Але тим часом усі місцеві мешканці зійшлися на думці, що Більбо, який завжди був трохи схибленим, нарешті зовсім з'їхав із глузду й забіг десь світ за очі. Там він, річ ясна, шубовснув в озеро або річку, де на нього чекав трагічний, хоча далеко не передчасний кінець. І здебільшого провину за це покладали на Ґандалфа.
— Якби лише той клятий чарівник залишив юного Фродо у спокої, то, може, він би споважнів і набрався трохи гобітського глузду, — казали вони.
Скидалося, що чарівник справді залишив Фродо у спокої, і той споважнів, але важко було помітити, щоби побільшало гобітського глузду. Насправді він одразу перебрав дядечкову славу дивака. Він відмовився від жалоби, а наступного року влаштував вечірку на честь стодванадцятих уродин Більбо, яку назвав Стоважним Бенкетом. Але той пошанівок був занадто скромним, хоча запрошено було двадцять гостей, і вони кілька разів сідали за стіл, де, як кажуть гобіти, сніжило наїдками та дощило напоями.
Декого це обурювало, та Фродо завів звичай рік у рік святкувати Уродини Більбо, аж поки всі до цього не звикли. За його словами, Більбо не помер. А коли його запитували: «Де ж він тоді?» — Фродо знизував плечима.
Жив він самотою, як і Більбо, та мав багацько друзів, особливо серед молодих гобітів (переважно нащадків Старого Тука), котрі ще малими дітьми полюбили Більбо і товклись у Торбиному Куті. Фолько Мудрин і Фредеґар Виприн — двоє з них, але найближчими друзями були Переґрін Тук (по-простому — Піпін) і Мері Брендіцап (його справжнє ім'я було Меріадок, але про це рідко згадували). Разом із ними Фродо вештався Широм; але найчастіше він мандрував сам-один, і, на подив розважливого люду, інколи його бачили далеко від дому — полями-лісами він ішов собі під сяйвом зірок. Мері та Піпін підозрювали, що часами, як і колись сам Більбо, він відвідував ельфів.
Минали роки, й усі почали помічати, що Фродо також добре «зберігається»: на вигляд він був здоровий і енергійний гобіт у розквіті літ. «Декому страшенно щастить», — казали вони; та коли Фродо досягнув поважнішого віку — п'ятого десятка, — їм це вже видалося підозрілим.
Сам Фродо, оговтавшись від першого приголомшення, зрозумів, що бути самому собі господарем і власне паном Торбиним із Торбиного Кута досить приємно. Кілька років він жив щасливо і не надто переймався майбутнім. Але в його душі поступово наростав майже невловний жаль за тим, що він не пішов із Більбо. Інколи, особливо восени, він ловив себе на тому, що мріє про незаймані землі, а дивні видіння раніше не бачених гір відвідують його у снах. Тоді він казав собі: «Напевно, колись я таки піду за Ріку». На це інша половина його душі відповідала: «Ще не час».
І так воно тривало, аж поки не збігли його сорокові літа і не наблизилася п'ятдесята річниця: п'ятдесят було числом, на його сприйняття, доволі значущим (або лиховісним); так чи інак, а саме в цьому віці на долю Більбо несподівано випала пригода. Фродо почав непокоїтись, і старі стежки здалися йому занадто второваними. Він розглядав мапи і думав, що ж лежить поза їхніми межами: на мапах, укладених у Ширі, кордони оточували переважно білі плями. На прогулянки він тепер ходив сам і заходив усе далі; а Мері й інші друзі стурбовано за ним стежили. Часто бачили, як він прогулювався і розмовляв із чужинецькими подорожніми, котрі в цей час почали з'являтись у Ширі.
Поповзли чутки про дивовижні події в далекому світі; а оскільки ось уже кілька років Ґандалф не з'являвся і не подавав жодної звістки, то Фродо збирав усі новини, які тільки міг. Ельфи, котрі раніше нечасто навідували Шир, тепер вечорами з'являлись у лісах, вони йшли на захід, ішли і не верталися; вони покидали Середзем'я, і турботами цієї землі вони вже не переймались. Однак ішли дорогою і гноми, та ще й у небачених кількостях. Стародавня Східно-Західна Дорога пролягала через Шир аж до Сірих Гаваней, і гноми завжди ходили нею до своїх копалень у Синіх Горах. Саме від них гобіти й дізнавалися при потребі про те, що діється в далеких землях: зазвичай, гноми розповідали мало, а гобіти більше і не розпитували. Але тепер Фродо почав зустрічати чужинецьких гномів із далеких країв, які шукали притулку на Заході. Були вони стривожені, а дехто пошепки розповідав про Ворога та Землю Мордору.
Цю назву гобіти знали тільки з легенд сивої давнини: вона тінню лежала на споді їхньої пам'яті, загрозлива і тривожна. Здавалося, що витіснена Білою Радою з Морок-лісу зла сила ще з більшою потугою відродилась у старих фортецях Мордору. Подейкували, що відбудовано Темну Вежу. Звідти зла сила розповзалась уздовж і вшир, а ген на сході та заході точилися війни і панував страх. У горах знову розплодились орки. Десь далеко гуртувалися тролі, і то вже не тупоголові, а хитрі й озброєні страхітливою зброєю. А ще йшов поголос про істот, жахливіших над усіх, і не мали вони імені.
До вух звичайних гобітів доходило небагато. Але навіть найглухіші й найбільші посидюхи дочули дещо з тих чудасій; а ті, кого справи заносили до самих кордонів, бачили дивовижі. Якось увечері навесні Фродового п'ятдесятиліття розмова в «Зеленому драконі» Поріччя виявила, що чутки дійшли навіть до затишного осердя Ширу, хоча більшість гобітів із них сміялася.
