я. За весь цей час не показався жоден кіт. Усе ще схрестивши руки на грудях, я на півхвилини заплющив очі. І тоді відчув, що запливаю потом. Усе моє тіло обливали дивовижно обважнілі сонячні промені. Коли дівчина ворушила склянкою, шматки льоду дзеленчали, як дзвіночок на шиї корови.
— Можете поспати, якщо хочеться, — сказала вона тихо. — Як тільки кіт з’явиться, я вас розбуджу.
Не розплющуючи очей, я мовчки кивнув.
Вітру не було, навколо панувала цілковита тиша. Голуб, видно, полетів бозна-куди. Я знову подумав про жінку, що подзвонила мені. Невже ми справді знайомі? Ні своїм голосом, ні манерою говорити вона нікого мені не нагадувала. Однак вона точно мене знає. Зовсім як на картині Де Кіріко, довга тінь жіночої постаті тяглася через безлюдну вулицю до мене, однак сама вона перебувала далеко за межами моєї свідомості. Біля вуха безперестанку дзеленчав дзвоник.
— Ви спите? — запитала дівчина ледь-ледь чутним голосом.
— Ні, не сплю.
— Можна підсунутися ближче? Мені приємніше говорити тихо.
— Я не проти, — сказав я, все ще не розплющуючи очей.
Вона пересувала свій шезлонг доти, доки той своєю дерев’яною спинкою не стукнувся об мій.
«Дивина та й годі!» — подумав я. Голос дівчини звучав по-різному — залежно від того, заплющив я очі чи розплющив.
— Можна говорити? — спитала дівчина. — Робитиму це зовсім тихо, а вам дозволяю не відповідати. Можете навіть спати.
— Гаразд.
— Як це здорово, коли люди вмирають.
Дівчина говорила мені майже у вухо, і її слова проникали в мене разом з теплим вологим подихом.
— Чому? — спитав я.
Вона торкнулася пальцем моїх губ — так, ніби запечатувала їх.
— Не треба запитань, — сказала вона. — А очей не розплющуйте. Зрозуміло?
Мій кивок був таким же слабким, як і її голос. Вона зняла свій палець з моїх губ і переклала його на моє зап’ястя.
— Я так хотіла б мати скальпель! Я ось тут різонула б і заглянула б усередину. Там не просто мертве тіло, а щось схоже на згусток самої смерті. Щось темне і м’яке, як м’ячик для софтболу, з паралізованими нервами. Хотілося б добути його з мертвого тіла, розрізати й роздивитися, що це таке. Може, воно тверде, як засохла зубна паста в тюбику. Як ви гадаєте? Ну гаразд, не відповідайте. Зовні м’яке, драглисте, воно, що глибше, стає твердішим. Спочатку я розріжу шкірку, витягну цю драглисту штуку і скальпелем та лопаточкою нарешті доберуся до малюсінької твердої серцевини. Такої малюсінької і надзвичайно твердої, як кульковий підшипник. А як вам здається?
Дівчина кілька разів кашлянула.
— Останнім часом я тільки про це й думаю. Напевне, тому, що в мене щодня так багато вільного часу. Коли нема чого робити, думки біжать кудись далеко-далеко — так далеко, що я за ними не встигаю.
Дівчина забрала палець з мого зап’ястя й допила колу. Дзенькіт льодинок у склянці свідчив, що вона порожня.
— Про кота не турбуйтеся, бо я за ним стежу. Як тільки Нобору Ватая покажеться, я вам дам знати. Напевне, він зараз десь тут блукає. У будь-яку хвилину може з’явитися. Ось він пробивається крізь траву, пролізає під хвірткою, зупиняється, щоб понюхати квіти. Він підходить до нас щораз ближче і ближче. Спробуйте уявити собі, що він там робить.
Я намагався уявити собі кота, але в моїй уяві спливало тільки дуже розпливчасте зображення, як на фотографії, знятій проти світла. Проникаючи крізь повіки, сонячне світло розганяло темряву в мені, але, незважаючи на наполегливі зусилля, я не зумів точно пригадати вигляд нашого кота. Натомість виходив невдалий, спотворений портрет, в якому головні риси збігалися з оригіналом, але бракувало найголовнішого. Я навіть не міг згадати, як він ходить.
Дівчина знову торкнулася мого зап’ястя і накреслила на ньому кінчиком пальця якийсь дивовижний малюнок. Незабаром, ніби відгукуючись на нього, в мою свідомість проникла якась інша темрява, відмінна від тієї, що я відчував раніше. «Мабуть, засинаю», — подумав я. Я не хотів цього робити, але мусив. Моє обважніле тіло лежало нерухомо на брезентовому шезлонгу, немов чужий труп.
