Його обличчя з темного дуба проясніло, коли він поручкався з дядьком та небожем, але вдача у нього була, як видно, вельми лаконічна, бо він сказав лише:
— Ну, як ідеться?
— Все гаразд, — одповів містер Джілс, підсуваючи до нього пляшку.
Той підніс її догори і, оглянувши з усіх боків та понюхавши, багатозначно спитав:
— Те саме?
— Те саме, — відповів майстер корабельних інструментів.
Присвистуючи, капітан налив собі вина з таким виглядом, немов і справді прийшов на свято.
— Уол-ре! — сказав він, поправляючи гачком рідке волосся на голові і показуючи на майстра. — Подивись на нього! Любов! Пошана! І Послушенство! Пошукай-но це місце в своєму катехізисі, а знайдеш — заклади сторінку. Успіхів, хлопче!
Він був такий вдоволений і з самої цитати, і з свого посилання на неї, що не міг стриматись, щоб не повторити її тихенько, і сказав, що сорок років поспіль не згадував цих слів.
— Але за мого життя не було такого, щоб я не міг згадати потрібних два-три слова, — додав він. — А все тому, що я не розкидаюся ними, як дехто.
Останнє зауваження, правдоподібно, викликало в нього думку, що краще б йому, як батькові юного Норваля, «громадити свої запаси». Так чи інакше, але він замовчав і не пустив ані пари з вуст, доки старий Сол не вийшов, щоб засвітити в крамниці. Тоді він повернувся до Уолтера й несподівано сказав:
— Гадаю, він міг би змайструвати дзигарі, якби захотів?
— Шо мене зовсім не здивувало б, капітане Катл, — одповів хлопець.
— І вони б ішли! — гукнув капітан Катл, креслячи своїм гачком у повітрі щось змієвидне. — Боже, як би ті дзигарі ішли!
На хвилинку чи дві він глибоко замислився, мовби уявляючи хід цього ідеального часоміра, і сидів, утопивши погляд в обличчі хлопця, наче воно було циферблатом.
— Та він же колодязь знань! — промовив нарешті капітан, обмахнувши своїм гачком весь інструментальний крам. — Подивися-но тільки, чого тут нема! Земля, повітря, вода — все тут! Скажіть лиш, куди вам треба. У небо на повітряній кулі? Прошу дуже. Під воду у водолазному дзвоні? Будь ласка. Хочете зважити на терезах Полярну зірку? Він і це вам зробить.
З цих слів легко було збагнути, що набір інструментів викликав у капітана Катла глибоку повагу і що його філософський розум не відрізняв, чи майже не відрізняв, винахідництва від торгівлі.
— Ах! — зітхнув він. — Добре, коли розумієшся на всьому цьому. Добре, проте, коли й не розумієшся. Важко сказати, що краще. Так приємно сидіти тут, знаючи, що тебе можуть зважити, виміряти, намагнітити, наелектризувати, поляризувати, — взагалі чортзна-що утнути з тобою, а ти і не втямиш, як це робилося.
Тільки чудова мадера разом з нагодою поширити та поглибити Уолтерів розум змогли настільки розв'язати язик капітанові, що він здобувся на цю довжелезну промову. Здавалося, він і сам дивувався, відкривши у цей несподіваний спосіб причини мовчазного захоплення, з яким він протягом десяти років обідав щонеділі в цій вітальні. Посмутнівши та споважнівши, він змовк і занурився в роздуми.
— Слухайте! — вигукнув з порога вітальні об'єкт його захоплення. — Перед вашим келишком грогу, Неде, ми ще мусимо спорожнити цю пляшку.
— Заждіть, — мовив Нед, наповняючи свій келих. — Дайте ще хлопцеві.
— Більше не хочу, дядечку.
— Ні, ні,— запротестував дядько Сол, — ще трішки. Вип’ємо за фірму, Неде, — Уолтерову фірму. Зрештою, ця фірма одного дня може стати його. Хто знає? Побрався ж сер Дік Уїттінгтон з дочкою свого хазяїна!
— Повертайся назад, Уїттінгтоне, лорде-мере Лондона, а коли ти постарієш, то бути тобі тут довіку, — вставив капітан. — Уол-ре, голубчику, заглянь у біблію.
— І хоч містер Домбі не має дочки… — почав дядько.
— Має, дядечку, має,— засміявся хлопець, зашарівшись.
— Хіба? — скрикнув старий. — А й справді, здається, має.
— Я добре знаю, що в нього є дочка, — мовив хлопець. — Про це якраз говорили сьогодні в конторі. А ще, дядечку й капітане Катле, — стишив голос Уолтер, — казали, що він не любить її, не помічає, що вона живе серед слуг, а він тільки й думає, що про сина, і хоч той син ще зовсім малий, але містер Домбі тепер частіше ніж завжди підбиває баланс і за рахунками дуже стежить, і бачили навіть, як він ходить по доках, оглядає свої кораблі, будівлі і всяке таке, — ніби радіє, що все те буде його і синова власність. Так казали. Чи правда воно, я, звичайно, не знаю.
— Бачите, він уже все про неї вивідав, — зауважив майстер корабельних інструментів.
— Не вигадуйте, дядю! — гукнув Уолтер, знову почервонівши і засміявшися дзвінко. — Я ж не можу не чути того, що мені кажуть!
— Боюся, Неде, що син нам трохи стане на заваді,— неиприпиняв своїх жартів старий.
— Навіть дуже, — сказав капітан.
— І все ж таки ми вип’ємо за нього, — вів далі Сол. — Хай живуть Домбі і Син!
— Оце добре, дядечку, — весело погодився хлопець. — Тільки раз ви вже згадали за дочку, та приплутали мене до неї, та сказали, буцім я все про неї вивідав, то я пропоную трохи змінити ваш тост. Отже, хай живуть Домбі, і Син, і Дочка!
ЗРОСТАННЯ Й ХРЕСТИНИ ПОЛЯ
Маленький Поль Домбі, анітрохи не страждаючи від того, що його кров змішувалася з кров’ю Тудлів, з дня на день міцнішав і вбивався в силу. Щодня міс Токс дедалі гарячіш пестила та голубила його, і містер Домбі так високо оцінив її відданість, що почав убачати в ній жінку неабиякої душевної краси, почування якої роблять їй честь і заслуговують на заохоту. У своїй прихильності він був настільки щедрий, що не лише вклонявся їй в особливий спосіб, а навіть загадував своїй сестрі щось таке, як: «Перекажи, прошу, своїй приятельці, Луїзо, що вона надзвичайно ласкава» або «скажи міс Токс, Луїзо, що я дуже їй зобов’язаний». Ці дрібні вияви прихильності справляли глибоке враження на леді, якій вони були адресовані.
Міс Токс часто запевняла місіс Чік, що «ніщо не в змозі послабити її інтерес до всього, що стосується розвитку цієї любої дитини», і хто б простежив за нею, той переконався б у цьому і без словесного підтвердження. Вона з невимовним задоволенням очолювала кожну безневинну трапезу юного спадкоємця, і то з таким виглядом, ніби й сама годувала його разом із Річардс. Вона з ентузіазмом брала участь у маленьких церемоніях — купання та одягання. Прийом ліків у дитячих дозах викликав у ній усі різновиди співчуття, на які тільки вона була здатна. А одного разу, коли сестра привела містера Домбі подивитись, як його сина вкладають спати, міс Токс у цю мить зі скромності сховалась у комірчині і, коли немовля в коротенькій полотняній сорочечці подерлось угору по сукні місіс Річардс, вона зайшлася таким захватом, що, забувши про своє інкогніто, не стрималася й вигукнула: «Хіба ж не красунчик, містере Домбі? Хіба не Купідон?» — і, збентежившись та зчервонівши, мало не зомліла за дверима комірчини.
— Луїзо, — сказав одного дня містер Домбі своїй сестрі, — мені здається, я повинен подарувати щось символічне твоїй приятельці з нагоди хрестин Поля. Вона так тепло ставиться до дитини від самого початку і водночас так добре усвідомлює своє становище (гарна прикмета, яку, на жаль, тепер дуже рідко подибуєш), що мені приємно було б одзначити це.
Хай не уйме це честі міс Токс, коли ми нагадаємо до речі, що в очах містера Домбі,— як і дечиїх інших, що час від часу прозрівають на світ, — лише ті досягли вершини мудрості, тобто усвідомлення свого власного становища в суспільстві, хто виказує гідну повагу до їхнього. Головну заслугу цих людей містер Домбі вбачав не так у тому, що вони знають собі ціну, як у тому, що вони знають ціну йому і схиляються перед ним.
