Сем Правоніг сидів у кутку біля каміна, а навпроти — Тед Пісковик, син мірошника; декілька гобітів-селюків прислухалося до їхньої розмови.
— А справді, яких тільки чудасій не наслухаєшся нині, — сказав Сем.
— Ех, — відповів Тед, — наслухаєшся, якщо прислухатись. А казки та дитячі баєчки я можу почути й удома біля вогнища, якщо захочу.
— Певно, що можеш, — відгукнувся Сем. — Але в деяких із них більше правди, ніж ти гадаєш. Зрештою, хто вигадав казки? Ось візьмімо драконів.
— Ні, дякую, — відповів Тед, — не хочу. Чув я про них, як був малий, а зараз чого би то я в них вірив. У Поріччі є лише один дракон, і то зелений, — сказав він, викликавши загальний регіт.
— Гаразд, — сказав Сем, сміючись разом із усіма. — А що скажеш про тих людей-дерев, велетів, як їх називають? Подейкують, нещодавно бачили одного з них, вищого за дерево, ген за Північними Вересовищами.
— Хто бачив?
— А хоча би мій кузен Гал. Він працює у пана Мудрина в Загір'ї і ходить до Північної Чверті на полювання. От він і бачив одного з них.
— Напевно, каже, що бачив. Твій Гал завжди розповідає, що бачив щось, а може, він бачить те, чого не існує?
— Але цей був високий, як в'яз, і переступав через сім ярдів, ніби то був якийсь дюйм.
— То б'юсь об заклад, жодного дюйма. Те, що він справді бачив, в'язом і було — ні більше, ні менше.
— Але цей ходив, кажу тобі, і в Північних Вересовищах узагалі не ростуть в'язи.
— Тоді Гал не міг його побачити, — відповів Тед. Дехто засміявся і заплескав: слухачам здалося, що Тед зрівняв рахунок.
— І все одно, — сказав Сем, — ти не заперечиш, що не тільки наш Галфаст бачив незвичний народ, який переходить Шир, — зауваж, переходить; а ще більше тих, кого завернули на кордонах. Ще ніколи прикордонники не мали стільки роботи. А ще я чув, що ельфи рухаються на Захід. Розказують, вони йдуть до гаваней, ген аж за Білими Вежами. — Сем непевно махнув рукою: ні він, ані будь-хто інший не знав, де воно, те Море, десь за старими вежами по той бік західних кордонів Ширу. Та, за старими переказами, десь там далеко були Сірі Гавані, звідки інколи відпливали ельфійські кораблі, щоби ніколи не повернутися. — Вони пливуть, пливуть, пливуть за Море, вони ідуть на Захід і покидають нас, — мало не проспівав Сем, сумно і поважно киваючи головою.
Але Тед засміявся.
— Ну, нічого особливого, якщо вірити старим байкам. І не розумію, яке мені чи тобі до того діло. Нехай собі пливуть! Але заприсягнуся, що ти не бачив, як вони відпливали; й ніхто в Ширі цього не бачив.
— Ну, не знаю, — задумливо відповів Сем. Він був переконаний, що якось у лісі бачив ельфа, і сподівався ще колись його побачити. З усіх легенд, які він чув у дитинстві від гобітів, найглибше зворушували його ті фрагменти казок і напівзабутих історій, де йшлося про ельфів. — Є тут такі, навіть у цих краях, які знайомі з цим Прекрасним Народом і отримують від нього новини, — продовжив він. — Зараз це пан Торбин, у якого я працюю. Це він сказав, що вони відпливають, а він дещо знає про ельфів. А старий пан Більбо знав більше: частенько я з ним розмовляв, як був хлоп'ям.
— О, то вони обоє схиблені, — сказав Тед. — Принаймні старий Більбо давно помішався, а Фродо зараз пускається глузду. Якщо ти звідти черпаєш новини, то, значить, запасаєшся нісенітницями. Ну, друзі, піду додому. На здоров'я! — Він спорожнив кухоль і потупотів геть.
Сем замовк і не мовив уже ні слова. Йому було про що подумати. Найперше, повнісінько садових клопотів у Торбиному Куті, якими завтра, лише би випогодилося, буде зайнятий день. Трава росте швидко. Та у Сема на гадці були ще якісь справи. За якийсь час він зітхнув, підвівся і вийшов.
Був початок квітня, і небо прояснювалося після сильного дощу. Сонце сіло, і прохолодний блідий вечір тихо переходив у ніч. Сем ішов додому при перших зірках через Гобітон до Пригірка, тихо і задумливо посвистуючи.
Якраз у цей час після тривалої відсутності знову з'явився Ґандалф. Три роки після Гостини його тут не бачили. Потім він якось заскочив до Фродо, а коли довідався, як у того справи, знову зник. Упродовж наступного року чи двох він приходив досить часто, несподівано з'являючись після настання сутінок і без попередження зникаючи перед світанком. Він не хотів розповідати про свою роботу і подорожі, й видавалося, що понад усе його цікавили здоров'я та справи Фродо.
А тоді раптово його відвідини припинилися. Майже дев'ять років Фродо не бачив його й нічого про нього не чув, і вже став було думати, що чарівник утратив інтерес до гобітів і ніколи не повернеться. Але того вечора, коли в сутінках Сем ішов додому, почувся знайомий стук у вікно.
Радісний і здивований, Фродо побіг привітати старого друга. Вони стояли й уважно роздивлялись один одного.
— Так, так… — мовив Ґандалф. — Ти анітрохи не змінився, Фродо!
— Ти також, — відповів Фродо; та про себе подумав, що Ґандалф постарів і виглядає втомленим. Він заходився розпитувати Ґандалфа і про справи, і про широкий світ; невдовзі вони розбалакались і просиділи далеко за північ.
Уранці після пізнього сніданку чарівник сидів разом із Фродо біля відкритого вікна кабінету. У каміні палахкотів вогонь, але і сонце гріло, і повівав вітер із півдня. Усе виглядало свіжим, а нова весняна зелень мерехтіла в полях і на гілочках дерев.
Ґандалф пригадав ту весну, коли, майже вісімдесят років тому, Більбо вибіг із Торбиного Кута навіть без носовичка. Тепер волосся чарівника було, мабуть, сивішим, як тоді, борода та брови, можливо, довші, а на обличчі більше зморшок від турбот і мудрості; але очі його блищали, як колись, і він курив, із таким самим запалом і задоволенням пускаючи димові кільця.
Нині він курив мовчки, бо Фродо сидів у задумі. Навіть цього ясного ранку його гнітила темна тінь звісток, які приніс зі собою Ґандалф. Нарешті він порушив мовчанку.
— Учора вночі ти став розповідати про мій перстень дивні речі, Ґандалфе, — мовив він. — А потім зупинився, вирішивши, що такі розмови краще залишити на день. Може, варто закінчити зараз? Ти кажеш, перстень небезпечний, набагато небезпечніший, аніж я можу собі уявити. Чому ж?
