Уолтер хотів би відповісти, та дядько вхопив його за руку.
— Ось чому, Уоле, ось чому я дуже хочу, щоб ти якнайшвидше ввійшов у діловий світ й обрав собі путь. Я — лиш безплотна тінь у цьому світі,— плоті давно вже немає, — а коли я помру, то й тіні не стане. А що спадщини, ясно, тобі од мене ніякої не прибуде, то я подумав, що варто скористатися хоч уламками тих зв’язків, які залишилися в мене по старій пам’яті. Дехто гадає, що я — людина заможна. Хотілося б — з огляду на тебе, — щоб вони мали рацію. Та хоч що там по мені лишиться, що б ти від мене не мав, а служачи в такій фірмі як «Домбі», ти стоїш на певнім шляху і можеш немало добитися. Пильнуй роботи, постарайся полюбити її, мій хлопчику, працюй, щоби стати незалежним, і будь щасливий.
— Я докладу всіх сил, дядечку, щоб виправдати вашу ласку, — серйозно сказав хлопець. — Ось побачите.
— Я знаю, — промовив Соломон. — Я в цьому певен. — І він з подвоєною приємністю заходився коло другого келиха мадери. — Щодо моря, — провадив він, — то воно досить гарне в уяві, Уоле, але не в дійсності. В дійсності все зовсім не так. Природна річ, звикнувши до всіх оцих речей, ти не можеш не думати про нього; але не варто — зовсім не варто.
А втім, говорячи про море, Соломон Джілс, з прихованим задоволенням потирав руки і з невимовною симпатією дивився на корабельне приладдя навколо.
— От візьми хоча б це вино, що й не знаю скільки разів їздило до Індії і назад, а один раз об’їхало і круг світу. Уяви собі чорні, як дьоготь, ночі, буйство вітрів, бурхання хвиль…
— Грім і блискавку, зливу і град, шторми різної сили, — підхопив хлопець.
— А вино це, будь певен, крізь усе те пройшло, — зауважив Соломон. — Уяви, як риплять і тріщать снасті та щогли, як між линв і такелажу реве ураган…
— Як спішать, видираючись на палубу, матроси, — хто швидше добіжить до рей, щоб згорнути обледенілі вітрила, а корабель тим часом, як навіжений, кидається на хвилях!
— Саме так, — схвалив Соломон, — і відбувалося все над барилами з нашим вином. А пригадуєш, коли «Чарівна Саллі» потонула в…
— …Балтійському морі, глупої ночі: двадцять п’ять хвилин на першу, коли став годинник у кишені капітана, а він сам лежав мертвий біля грот-щогли, чотирнадцятого лютого тисяча сімсот сорок дев’ятого року! — з великим запалом закінчив Уолтер.
— Правильно, цілком правильно! — вигукнув старий Сол. — На ній було тоді п’ятсот барил з таким вином. І всі (опріч першого помічника, першого лейтенанта, двох матросів і однієї дами, що врятувалися на благенькому човні) почали розбивати барила, напилися п’яні та так, п’яні, і втонули, співаючи «Прав, Британіє» і скінчивши страшним криком, коли судно пішло під воду.
— А як, дядю, під час жахливої бурі, за дві години до світу, четвертого березня сімдесят першого року, викинуло на берег «Георга Другого» з двомастами коней, а коні одв’язалися ще на початку шторму, почали метатись і зняли такий гармидер, і так кричали по-людськи, що екіпаж подумав, на кораблі повно чортів, і всі, навіть найбуваліші, з переляку кинулися в море, і тільки двоє матросів живих лишилося, то й розповіли цю історію.
— А коли «Поліфем», — сказав старий Сол, — коли «Поліфем»…
— Приватний корабель з Вест-Індії, з вантажем у триста п’ятдесят тонн, капітан — Джон Браун з Детфорда, власник — Уїггс і компанія, — перехопив Уолтер.
— Правильно, — сказав Сол. — Коли «Поліфем» загорівся вночі, на четвертий день після того, як при ходовому вітрі відплив з Ямайського порту…
— На борту було два брати, — перебив небіж голосно скоромовкою, — і на обох не ставало місця в єдиному човні, що лишився незатоплений; ніхто з них не хотів спускатися першим, аж старший ухопив молодшого за поперек і кинув у човен. А молодший закричав: «Згадай про свою наречену, Едварде! Я — сам-один, на мене ніхто не чекає вдома!» — і стрибнув у море!
Блискучі очі й розшаріле обличчя хлопця, що, переживаючи свої слова усерйоз, схопився навіть з місця, привели старому Солу на пам’ять те, про що він забув або що покрив був туман круг нього. Замість розповісти ще кілька історій, як то він збирався зробити хвилинку тому, старий сухо кахикнув і мовив:
— Годі вже! Уяви собі, що ми змінили тему розмови.
Річ у тім, що простосердий дядько, потай пориваючись до всього дивоглядного та ризикованого — з чим, до певної міри, пов’язувала його ведена ним торгівля — прищепив свої смаки й небожеві, і всі спроби віднадити хлопця від пригодницького життя лише загострювали його потяг до нього. Так завжди буває. Певно, не знайдеться такої книжки чи історії, написаної чи розказаної саме з метою втримати хлопців на суші, яка не викликала б у них ще більшої любові до океану.
Але в цей час до нашого невеличкого товариства приєднався ще один джентльмен в обширному синьому костюмі, з гаком замість руки, прикріпленим до правого зап’ястка, з чорними, кущуватими бровами і товстим ціпком у лівій руці, вузлуватим, як і його ніс. Шия його була обмотана чорною шовковою хусткою, з-під якої виставав комір сорочки грубого полотна, такий височенний, що скидався на маленьке вітрило. Очевидно, то для нього приготовили третій — порожній — келих, і, очевидно, він знав про це, бо, знявши плаща й капелюха, повісив їх на дерев’яний гачок за дверима. Капелюх цей був такий твердий і лискучий, що чиясь вразлива голова відчула б біль, лише глянувши на нього, а в новоприбулого він залишив червону смужку на лобі, немов од тісної миски. Підсунувши стілець до того місця, де стояв порожній келих, він сів. Гостя звичайно величали капітаном, хоча він був чи то лоцман, чи то шкіпер, чи то капер, а може, і всі три разом, в усякому разі, вигляд у нього був явно просолений.
