— Пан Еміль Бобев?
Я киваю, трохи здивований таким звертанням. Досі ніхто тут не величав мене паном.
— Моє прізвище Дуглас. Полковник Дуглас, — відрекомендовується чоловік у сірому.
Знову киваю, чекаючи, що буде далі.
Далі з'являється пачка сигарет «Філіпп Моріс».
— Курите?
Киваю втретє, беру сигарету, припалюю, про всяк випадок зіпершись рукою на край столу.
— Та сідайте ж!
Сідаю на стілець біля столу. Сивий також сідає, але не в крісло, а на ріжок столу, глибоко затягується сигаретою і уважно оглядає мене безбарвними очима. В нього все якесь безбарвне, наче від надмірного миття: солом'яні брови, бліді, аж білі, губи, світло-сірі очі.
— Повезло вам, чи не так?
Він знає болгарську мову, але розмовляє з виразним акцентом.
— Тобто? — обережно запитую я.
— Тобто прагнули свободи, а опинились у в'язниці! — відповідає чоловік у сірому і раптом заходиться сміхом, аж надто гучним як для такої непоказної людини.
— Всяк буває, — промимрив я, відчуваючи приємне запаморочення від тютюну.
— Наше життя, пане Бобев, це ланцюг везінь і невезінь, — повчально вимовляє сивоголовий, уриваючи сміх.
Я мовчки палю сигарету, оповитий нікотиновим туманом.
— Отже, треба мати терпіння і чекати, що викине доля; вона може всміхнутись і бути щасливішою за нинішню.
Дуглас розмірковує банально, але логічно, тому я не перебиваю його. А він, здається, хоче втягнути мене до розмови.
— Чи не розповіли б ви мені про дотеперішні свої пригоди, спокійно й щиро, як другові…
— Знову? — страдницьки дивлюся на нього.
Сивий підводить безбарвні брови, ніби здивований такою реакцією. Це ще дужче дратує мене.
— Чуєте, пане Дугласе: ви кажете про везіння в житті, але тут ідеться про звичайнісіньке тупоумство. Дурні, які ось уже протягом півроку тричі на добу влаштовують мені допити, не можуть збагнути, що я не маю ніякого відношення до болгарської розвідки. Я розповів їм усе про своє життя, відколи пам'ятаю себе, але ці ідіоти…
— Тс! — чоловік у сірому змовницьки прикладає до губів пальця, чиркнувши на стіну так, ніби побачив крізь неї прихований десь поблизу апарат для підслухування.
— Вони не варті й мідного шеляга, — буркнув я. — Нехай слухають, якщо мають бажання. Нехай чують, що вони ідіоти…
— Та-а-ак, — непевно мовив полковник. — Чи не продовжити нам розмову десь у більш підхожому місці? Де б ви мали змогу заспокоїтися і почувати себе певніше.
— Я вже не вірю в чудеса, — байдуже відказую йому. — Перестав вірити навіть у минуле.
— Я поверну вам віру, — підбадьорливо вимовляє сивий, встаючи зі столу. — Ви маєте друзів, пане Бобев. Друзів, про яких ви навіть не здогадуєтесь.
Ресторан оповитий рожевою напівтемрявою. З кутка, де розмістився оркестр, долинає протяжливе квиління блюза. На матово-молочному дансингу кружляють пари. Я сиджу за столиком і дивлюся крізь тютюновий дим на сивоголового. Його обриси тануть, розпливаються, як відображення в струмочку води.
Це запаморочення викликане не трьома келихами шампанського і не десятком сигарет, а тими змінами, що сталися так несподівано і приголомшили мене. «Ланцюг везінь і невезінь», — як казав пан полковник.
Все сталося протягом якихось трьох годин, так швидко, що я навіть всього не запам'ятав. Окремі враження переплуталися в моїй голові, наче знімки, зроблені недосвідченим фотографом на один і той самий кадр. Швидкий рух «шевроле» з різкими поворотами, натискання на газ, вечірні панорами незнайомих вулиць, упевнена рука на кермі та уривчасті репліки з протяжним акцентом: «Ви дуже суворі до наших грецьких хазяїнів… Можливо, їх методи трохи грубі, але ж вони дійові… Недовіра, пане Бобев, це якість, що заслуговує на повагу…»
А згодом — розкішні сходи. Ліфт із дзеркалами. І знову голос Дугласа: «Зараз я поверну вам людську подобу… Я люблю мати справу з гідними партнерами». Розкішна квартира. Буфет з різнобарвними пляшками. Плюскіт води, що наповнювала ванну. І знову голос Дугласа: «Трохи віскі?.. Будьмо… А тепер прийміть ванну й поголіться».
Вода в сніжно-білій ванні аж чорніє, як я намилююсь.
— Правду кажучи, я трохи обізнаний із вашою одіссеєю, — каже Дуглас, обіпершись на двері. — Через те й вирішив допомогти вам. До речі, за що вас вигнали з радіомовлення?
— За помилки у тексті передачі, — машинально відповідаю я, вдруге намилюючись.
— А саме?
— Дурниці: замість слова «капіталізм» було написано «соціалізм», замість «революційно» — «реакційно» і ще дві-три помилки такого ж характеру.
— Інакше кажучи, ви жартували з існуючим режимом, використовуючи офіційні передачі?
— Я не хочу приписувати собі подібного героїзму, — заперечую я, стоячи під душем. — Зрештою, помилки були припущені з вини пришелепкуватої друкарки, а я не вичитав тексту після передруку. Винна була та дурепа, але все окошилося на мені — через моє буржуазне походження і мою поведінку.
— Вашу поведінку… — повторює полковник. — Якою ж була ваша поведінка?
Він допитливо дивиться на мене, а я купаюсь під душем — і раптом шпигає думка: ще шість місяців тому я ніяковів би від цього погляду, а тепер він не справляє ніякого враження. Шість місяців життя в нелюдських умовах цілком достатньо для того, щоб перетворитися на тварину. Та це непогано. Я відчуваю, що за мною тепер постійно стежитимуть очі незнайомих людей. Тож на краще, що я своєчасно згрубів.
— Ви трималися зухвало? — знову запитує Дуглас.
— Очевидно, так їм здавалось. Проте я вам уже казав, що не збираюсь удавати з себе героя. Я жив так, як мені хотілося, і говорив те, що думав. І тільки. Бо не бажав, щоб будували соціалізм моїм горбом…
Я намилив голову й знову став під душ. Тільки-но встиг змити піну, як чую нове запитання полковника:
— Ваш батько був, здається, книгарем?
— Книговидавцем, — поправляю я, трохи ображений. — Між іншим, видавав і твори англійської літератури…
— Я — американець, — сухо уточнює Дуглас.
— І американської теж: «Віднесені вихором», «Містер Бербіт», «Американська трагедія»…
— Цікаво, — зовсім байдуже буркоче полковник. — Однак не зловживайте купанням. Віднині ви матимете можливість купатися, коли вам заманеться. З того боку є гардероб із костюмами й білизною. Приміряйте ось цей, гадаю, вам підійде… От і чудово… Ще трохи віскі?
Я відчуваю чистоту свого тіла, і це п'янить мене. Так само, як і дотик чистої прохолодної білизни. Костюм сидить на мені так, наче шитий для мене. Черевики трохи завеликі, але це краще, ніж малі.
— Ви не голодний? Я, наприклад, страшенно хочу їсти.
Знову карколомна поїздка на «шевроле», фасади будинків, що схиляються над нами при поворотах, гуркіт мотора на підвищеній швидкості й різке гальмування під величезним неоновим написом: «Копакабана».
Обличчя Дугласа зникає у сигаретному диму, а я намагаюся звільнитись од легкого запаморочення і збагнути зміст слів, що їх вимовляє полковник:
— Я забув вам сказати, що я полковник розвідки, а не піхоти…
— Хіба не однаково… — процідив я крізь зуби, великодушно махаючи рукою, і наливаю в келих шампанського, намагаючись міцно тримати пляшку.
— Не зовсім однаково. Бо коли б я був полковником піхоти, то не зміг би вам допомогти, а так можу вас запросити працювати на нас.
— Я ладен працювати й на дідька, — не дуже тактовно заявляю. — Працюватиму на кого завгодно, аби тільки мене не вертали назад у Болгарію й не кидали знову до в'язниці.
— Ми пропонуємо вам працювати не на дідька, а на свободу, пане Бобев.
— Гаразд, працюватиму на свободу, — примирливо киваю головою. — Я згоден працювати на будь-кого, тільки б не повертали мене назад.
Якийсь час полковник мовчки стежить за мною. Його губи й очі здаються напрочуд білими навіть у рожевій напівтемряві. Труба і саксофон з оркестру випромінюють сріблясті блискавки й солодкі тягучі звуки.
— Ваші погляди, якщо ви їх маєте, видаються мені аж надто цинічними, — зауважує Дуглас із холодною безбарвною посмішкою.
— Ви вгадали. Але не намагайтесь доводити свою вищість, бо й у вас були б такі самі погляди, якби ви прожили моє життя.
— Гаразд, гаразд, — полковник заспокійливо підносить руку. — І все-таки, що ж підбило вас на втечу?
— Зовсім не прагнення боротися за свободу батьківщини. Моя спонука називається «Младеиов».
— Я вже чув це ім'я. То прізвище чоловіка, з яким ви перейшли кордон, чи не так?
— Вам, мабуть, усе відомо…
— Майже все, — уточнює сивий.
— То навіщо ви розпитуєте? Невже й досі не вірите мені?
— Розумієте, Бобев: якби вам не вірили, ви б сиділи у своїй камері. Давайте вважатимемо розмову на цю тему вичерпаною. Просто я звик усе чути на власні вуха. Та й не люблю працювати з посередниками.
— Гаразд Запитуйте мене про все, що вас цікавить. Я можу відповідати на будь-які питання.
— Йдеться про Младенова, — нагадує полковник. — Що він за птах?
Блюз кінчився. Темні пари розходяться з дансингу в рожеву напівтемінь. До нашого столика підійшов офіціант у білому смокінгу.
— Ще пляшку? — пропонує Дуглас.
— Дякую, з мене досить, — відмовляюсь я. — Не вживаю зайвого.
— Чудова звичка, — погоджується полковник, заперечливо махаючи офіціантові. — Ну, то що ж за один цей Младенов?
— Велике цабе… В середовищі, звісно, колишньої опозиції. Сидів. Потім випустили. Ми випадково познайомилися в забігайлівці й потоваришували. Колишній міністр, але тепер він скотився до рівня шинкарського політикана. «Якби я зміг перейти кордон, то став би асом паризької еміграції», — сказав він мені одного разу. «То перейди, хто ж тобі заважає?»— відповів я. «Не знаю каналів». — «Це можна влаштувати. Але з умовою, що візьмеш і мене». На цьому й зійшлися.
