— Знову нас обдурили, — сказав він до своєї дружини. — І це після шістдесяти років очікування. Ложки? Нісенітниці! — Він клацнув пальцями перед носом Фродо і подибав геть.
Але позбутися Лобелії було не так легко. За якийсь час Фродо вийшов із кабінету подивитися, як ідуть справи, і побачив, що вона все ще не пішла, нишпорить закутками і вистукує підлогу. Він рішуче її випровадив, перед тим витрусивши з неї кілька дрібних (хоча доволі цінних) речей, які випадково попадали до парасольки. Судячи з її вигляду, вона от-от мала розродитися якоюсь нищівною реплікою на прощання, та, обернувшись уже на порозі, спромоглася тільки на таке:
— Ти ще пошкодуєш про це, юначе! Чому би тобі звідси не забратися? Тобі тут не місце; ти не Торбин, ти… ти Брендіцап!
— Ти чув, Мері? Ось як мене ображають, — сказав Фродо, затраснувши за нею двері.
— Насправді це був комплімент, — сказав Мері Брендіцап, — а отже, неправда.
Далі вони обійшли нору і вигнали трьох юнаків (двох Мудринів і одного Виприна), які колупались у стінах однієї з пивниць. Фродо також зчепився з молодим Санчо Гордостопом (онуком старого Одо Гордостопа), який почав розкопки у великій коморі, де він почув відлуння. Легенда про золото Більбо пробуджувала й цікавість, і надію; адже легендарне золото (здобуте таємничим, якщо не сказати — темним, способом) належить, як усім відомо, тому, хто перший його знайде, — тільки би йому не стали на перешкоді.
Натрапивши на Санчо і виштовхавши його, Фродо впав у крісло в передпокої.
— Час зачиняти крамничку, Мері, — сказав він. — Замкни двері й нікому сьогодні не відчиняй, нехай навіть із тараном приходять.
І пішов підживитися запізнілою чашкою чаю. Ледве він присів, як у двері тихо постукали. «Напевно, знову Лобелія, — подумав він. — Мабуть, придумала щось огидне і повернулася, щоби це сказати. Нехай почекає».
Він узявся до чаю. Знову постукали, значно голосніше, та він не зважав. Раптом у вікні з'явилася голова чарівника.
— Якщо ти мені зараз не відчиниш, Фродо, то я постукаю так, що твої двері вилетять із протилежного боку нори, — сказав він.
— Любий Ґандалфе! Хвилиночку! — скрикнув Фродо, вибігаючи з кімнати до дверей. — Заходь, заходь! Я думав, що це Лобелія.
— Тоді я тебе вибачаю. Я зустрів її нещодавно, їхала візком до Поріччя, і то з такою міною, від якої молоко скисло би.
— Я мало сам від неї не скис. Чесно — ще трохи, і надягнув би персня Більбо. Так хотілося зникнути.
— Не роби цього! — сказав Ґандалф, сідаючи. — Будь дуже обережний із цим перснем, Фродо! Власне, про нього я і хотів побалакати наостанок.
— Ну, що в ньому особливого?
— А що ти про нього знаєш?
— Тільки те, що розповів Більбо. Я чув його історію: як він знайшов перстень і як використовував — тобто в мандрах.
— Цікаво, яку з історій? — допитувався Ґандалф.
— О, не ту, яку він розповів гномам і яку виклав у книжці, — сказав Фродо. — Тільки-но я сюди перебрався, він розповів мені правдиву історію. Мовляв, якщо вже ти в нього її випитав, то і мені також слід усе знати. «Між нами не має бути жодних таємниць, Фродо, — сказав він, — тільки би вони не пішли далі. Перстень усе-таки мій».
— Це цікаво, — сказав Ґандалф. — Ну, і що ти про все це думаєш?
— Якщо ти маєш на увазі вигадки з «подарунком», ну, то я гадаю, що справжня історія ближча до правди, і я не розумів, для чого було щось вигадувати. Принаймні на Більбо це дуже не схоже, тому я і здивувався.
— Я також. Але з власниками таких скарбів може трапитися що завгодно — якщо вони ними користуються. Отже, мусиш бути дуже обережним. Перстень може мати ще якісь чарівні властивості, а не лише робити тебе невидимим, коли тобі заманеться.
— Не розумію, — сказав Фродо.
— Я також, — відповів чарівник. — Перстень просто почав мене цікавити, особливо минулої ночі. Але ти не хвилюйся. Просто прислухайся до моєї поради і користуйся ним дуже рідко або й зовсім не чіпай. Принаймні благаю тебе не давати приводу для пересудів і не викликати підозри. Ще раз повторюю: добре заховай його і тримай у таємниці!
— Ти говориш такими загадками! Чого ж ти боїшся?
— Я не зовсім упевнений, тому ні слова більше не скажу. Можливо, знатиму більше, коли повернуся. Я йду вже, тому кажу тобі до побачення, — й він підвівся.
— Уже зараз? — скрикнув Фродо. — Як? Я думав, ти побудеш тут принаймні тиждень. Я з таким нетерпінням чекав на твою допомогу.
— Я планував так спершу, але змушений був передумати. Можливо, мене якийсь час не буде; та як тільки зможу, я зайду до тебе. Будь готовий мене прийняти будь-якої миті! Я з'явлюся непомітно. Я не буду відвідувати Шир відкрито. Як виявилося, тут я став доволі непопулярним. Кажуть, набридаю і порушую спокій. Дехто навіть звинувачує мене у викраденні Більбо чи й у гіршому. Якщо хочеш знати, ми з тобою змовилися привласнити багатство Більбо.
— Дехто! — вигукнув Фродо. — Ти хочеш сказати: Отто і Лобелія. Як огидно! Я віддав би їм Торбин Кут й усе на світі, лише би повернути Більбо й піти з ним у мандри. Я люблю Шир. Але починаю шкодувати, що не пішов. Не знаю, чи колись іще побачу Більбо.
— Я також не знаю, — сказав Ґандалф. — Я не знаю і багатьох інших речей. А тепер — до побачення! Будь обережний! Виглядай мене, особливо в недоречний час! До побачення!
Фродо провів його до дверей. Ґандалф востаннє махнув рукою і пішов геть напрочуд швидкою ходою; та Фродо здалося, що старий чарівник згорбився більше, ніж завжди, так наче ніс важкий тягар. Стало вечоріти, і його постать у плащі швидко зникла в сутінках. Багато часу спливло, поки Фродо знову його побачив.
Пересуди не стихли ні за дев'ять, ні навіть за дев'яносто дев'ять днів. Друге зникнення пана Більбо Торбина обговорювали в Гобітоні, та й у всьому Ширі, рік із гаком, а пам'ятали ще довше. Воно стало оповідкою, яку залюбки переказували гобітенятам біля сімейного вогнища; згодом шаленець Торбин, який мав звичку зникати з тріском і блискотом, а потім з'являтися з торбою коштовностей і золота, став героєм легенд, що пережили ті часи, коли всі справжні події позабувалися.
