— Не знаю, який я, — недбало відповідаю йому. — Знаю тільки, що поки я шість місяців гнив у смердючій в'язниці, Младенов, напевно, безперешкодно дістався до Парижа.
— Може, це й на краще, як кажуть у вас, — всміхається полковник блідими губами.
— Мені краще в Парижі.
— Туди ніколи не пізно. Побуваєте і в Парижі. А втім, судячи з того, як ви задивляєтесь, ви вмієте помічати красу не лише в Парижі.
— О, це зовсім інша річ, — відповідаю я, зніяковіло відводячи погляд од чорнявої сусідки. — Коли шість місяців не бачиш жінки, то звичайнісінька спідниця видається божеством.
— Ви можете вибрати собі жінку, яка вам до вподоби, — зауважує Дуглас.
— Отакої! — саркастично посміхаюся я. — Ви, здається, забуваєте, що на мені навіть костюм чужий.
— Ви кажете про сьогодні, пане Бобев, а я маю на увазі завтрашній день. Завтра ви опинитесь у чудовій віллі, з ванною, садком і всіма іншими вигодами і зможете харчуватись і одягатися, як вам заманеться.
— А що я робитиму на тій віллі?
— Потроху опановуватимете нову професію, — ухильно відповідач полковник, люб'язно наповнюючи мій келих.
— Чи зможу я звідти виходити? — підозріло запитую його.
— Поки що ні…
— Отже, знову в'язниця, тільки вищого гатунку.
Дуглас енергійно крутить головою.
— Помиляєтесь, друже, помиляєтесь. Ідеться не про ув'язнення — це професійна обережність. Згодом ви ходитимете де завгодно. А поки що для розваги підшукаємо вам жінку.
Він лукаво дивиться на мене і широко розводить руки.
— Вибирайте, пане Бобев! Вибирайте кого хочете! Пересвідчитесь на практиці, що полковник Дуглас слів на вітер не кидає.
Сивий обводить рукою залу, багатозначно показуючи на бар, де на високих стільцях сидить з півдюжини красунь. Я обдивляюсь їх і знову втуплююсь у чорняву даму за сусіднім столиком.
— Досить, — піднімає руку Дуглас, усміхаючись блідими губами. — Я зрозумів.
Він підкликає офіціанта і як тільки той з'явився поблизу, щось шепоче йому на вухо. Офіціант улесливо всміхається й прямує до чорнявої.
Мій співрозмовник у сірому костюмі підносить келих і змовницьки підморгує мені, навіть не глянувши на сусідній столик. Він знає, що воля полковника Дугласа — закон.
Шкода тільки, що існують ще й порушники закону. Дама байдуже вислуховує офіціанта, презирливо всміхається і відповідає йому щось не дуже приємне, що згодом той переповість сивому. Полковник невдоволено супить солом'яні брови, відсьорбує з келиха й дивиться на мене:
— Здається, ми помилилися. Дама каже, що вона не з професіоналок, та я ладен битись об заклад, що якраз навпаки. Треба ще звернути увагу на бар.
— Це зайве. І взагалі не турбуйтесь за мене.
Мені зовсім не до шмиги ідея — мати даму на замовлення, і все ж відчуваю, що відмова чорнявої образила мене. Дуглас, мабуть, також трохи розчарований, що не зумів довести своєї всемогутності.
— Нічого, — раптом промовляє він. — Однаково матимете вашу обранку, хоч вона, може, не з професіоналок.
— Яка вона обранка… Облиште цю пихату курву! — зневажливо заперечую я.
— Ні, вона таки буде вашою, і ви пересвідчитесь, що полковник Дуглас не пустомолот.
Він повільно повертає голову, неприязно дивиться на чорняву і підкликає офіціанта:
— Рахунок!
Прокидаюсь я в сонячній, блідо-зеленій кімнаті. Миюсь у ванні, що виблискує синьою емаллю й нікельованими кранами. Снідаю в затишному рожевому холі, потім випростовуюсь у м'якому кріслі під жовтогарячим накриттям веранди й дивлюся на буйну садову зелень. Одне слово, обіцяна вілла — вже реальність.
Окрім мене, на віллі тільки двоє — садівник і прислужник. Вони в моєму розпорядженні, а я — в їхньому, бо їм, мабуть, наказано пильнувати мене. Мені так і кортить кинути їм: «Займайтеся своїми справами, я не такий дурний, щоб тікати з раю!» Але не кажу нічого, аби тримати їх у постійному напруженні.
Взагалі я не дуже балакучий. Життя навчило мене: коли багато базікаєш, неодмінно ляпнеш зайве, інші ж використають це проти тебе. Отже, якщо хочеш поговорити, говори подумки. Розмови призводять до самовиказування, а в житті заведено так: хто менше розкривається, того важче вразити.
Беру пачку «Філіппа Моріса», залишену чиїмись дбайливими руками, запалюю сигарету і знову задивляюся в садок. Сріблясті маслини аж побіліли на сонці. Листя помаранчевих дерев темне й густе, а за ними чорною стіною височать кипариси. Цей райський куточок досить густо засаджений деревами, щоб нічого не видно було довкола.
За стіною кипарисів гуркоче автомобіль, зупиняючись десь поблизу. Потім біля вхідних дверей лунає дзвоник, і невдовзі в холі позад мене чути швидкі, впевнені кроки.
Повертаю голову. Наді мною схиляється бліде, безбарвне обличчя полковника Дугласа, яке немов допіру побувало в хімчистці.
— Доброго ранку! Як настрій? — промовляє він з виразним акцентом.
— Дякую, все гаразд, — відповідаю я, підводячись.
Полковник не сам. Ліворуч нього стоїть низенький чоловік у білому капелюсі й чорних окулярах.
— Пан Гарріс буде вашим учителем, — пояснює сивий, відрекомендувавши нас один одному. — Ви, якщо не помиляюсь, добре володієте французькою?
Я ствердно киваю головою.
— От і чудово. Пан Гарріс ознайомить вас із матеріалом, потрібним для вашої майбутньої роботи. З усіх питань звертайтеся до нього. Я певний час не бачитимуся з вами, та це не означає, що я не думатиму про вас. На все добре і приємного дозвілля!
Полковник кривить бліду посмішку, потискає мені руку і йде до дверей. Але я наздоганяю його біля виходу.
— Пане Дуглас! Можна вас на два слова?
— Звичайно, — відповідає він незворушно.
— Прошу вас, не повертайте мене туди!
— Я матиму на увазі ваше прохання, — байдуже промовляє полковник. — А ви теж пам'ятайте, що я не всемогутній. Такі речі вирішують інші люди.
— Якщо я повернусь туди, мене відправлять на той світ. Адже ви обіцяли послати мене до Парижа! Я чудово знаю мову і можу бути корисним для вас.
Полковник пронизує мене поглядом безбарвних, стомлених очей і каже лагідно, як дитині:
— От що, друже: при нагоді ви побуваєте і в Парижі, і ще багато де, житимете в затишних будиночках, як оцей, відвідуватимете розважальні заклади, матимете вродливих подруг і взагалі радітимете свободі. Але всі ці радощі треба оплачувати напруженою роботою і певним ризиком, пане Бобев! Ви не дитина й добре розумієте, що на цьому світі ніщо не робиться задарма.
Він махає мені рукою і швидко зникає, перш ніж я встигаю сказати йому що-небудь. Та, зрештою, це зайве. Я й справді не дитина і розумію, що мою долю вже вирішено якимись незнайомими людьми в невідомих канцеляріях під час розмов, про які я ніколи не дізнаюсь. Розкішна вілла і все інше — це блеф, що прикриває жорстокий присуд: перекинути мене назад через кордон на той бік. Невідомо тільки, коли й для чого саме.
Я повертаюся в хол. Пан Гарріс, поклавши на стіл перед себе маленьку чорну теку, сидить на стільці й куняє.
— Якісь неприємності? — люб'язно запитує він, помітивши мій стан. І, не дочекавшись відповіді, додає: — Сідайте тут! Ось так, А зараз почнемо. Гадаю, ви знаєте, що таке криптографія?
Я мовчу, втупившись очима в перську скатертину на столі, і, певна річ, найменше думаю про криптографію.
— За відомою формулою Джона Бейлі, «криптографія — це мистецтво писати в спосіб, незрозумілий тому, хто не має ключа від цієї системи».
Низенький чоловічок дивиться на мене крізь темні окуляри, сподіваючись, напевно, що формула Бейлі приголомшить мене, та я й далі розглядаю скатертину, байдужий до Бейлі і його формул.
— Є різні види криптографії. Зараз ми з вами познайомимося з так званим шифром. Гадаю, це слово вам відоме…
Нарешті пан Гарріс помічає, що мої думки дуже далекі від проблем шифру. Він ввічливо кашляє і додає іншим тоном:
— Пане Бобев! Предмет, який нам треба вивчити, досить складний, часу ж обмаль. Тому я прошу вас уважно слухати мене. Про свої клопоти розповісте потім.
Пан Гарріс відкриває теку, дістає звідти кілька аркушів паперу і, змінивши чорні окуляри на прозорі, перебігає очима папірці й подає один мені:
— Що ви тут бачите?
На папірці через рівні інтервали написано кілька цифр: 85862 70113 48931 66187 34212 42883 76662 18984…
— Числа, — неохоче відповідаю я.
— П'ятизначні числа, — уточнює містер Гарріс. — Ці п'ятизначні числа становлять зашифрований текст. Перед вами шифрограма, якою радянська розвідка попередила Сталіна про підготовлюваний напад гітлерівських армій. Якщо ці числа відповідним чином розшифрувати, вони означатимуть: «Дора директорові через Тейлора. Гітлер остаточно визначив 22 червня днем нападу на Радянський Союз…»
