І посеред тої нестерпної тиші чийсь невинний голос промовив:
— Та невже ж його сигара така довжелезна?
Переміна думки була така разюча, що всі оглянулися, щоб побачити, хто це сказав.
— Я маю на увазі, — сказав отець Браун із кутка вітальні, — ту сигару, яку докурює пан Брейн. Схоже, що вона завдовжки з добрячу тростину.
Хоча сказане не стосувалося безпосередньо суті справи, у роздратованому погляді Валентена, що, нарешті, відірвався від свого папірця, відчувалася певна схвальність.
— А й справді, — рвучко зауважив він. — Айвене, сходіть-но ще раз за паном Брейном і негайно приведіть його сюди.
Щойно за відданим слугою зачинилися двері, Валентен звернувся до панни, знову зосередившись на справі.
— Леді Маргарет, — сказав він, — напевно, усі ми відчуваємо водночас і вдячність, і замилування вашим вчинком: ви пожертвували власною гідністю заради виправдання комендантової поведінки. Але є один нюанс. Лорд Гелловей, наскільки я розумію, зустрів вас, коли переходив від кабінету до вітальні, через декілька хвилин після того він потрапив до саду і комендант усе ще був там.
— Не забувайте, — відповіла Маргарет з деякою іронією в голосі, — що я щойно перед тим йому відмовила, тож ми ніяк не могли повертатися разом, узявшись за руки. Тому він, як справжній джентльмен, чемно відстав від мене і, відтак, був звинувачений в убивстві.
— Але за ті кілька хвилин, — похмуро сказав Валентен, — він справді міг би…
Укотре пролунало гупання, і в дверях з’явилося Айвенове пошрамоване обличчя.
— Вибачте, господарю, — сказав він, — але пан Брейн покинув цей будинок.
— Як це покинув будинок?! — закричав Валентен і вперше за час зборів підвівся з-за столу.
— Пропав. Дав драла. Випарувався, — відповідав Айвен, жартуючи на французький лад. — Його капелюха і пальта також нема і — на додачу до всього — я маю вам ще дещо повідомити. Я вибіг із будинку в пошуках хоча б якогось сліду і таки один знайшов, і то далеко не найменший.
— Що ви маєте на увазі? — запитав Валентен.
— Зараз продемонструю, — відказав його слуга, вийшов і за мить повернувся з блискотливою оголеною кавалерійською шаблею, на вістрі і лезі якої ще залишалася кров. Зброя, мов та блискавка, вмить притягнула погляд кожного присутнього у вітальні, а сповнений вражень Айвен цілком спокійно продовжував розповідь:
— Я знайшов її ярдів за п’ятдесят звідси, в чагарниках обабіч дороги на Париж. Іншими словами, я знайшов її саме там, де її викинув ваш вельмишановний пан Брейн, тікаючи звідси.
Знову настала мовчанка, однак якась особлива. Валентен узяв шаблю, уважно оглянув її, подумки зосередившись на якихось висновках, а потім перевів поштивий погляд на О'Браєна.
— Коменданте, — сказав він, — ми не сумніваємося, що ви будете завжди готові пред'явити цю зброю на першу ж вимогу поліцейської експертизи. Але поки що, — додав він, засуваючи гостру сталь у дзвінкі піхви, — дозвольте мені повернути вам шаблю.
Військовий символізм його вчинку не міг не викликати оплесків аудиторії.
Для Ніла О'Браєна цей жест був воістину поверненням до життя. Тепер він знову блукав таємничим садом, милуючись уже його ранковими барвами, і на його обличчі не лишилося й сліду трагічної безнадійності: він відчув себе людиною, у котрої достатньо підстав, аби бути щасливим. Лорд Гелловей виявився справжнім джентльменом і вже приніс свої вибачення. Панна Маргарет виявилась кращою за посередню леді, принаймні — справжньою жінкою, і коли вони блукали поміж старих квіткових клумб перед сніданком, запропонувала йому, либонь, щось значно краще, аніж банальне вибачення. Товариство тепер почувалося безтурботніше і природніше, бо, хоча інтрига вбивства усе ще залишалася, з них усіх було знято тягар підозри і спрямовано його до Парижа услід дивакуватому мільйонерові, якого вони ледь знали. Диявола викинули з будинку, тобто він сам викинувся.
Однак загадка залишалася, і коли О'Браєн із розгону всівся на садову лаву поруч із доктором Саймоном, то цей представник чистої науки вирішив відразу повернутися до неї. Щоправда, він небагато скористав із розмови з О'Браєном, бо думки того були зосереджені на речах, йому більш приємних.
— Не можу сказати, що ця подія дуже мене цікавить, — щиросердо зізнався ірландець, — тим паче, що все тепер виглядає досить просто. Очевидно, Брейн із певних причин дуже ненавидів того незнайомця. Він заманив його у сад і вбив моєю шаблюкою. Тоді втік до міста, викинувши її подалі. Між іншим, Айвен сказав мені, що у кишені вбитого був американський долар. Отже, він міг бути Брейновим співвітчизником, що цілком імовірно. На мою думку, розслідування справи не викликає проблем.
— Навпаки, у цій справі є аж п’ять колосальних проблем, — відказав доктор спокійно, — до того ж, кожна наступна складніша за попередню. Тільки зрозумійте мене правильно. Я не сумніваюся в тому, що це — справа рук саме Брейна, що, вочевидь, доводить його втеча. Але повернімося до того, як він це зробив. Ось перша проблема: навіщо одній людині вбивати іншу великою неповороткою шаблею, якщо можна скористатися кишеньковим ножем, котрий потім можна засунути в кишеню жертви? Друга проблема: чому все обійшлося без крику і шуму? Невже, коли хтось бачить, як до нього підбігає особа та вимахує ятаганом, то не намагається нічого сказати? Третя проблема: слуга увесь вечір пильнував двері парадного входу так, що й миша не могла проскочити у сад Валентена. Як же убитий потрапив до саду? Четверта проблема: з огляду на щойно сказане, незрозуміло, як Брейн вийшов із саду.
