Ґандалф знову суворо глянув на Більбо, й очі його спалахнули.
— Я гадаю, Більбо, — промовив він спокійно, — його варто залишити. Не хочеш?
— Ну, і так, і ні. Коли доходить до діла, то зовсім не хочеться з ним розлучатися, можна так сказати. Та і справді, навіщо? Чого ти мене примушуєш? — запитав він, і в його зміненому, різкому голосі почулися підозра та роздратування. — Ти постійно чіпляєшся до мене за той перстень, але інші речі, які я знайшов під час подорожі, тебе ніколи не хвилювали.
— Я мусив до тебе чіплятися, — сказав Ґандалф. — Я хотів знати правду, бо це важливо. Чарівні перстені, вони, знаєш, чарівні; вони також рідкісні та цікаві. А твій перстень цікавив мене й цікавить надалі, можна сказати, як фахівця. Коли ти вже зібрався в мандри, то я маю знати, де він тепер. А ще я думаю, що в тебе він зберігався досить довго. Тобі він уже не потрібен, Більбо, — хіба би я геть помилявся.
Більбо спаленів, і очі його люто зблиснули. Добродушне обличчя озлобилося.
— А чому б і ні? — вигукнув він. — Та й узагалі, що тобі до того, що я роблю зі своїми речами? Він мій. Я його знайшов. Він до мене прийшов.
— Так, так, — сказав Ґандалф. — Але навіщо лютитися?
— Це ти мене злостиш, — відказав Більбо. — Він мій, кажу тобі. Мій власний. Мій дорогенький. Так, мій дорогесенький.
Обличчя чарівника залишалося похмурим, а очі дивились уважно, і лише короткий спалах у глибині зіниць виказав, що він здивований і навіть стривожений.
— Його вже колись так називали, — сказав Ґандалф, — іще до тебе.
— А зараз я його так називаю. І чому б і ні? Навіть якщо Ґолум казав те саме. Зараз перстень не в нього, а в мене. І я залишу його собі.
Ґандалф підвівся і суворо заговорив.
— Якщо ти це зробиш, Більбо, будеш дурнем, — мовив він. — З кожним твоїм словом це стає все очевидніше. Перстень уже занадто міцно тебе тримає. Відпусти його! І зможеш піти сам, ти будеш вільним.
— Зроблю, що захочу, піду, куди мені заманеться, — сказав Більбо вперто.
— Стривай-но, стривай-но, мій любий гобіте! — сказав Ґандалф. — Усе твоє довге життя ми були друзями, і ти мені чимось завдячуєш. Ну ж бо! Зроби, що пообіцяв: віддай його!
— Гаразд, якщо тобі самому закортіло мати мій перстень, то так і скажи! — закричав Більбо. — Але тобі він не дістанеться. Я не віддам мого дорогенького, обіцяю. — І його рука потягнулася до руків'я маленького меча.
Очі Ґандалфа спалахнули.
— Незабаром прийде і моя черга розлютитися, — сказав він. — Якщо ти ще раз це скажеш, то так і буде. Тоді ти побачиш справжнього Ґандалфа Сірого.
Він зробив крок до гобіта і, здалося, став високим і грізним; його тінь заповнила кімнатку.
Більбо приперся до стіни, важко дихаючи, рукою вхопившись за кишеню. Якусь мить вони стояли обличчям до обличчя, і повітря в кімнаті задрижало. Ґандалф не зводив очей із гобіта. Помалу кулаки Більбо розтислись, і він затремтів.
— Що це на тебе найшло, Ґандалфе, — сказав він. — Ніколи ти таким не був. Про що йдеться? Перстень мій, чи не так? Я знайшов його, а Ґолум убив би мене, якби я ним не скористався. Я не злодій, хай хто каже, що завгодно.
— Я ніколи не називав тебе злодієм, — відповів Ґандалф. — І я теж не злодій. Я не хочу грабувати тебе, а прагну допомогти. Я хотів би, щоби ти довіряв мені так, як досі. — Він відвернувся, й тінь зникла. Здавалося, він знову став старим сивим чоловіком, згорбленим і стривоженим.
Більбо провів долонею по очах.
— Вибач, — сказав він. — Щось на мене найшло. А все ж це буде якимось полегшенням — уже ніколи ним не перейматись. Останнім часом перстень із голови мені не йде. Інколи з'являється таке враження, що він око, яке стежить за мною. І мені постійно хочеться, знаєш, надягнути його і зникнути; або думаю, чи на місці він, і витягую, щоби пересвідчитися. Я намагався замкнути його у скриньці, та виявилося, що спокійний лише тоді, коли він у мене в кишені. Чому — не знаю. І мені здається, я не можу зважитися.
— Тоді довірся мені, — сказав Ґандалф. — Усе вже зважено. Іди і залиш його тут. Перестань володіти ним. Віддай його Фродо, а про нього я подбаю.
Більбо на якусь хвилю завмер у нерішучості. Потім зітхнув.
— Гаразд, — ледве вимовив він. — Віддам. — Далі знизав плечима і сумно посміхнувся. — Зрештою, вся ця гостина для того і влаштовувалася: роздарувати багато подарунків, щоби якось легше було віддати персня. Та з'ясувалося, що легше не стало, але шкода було би змарнувати всі приготування. І жарт зіпсувати.
— Справді, як на мене, інакше не вартувало і починати, — погодився Ґандалф.
— Дуже добре, — сказав Більбо, — перстень отримає Фродо разом із усім іншим. — Він глибоко вдихнув. — А тепер мені справді треба йти, бо ще хтось застане мене тут. Я вже з усіма попрощався, вдруге не хочу.
Він підняв торбу і ступив до дверей.
— Перстень усе ще у тебе в кишені, — сказав чарівник.
— О, справді! — вигукнув Більбо. — І заповіт, і всі інші документи. Візьми-но його і передай від мене. Так буде надійніше.
— Ні, не давай мені персня, — сказав Ґандалф. — Поклади його на камін. Там він полежить, доки прийде Фродо. А я на нього зачекаю.
Більбо вийняв конверт і хотів покласти його біля годинника, та рука його сіпнулась, і пакунок упав на підлогу. Не встиг він нахилитися, як чарівник схопив конверт і поклав на місце. Гримаса гніву знову пересмикнула обличчя гобіта, але швидко змінилася на просвітлену посмішку.
— Ну, от і все, — сказав він. — А зараз — у дорогу!
Вони вийшли в передпокій. Більбо взяв свій улюблений ціпок, а тоді свиснув. Три гноми вийшли з трьох різних кімнат, де вони мали якісь справи.
— Усе готово? — запитав Більбо. — Усе спаковано й підписано?
— Усе, — відповіли вони.
— Ну, тоді рушаймо! — і він ступив до дверей.
Ніч була ясна, чорне небо всіяли зірки. Він подивився вгору, вдихаючи повітря.
— Яка втіха! Яка втіха знову вирушати в дорогу, в дорогу разом із гномами! Я мріяв про це роками! Прощавай! — сказав він, повертаючись до свого будинку і вклоняючись його дверям. — Прощавай, Ґандалфе!
— До побачення, Більбо. Будь обачний! Ти гобіт бувалий і, можливо, достатньо мудрий.
— Бути обачним! Мені байдуже. Не хвилюйся за мене! Зараз я щасливий, як ніколи, і це для мене багато значить. Але час настав. І шлях мій стелиться переді мною, — додав він, а потім тихенько, наче сам до себе, проспівав у пітьму:
Дорога ця вперед веде,
Все далі від моїх дверей.
Де зупинюся я, і де
Моя снага на ній умре?
Затято я карбую крок,
Попереду все ширший шлях,
Все більше пасток і стежок.
А потім що? Не знаю я.
Він постояв мовчки якусь хвилю, не зронивши жодного слова, повернувся спиною до вогнів і голосів і разом із трьома товаришами попростував спершу до саду, а потім довгою крутою стежкою в долину. Він перескочив через невисоке місце у живоплоті й попрямував луками, зникаючи в ночі, мов шелест вітру у траві.
Ґандалф якийсь час постояв, дивлячись за ним у пітьму.
— До побачення, дорогий Більбо, — до наступної зустрічі! — сказав він тихо і повернувся до хати.
Невдовзі з'явився Фродо і застав його в темряві, заглибленого в думки.
— Він пішов? — запитав він.
— Так, — відповів Ґандалф, — нарешті пішов.
— Я хотів би… тобто я сподівався до останньої хвилини, що це просто жарт, — сказав Фродо. — Та серцем я чув, що він справді піде. Він завжди про серйозні речі говорив жартома. Шкода, що я не прийшов раніше, — провів би його.
— Гадаю, він справді хотів так піти, непомітно вислизнувши, — сказав Ґандалф. — Не турбуйся. З ним буде все гаразд. Він залишив для тебе пакунок. Ось там!
Фродо взяв конверт із каміна, глянув на нього, але не розгорнув.
— Думаю, тут його заповіт та інші документи, — сказав чарівник. — Тепер ти господар Торбиного Кута. А також, здається мені, ти знайдеш там золотий перстень.
— Перстень! — вигукнув Фродо. — Він мені його залишив? Навіщо? Хоча, може, колись знадобиться.
— Може, так, а може, й ні, — сказав Ґандалф. — На твоєму місці я би його не використовував. Але добре заховай його і тримай у таємниці! А я піду спати.
Як господар Торбиного Кута, Фродо був зобов'язаний, навіть попри свою неохоту, попрощатися з гостями. Балачки про дивну подію вже облетіли ген усе поле, та Фродо сказав лише таке: «Без сумніву, завтра вранці все стане зрозуміло». Близько опівночі за поважними гостями приїхали карети. Одна за одною вони відвозили ситих, але дуже невдоволених гобітів. Потім з'явилися заздалегідь найняті садівники й у тачках повивозили тих, кого через недогляд залишили.
