У цій темряві я побачив тільки чотири лапи Нобору Ватая. Чотири безшелесні брунатні лапи на м’яких, немов гума, подушечках, що безгучно десь ступали по землі.
Але де?
«Лише десять хвилин», — казала жінка по телефону. «Ні, цього не досить», — подумав я. Іноді десять хвилин — це не десять хвилин. Вони можуть і скорочуватись, і розтягуватися. Я це добре розумів.
Коли я прокинувся, навколо нікого не було. Шезлонг дівчини, як і раніше, стояв упритул з моїм, але за нею самою і слід прохолов. Рушник, сигарети і журнал лежали на місці, а склянка і магнітола зникли.
Сонце поволі хилилося до заходу, і тінь дуба дотягувалася до моїх колін. Наручний годинник показував чверть на п’яту. Випрямившись на шезлонгу, я оглянувся навколо. Просторий газон, висохлий ставок, огорожа, кам’яний птах, кущі золотушника, телевізійна антена. Та ні кота, ні дівчини.
Не встаючи із шезлонга, я зупинив погляд на котячій стежці й чекав, коли повернеться дівчина. Минуло десять хвилин, однак ні кіт, ні вона не з’явилися. Навколо ніщо не ворушилося. Мені здалося, ніби я страшно зістарівся, поки спав.
Піднявшись, я подивився на дім. Однак і там я не побачив жодних ознак життя. І тільки сліпучий блиск призахідного сонця відбивався у вікнах еркера. Мені нічого іншого не залишалось, як перетнути газон і, вийшовши на доріжку, податися додому. Кота я не знайшов, але принаймні намагався шукати.
Повернувшись додому, я виправ білизну й приготував сяку-таку вечерю. О пів на шосту задеренчав телефон разів дванадцять, але я не підійшов до нього. Навіть після того, як він замовк, його відлуння плило в надвечірніх сутінках, наче дрібний пил. Кінчиками своїх твердих лапок настільний годинник стукав об прозору дошку, що зависла в повітрі.
«А що, як написати вірш про заводного птаха?» — раптом подумав я. Однак перші його рядки ніяк не зринали в голові. Зрештою, я не уявляв собі, що такі вірші сподобаються школяркам.
Куміко повернулася додому о пів на восьму. Упродовж останнього місяця вона приходила все пізніше й пізніше. Нерідко поверталася о восьмій, а інколи навіть — і після десятої. Видно, тепер, коли я залишався дома й клопотався на кухні, їй не треба було квапитися. Цього разу вона пояснила своє запізнення тим, що в їхній редакції не вистачає робочих рук і, крім того, захворіла одна співробітниця.
— Вибач, — сказала Куміко, — але засідання редакції дуже затяглося, а від дівчини, яку найняли на півставки, ніякої користі.
Поки я на кухні готував смажену рибу, салат і суп з місо,[2] дружина у задумі сиділа за кухонним столом.
— Ти кудись виходив о пів на шосту? — запитала вона. — Я дзвонила, щоб сказати, що трохи спізнюся.
— Масло скінчилося. Ходив до крамниці, — збрехав я.
— А в банку був?
— Звичайно.
— А кіт?
— Не знайшов. Як ти казала, ходив доріжкою до порожнього дому, але там і тіні його не було. Напевне, подався кудись дальше.
Куміко нічого не сказала.
Коли після вечері я вийшов з ванни, Куміко сиділа самотньо у вітальні при погашеному світлі. У сірій блузці, зіщулившись у темряві, вона скидалася на багаж, залишений не на своєму місці.
Витираючи рушником волосся, я сів на диван навпроти неї.
— Кіт, напевне, помер, — промовила вона тихо.
— Не кажи дурниць, — відповів я. — Гадаю, він десь добряче розважається. Як зголодніє, то повернеться. Так уже було одного разу, хіба ні? Коли ми жили в Коендзі…
— Тепер не вернеться. Цього разу ти помиляєшся. Я знаю. Кіт помер. І гниє де-небудь у траві. Ти шукав його у дворі порожнього дому?
— Ні. Навіть якщо дім порожній, він усе одно комусь належить. Не годиться просто так туди залазити.
— Де ж тоді ти його шукав? — спитала дружина. — Гадаю, ти навіть не пробував його шукати. А тому не знайшов.
Я зітхнув і ще раз узявся витирати рушником волосся. Хотів щось сказати, але запнувся, бо побачив, що Куміко плаче. «Її можна зрозуміти», — подумав я. Вона любила цього кота, який з’явився в нас відразу після одруження. Я кинув рушник у плетений кошик у ванні, пішов на кухню, вийняв з холодильника пляшку пива і почав пити. Який безглуздий випав день! Безглуздий день безглуздого місяця безглуздого року.
«Де ж ти, Нобору Ватая? — подумав я. — Невже заводний птах забув накрутити твою пружину?»
Ці слова звучали, немов рядки вірша:
Де ж ти,
Нобору Ватая?
Невже заводний птах
Забув накрутити твою пружину?
Коли я випив половину пива, задзвонив телефон.
— Візьми слухавку! — гукнув я в темну кімнату.
— Сам візьми! — сказала Куміко.
— Не хочу.
Телефон деренчав, збовтуючи пил, що плив у кімнаті. Ніхто з нас — ні я, ні Куміко — не говорив ні слова. Я пив пиво, а Куміко не переставала безгучно плакати. Я нарахував двадцять дзвінків і хоч-не-хоч зупинився. Рахувати далі не було сенсу.
Чи здатна одна людина повністю зрозуміти іншу?
Іншими словами, ми можемо витратити багато часу й зусиль на те, щоб спізнати іншу людину, але чи вдасться нам таким чином наблизитися до її суті? Ми забираємо собі в голову, що знаємо людей, та чи відомо нам про них щось справді важливе?
Я серйозно задумався над такими речами через тиждень після того, як звільнився з роботи в юридичній фірмі. Перед тим я ні разу в своєму житті не ставив собі подібного запитання. Цікаво: чому? Мабуть, тому, що досі був зайнятий тим, як пробитися в житті. Настільки, що навіть не мав часу подумати про себе.
Так само, як часто в житті важливі речі починаються з дрібниць, до роздумів мене підштовхнула одна незначна подія. Одного ранку, після того, як Куміко проковтнула сніданок і подалася на роботу, я закинув білизну у пральну машину, застелив ліжко, помив посуд і почистив підлогу пилососом. Потім умостився разом з котом на веранді й узявся переглядати газетні оголошення про прийом на роботу та розпродажі. Опівдні сяк-так пообідав і подався до супермаркету, де купив продуктів на вечерю і на розпродажу придбав мийних засобів, паперових серветок і туалетного паперу. Повернувшись додому, приготував вечерю і приліг на диван з книжкою — очікувати повернення Куміко.
