— І п’ята, — сказав Ніл, придивляючись до священика, що саме повільно наближався до них стежкою.
— Я згодний, що це дрібниця, — мовив далі доктор, — але вона дуже дивна. Побачивши ту відрубану голову, я припустив, що убивця здійснив декілька ударів. Але, оглянувши її, виявив багато порізів у нижній, притулубній частині шиї; іншими словами, їх було зроблено вже після того, як голова була відокремлена. Невже Брейн так люто ненавидів свого недруга, що, уже вбивши його, продовжував при місячному світлі рубати шаблею його тіло?
— Який жах! — промовив О’Браєн і здригнувся.
На той час до них підійшов скромний священик, отець Браун, із притаманною йому смиренністю став очікувати завершення їхньої розмови. Аж тоді ніяково промовив:
— Панове, пробачте, що втручаюся у вашу розмову. Але мені належить повідомити вам новини!
— Новини? — перепитав Саймон, насторожено дивлячись на священика крізь окуляри.
— Так, на жаль, — сумирно промовив отець Браун.
— Виявляється, відбулося ще одне вбивство, панове. Обидва чоловіки так поспішно зірвалися на ноги, що лавчина аж загойдалася.
— І що ще дивовижніше, — продовжував священик, сумовито косячи оком на рододендрони, — воно таке ж потворне: страта через обезголовлення. За якихось надцять ярдів далі від тієї дороги, котрою Брейн утік до Парижа, у Сені знайдено ще одну голову, що кровоточила. Отже, є припущення, що Брейн…
— О, Господи! — прохопився О’Браєн. — Та той Брейн схиблений на вбивствах!
— Очевидно, маємо справу з вендетою[9] по-американськи, — беззаперечно сказав священик. А тоді додав:
— Вас обох просять прийти до бібліотеки і самим побачити знахідку.
Комендант О’Браєн йшов на слідство позаду доктора і священика й почувався страшенно виснаженим. У нього, військового, потайні вбивства викликали огиду, а надто оці екстравагантні ампутації голів, яким не видно кінця-краю. Спершу відтяли голову одному, потім другому… Неправду кажуть, спересердя подумав він, що дві голови краще, ніж одна, — принаймні у цьому випадку. Увійшовши до кабінету, він попрямував до столу і зненацька ледь не заціпенів від вражаючого збігу. На Валентеновому столі він побачив кольоровий відбиток ще іншої — третьої — закривавленої голови, причому ця відсічена голова належала самому Валентену. Але придивившись уважніше, офіцер побачив, що це усього лише була націоналістична газета «Гільйотина», яка щотижня демонструвала когось зі своїх політичних супротивників з виряченими очима і в конвульсіях, наче одразу після страти, а Валентен, як відомо, був досить помітним антиклерикалом.[10] Але О'Браєн був ірландцем, котрий, навіть вдаючись до гріха не втрачав чистоти, — тож усе його єство запротестувало проти такої жорстокості розуму, властивої лише Франції. Він сприймав Париж як цілість — від гротесків на готичних соборах до непристойних карикатур у газетах. Він пам'ятав страшні блюзнірства революції. Відчував усе місто як згусток дуже негативної енергії — від кривавого портрета на столі Валентена і аж до собору Нотр-Дам з горгулями,[11] з якого понад гори і ліси ошкірявся гігантський диявол.
Бібліотека була довга, низька і темна; ранкове світло пробивалося з-під опущених штор. Валентен і його слуга Айвен чекали їх біля протилежного, підвищеного кінця довгого, ледь похилого столу, на якому лежали тлінні останки, що в темноті здавалися величезними. Здоровенний чорний тулуб і жовте обличчя чоловіка, якого знайшли в саду, були їм добре знайомі й не змінилися. Але поряд лежала ще одна голова, яку цього ранку виловили у прибережному очереті, — мокра, як хлющ, і набрякла; Валентенові люди усе ще розшукували тіло, що, як вони припускали, мало десь плавати. Отець Браун, який, здавалося, був цілковито позбавлений чутливості О’Браєна, підійшов до тієї другої голови і, — як завжди, жмурячись, — з прискіпливою ретельністю оглянув її. У неї була кучма вологого сивого волосся, у якому відбивалися відтінки пломенистого ранкового світла; по всьому обличчі, що мало потворні риси, бурякувате забарвлення і якийсь злочинний вираз, проступали помітні сліди від ударів об дерева чи каміння, оскільки голову несло течією.
— Доброго ранку, коменданте О’Браєн, — підкреслено доброзичливо привітався Валентен. — Гадаю, ви вже чули про останній експеримент Брейна?
У цей момент отець Браун, усе ще нахилившись над головою із сивим волоссям, промовив, не підводячи очей:
— Здається, можна з певністю вважати, що і цю голову також відрізав Брейн.
— Принаймні це не суперечить здоровому глузду, — відказав Валентен, встромивши руки в кишені. — Цю жертву вбито так само, як і першу. Її знайдено на відстані всього кількох ярдів від попередньої. І вбито її тією самою зброєю, яку, як відомо, вбивця мав при собі під час втечі.
— Так, мені це відомо, — смиренно відповів отець Браун. — Але я сумніваюся, що цю голову відрізав Брейн.
— Чому ж не він? — поцікавився доктор Саймон, допитливо поглянувши на нього.
— Докторе, — відповів, мружачись, священик, — я не розумію, як може людина відтяти власну голову.
О’Браєн не повірив власним вухам і відчув, що божеволіє, а доктор миттю схопився і закинув на тім’я вологу сиву шевелюру.
— О, немає сумніву, що це — Брейн, — спокійно сказав священик. — У нього був такий самий поріз на лівому вусі.
Детектив, витріщившись на священика застиглими блискучими очима, відкрив рота і різко промовив:
— Ви, здається, багато про нього знаєте, отче Брауне.
— Так, — щиро відказав скромний отець. — Я стикався з ним упродовж кількох тижнів. Він подумував про приєднання до нашої церкви.
В очах Валентена спалахнув вогонь фанатика, і він, стиснувши кулаки, зробив кілька кроків назустріч священику.
— А може, — вигукнув він з неприхованим блюзнірством, — може, він також подумував про передачу всіх своїх грошей вашій церкві?
— Може, й так, — беззастережно промовив Браун, — усе можливо.
— У такому випадку, — продовжував Валентен з химерною посмішкою, — ви маєте справді багато про нього знати. Про його життя і про його…
Комендант О’Браєн поклав руку Валентенові на плече.
— Облишмо ці наклепницькі дурниці, Валентене, — сказав він, — бо справа може знову дійти до мечів.
Але Валентен (під стійким, сумирним поглядом священика) уже опанував себе.
— Гаразд, — сказав коротко, — особисті міркування можуть і почекати. Ви, добродії, усе ще зв’язані обіцянкою і маєте залишатися в будинку; ви мусите дотримуватися її самі й переконати в цьому один одного… Айвен, ось, скаже вам більше про все, що ви хотіли б знати, а я мушу засісти за роботу і сповістити про все владу. Не можна більше пускати це на самоплив. Тож якщо з’являться ще якісь новини, я — в своєму кабінеті.
— Чи є ще новини, Айвене? — запитав доктор Саймон, коли шеф поліції вийшов із кімнати.
— Здається, тільки одна, пане, — сказав Айвен, зморщуючи чоло, — але також неабияк важлива. Про отого гевала, якого ви знайшли на галявині. І він безцеремонно кивнув на масивне, у чорному одязі, тіло з жовтою головою:
— Ми таки довідалися, хто це такий.
— Так!? — вигукнув здивований доктор, — і хто ж він?
— Його ім'я — Арнольд Бекер, — сказав помічник детектива, — але він використовував чимало псевдонімів. Був затятим розбійником і, як відомо, побував і в Америці, де і всадив ножа Брейнові у вухо. Ми безпосередньо ним не займалися, оскільки він діяв, головним чином, у Німеччині. Звичайно, ми спілкувалися з німецькою поліцією. Як не дивно, він мав брата-близнюка на ім’я Луї Бекер, з яким було чимало клопоту. Насправді, лише вчора ми, нарешті, визнали за необхідне стратити його на гільйотині. А ще дивовижніше, джентльмени, це те, що коли я побачив отого гевала, що розпростерся на садовій галявині, то вперше в житті не на жарт перелякався. Якби я на власні очі не бачив Луї Бекера безголовим після страти, то поклявся б, що там у траві лежав саме він. Однак, я пригадав собі його брата-близнюка в Німеччині й тим самим натрапив на ключ до відповіді…
Але тут Айвен урвав своє пояснення через те, що його ніхто не слухав. Комендант і доктор — обидва витріщилися на отця Брауна, який чомусь зірвався на ноги і застиг, схопившись за скроні немов у приступі раптового сильного болю.
— Стривайте, стривайте! — вигукував він, — припиніть говорити на мить, бо я вже на півшляху до розгадки. О Боже, чи вистачить мені сил? Чи спроможний мій мозок на останній ривок, аби осягнути все це? Сили небесні, допоможіть мені ще трішки! Я ж бо добре вмію міркувати. Свого часу я міг переповісти будь-яку сторінку з Фоми Аквінського. Моя голова зараз або лусне, або збагне… Мені все ясно лише наполовину… Усього лиш наполовину.
Він охопив голову руками і стояв, немов людина, котру мучить якась важка думка або яка щиросердо молиться, тоді як іншим трьом чоловікам залишалося тільки спостерігати за цим завершальним дивом останніх страшних дванадцяти годин.
