де на кону пригод уперше з’являються деякі нові дійові особи
Хоч контора фірми «Домбі і Син» містилася в самому центрі лондонського Сіті, де, якщо їх не заглушував вуличний гамір, було чути дзвони церкви Боу, однак дещо в цій околиці й досі зберігало сліди романтичної, повної пригод минувшини. У п’яти хвилинах ходи звідси лежало царство Гога й Магога; Королівська біржа була на відстані руки, а з нею велично сусідив Англійський банк з його повними золота й срібла підземеллями Аїду. Зараз же за рогом стояв розкішний будинок Ост-Індської компанії, — в уяві перехожих одразу поставали коштовні тканини, самоцвіти, тигри, слони, балдахіни, кальяни, парасолі, пальмові дерева, паланкіни й смагляві принци, які в своїх шпичастих, з заломленими носками капцях порозсідалися на дорогих килимах. Скрізь було повно мальованих кораблів, що під усіма вітрилами пливли до всіх країн світу, величезних крамниць, де за якихось півгодини будь-хто міг запастися усім необхідним для будь-якої подорожі, і маленьких дерев’яних мічманів у старомодних уніформах, що пантрували над дверима крамничок з різним морським причандаллям, спостерігаючи за рухом кебів.
Єдиний господар і власник однієї з цих фігур (ми по-дружньому назовемо її найдерев’янішою), — а саме тієї, що нависала над хідником, якнайбезпардонніше виставивши праву ногу, що мала якнайнесумісніші з людським глуздом пряжки на черевиках та кишені на жилеті і приставляла до правого ока просто-таки разюче непомірний пристрій, — отож єдиний господар і власник цього мічмана (ще й гордий з нього, на додачу), літнього віку джентльмен у картузі, платив за цей будинок комірне та різні інші податки так багато років, що більшість справжніх, живих мічманів навіть не сягали цих літ. А мічманів більш ніж дозрілого віку в англійському флоті не брак.
Предметами торгівлі цього старого джентльмена були хронометри, барометри, підзорні труби, компаси, мапи, карти, секстанти, квадранти й найрізноманітніші інструменти, що їх уживають для визначення курсу корабля, чи для ведення обчислень на кораблі, чи для роблення відкриттів з корабля. В шухлядах і на полицях лежали бронзові та скляні штуковини, що у них знайти верх чи низ, здогадатись про їхнє призначення або, розглянувши їх, без сторонньої допомоги вкласти назад у відповідну коробочку червоного дерева, зуміли б лише посвячені в таємниці цієї науки. Кожна річ була увіпхнута у якнай-щільніший футляр, втиснена у якнайтісніший закуток, обкладена якнайсміховиннішими подушечками або заплішена якнайгострішими клинцями, щоб вберегти від морської хитавиці її філософічний спокій. Таких надзвичайних застережних заходів було вжито, щоб заощадити і якомога компактніше використати простір. Усю цю практичну навігацію було так добре припасовано, пригвинчено та вкладено в коробочки (деякі з них були, як штабини, інші — як щось середнє між перехнябленим капелюхом і морською зіркою, ще інші — цілком помірковані, скромні коробочки), що вся крамниця набула затишного, корабельного вигляду, і, гадалося, бракує лиш простору моря, щоб вона, щасливо відчаливши, могла впевнено поплисти до хоч і найдальшого в світі острова.
Багато дрібниць у щоденному житті майстра корабельних інструментів, що пишався своїм маленьким мічманом, підтверджували та зміцнювали цю гадку. Він водився переважно з торговцями корабельним харчем, тож на столі у нього завжди лежала гора справжнісіньких морських галет. Не переводились там і сушене м’ясо та язик з ароматним присмаком просмоленої линви. Виставлялись на стіл і маринади у великих, оптового продажу бляшанках з написом «Торгівля усіма різновидами корабельних харчів», і спиртні напої — у плетених бутлях без шийки. На стінах висіли старі гравюри кораблів з алфавітним переліком різних їхніх таємниць; на тарілках був намальований фрегат «Тартар» під розвиненими вітрилами; камін прикрашали дивовижні скойки, морські водорості та мохи, а обшита дерев’яними панелями маленька вітальня освітлювалась, наче каюта, вікном у стелі.
Він і жив тут, немов шкіпер на кораблі, сам із своїм небожем Уолтером — хлопчиком років чотирнадцяти, який теж був схожий на мічмана, у згоді з загальним стилем. Але на цьому згода й кінчалася, бо в зовнішності Соломона Джілса (відомого більше як старий Сол) не було анічогісінько морського. Не кажучи вже про його картуз, який був найсухопутнішим і найтвердішим картузом на світі і в якому він аж ніяк не скидався на морського пірата, це був спокійний, розважливий старий, повільний у розмові, з очима, червоними, як два маленькі сонця, що прозирають скрізь туман, і зачудовано-оспалою поведінкою, — начебто він три доби підряд дивився в усі свої оптичні пристрої, а оце щойно скінчив і бачить усе в зеленому світлі. Єдина зміна, яку можна було спостерегти в його незмінній зовнішності, полягала в тому, що подеколи замість костюма-трійки кавового кольору з блискучими гудзиками він одягав той-таки костюм кавового кольору, тільки штани вже були жовтуваті. Він носив акуратно припасоване до сорочки жабо, пару першорядних окулярів над чолом, а в годинниковій кишеньці — величезного хронометра, чиї дорогоцінні якості він нізащо не взяв би під сумнів, — швидше повірив би, що всі годинники та дзигарі в Сіті, і навіть саме сонце, змовились проти цієї коштовності. Отакий це був чоловік, і таким він був завжди, багато-багато років — і у своїй крамниці під маленьким мічманом, і у своїй вітальні, і на лункому горищі, де він щовечора облягався спати і де часто-густо ревли гармати в той час, як інші джентльмени, що жили унизу, мали дуже незначне або й не мали жодного уявлення про погоду.
Читач і Соломон Джілс знайомляться о пів на шосту осіннього вечора. Соломон Джілс саме дивиться на свій бездоганний хронометр. Звичайний відплив з Сіті почався вже годину тому, але натовп усе ще котиться в західному напрямку. «Вулиці мов повимітало», — каже містер Джілс. Вночі, напевно, буде дощ. Всі барометри в крамниці впали, і на трикутному капелюсі дерев’яного мічмана уже блищать перші краплі вільги.
— І де ж той Уолтер? — мовив Соломон Джілс, обережно поклавши хронометра на місце. — Обід уже півгодини як готовий, а його нема.
Перекрутившись на своєму стільці за прилавком, містер Джілс визирнув поверх усіх своїх інструментів у вікно, сподіваючись побачити, як його небіж переходить вулицю. Ні, не було його між танцюючих парасольок, і, звичайно ж, то не він, а хлопчик-газетяр у непромокальному кашкеті, що нога за ногою йде повз будинок і вказівним пальцем креслить на мідній дощечці своє ім’я поверх імені містера Джілса.
— Не знав би я, що він надто любить мене, аби втекти на якомусь кораблі наперекір моїй волі, я б уже занепокоївся, — мовив містер Джілс, постукавши пальцем по двох чи трьох барометрах. — Далебі, занепокоївся б. Усі барометри попадали, га! Оце так дощ! Ну, його саме й треба. Я думаю, — вів далі містер Джілс, здуваючи порохи зі скляної кришки компаса, — я думаю, ти не менш чітко наставлений на вітальню, ніж мій небіж. А вітальня дивиться простісінько на північ, не збочує й на одну двадцяту градуса.
— Привіт, дядечку Сол!
— Привіт, хлопчику! — вигукнув, хутко обернувшись, майстер корабельних інструментів. — А, то ти вже тут?
Уолтер був веселий, бадьорий хлопець, посвіжілий від дощу, під яким він біг додому, гарний з лиця, з блискучими очима й кучерявим волоссям.
— Ну, дядечку, як вам велося без мене цілий день? А обід готовий? Я так зголоднів!
— Щодо того, як мені велося, — добродушно відповів Соломон, — то було б дивно, якби без такого малого цуцика, як ти, мені було б дуже гірше, ніж з тобою. Щодо того, чи готовий обід, то він уже півгодини як готовий і чекає на тебе: щодо голоду, то і я голодний.
