Шир поділений на чотири частини — уже згадувані Чверті: Північну, Південну, Східну та Західну; а кожна з них своєю чергою — на землі, які традиційно називали за іменами давніх шанованих родів, хоча до часу нашої історії нащадки тих родів селились і в інших землях. Майже всі Туки все ще жили в Туковому Краї, але інакше було з іншими родами, зокрема Торбинами чи Мудринами. Крім Чвертей, були ще Східне (Цапів Край) і Західне Пограниччя, останнє приєднане до Ширу в 1462 році Л. Ш.
У ті часи Шир не мав ніякого «уряду». Переважно роди самі залагоджували свої справи. Продукуванню та споживанню їжі вони присвячували більшість свого часу. В усьому іншому вони зазвичай були щедрі й не жадібні, а також цілком помірковані, тому маєтки, садиби, майстерні та крамнички переходили незмінними від покоління до покоління.
Збереглася, звісно ж, давня традиція шанувати великого короля у Форності, або Сівері, як назвали його гобіти, ген аж на півночі за Широм. Але майже тисячу років жодного короля не було, і навіть руїни королівського Сівера поросли травою. Однак гобіти й досі розповідали про дикунів і всіляку нечисть (як-от про тролів), що й не чули про короля. А тому давньому королеві вони приписували всі свої закони; і, звичайно ж, усіх законів вони дотримувалися добровільно, бо були це Правила (так вони казали) і давні, і справедливі.
Зазначмо, що тривалий час рід Туків користувався винятковою шаною; кілька сторіч тому посада тана перейшла до них (від Староцапів), і відтоді найстарший із Туків носив цей титул. Тан головував на Ширському Вічі й очолював Дружину та Ополчення, а оскільки Віче і Дружину скликали тільки в разі небезпеки, чого вже давно не траплялося, то титул тана став просто знаком поваги. Рід Туків усе ще мав особливий пошанівок, бо залишався і великим, і надзвичайно багатим, і в кожному поколінні народжував гобіта з сильним характером, дивними манерами та неспокійною вдачею. Дві останні риси, щоправда, на загал не схвалювали, а просто терпіли (у тих, хто був багатий). Зберігся звичай називати главу сім'ї Господарем Туком, а до імені додавали, при потребі, порядковий номер, наприклад Ізенґрім Другий.
Єдиним реальним посадовцем Ширу був мер Великого Ритова (а також Ширу), котрого обирали кожні сім років під час Вільного Ярмарку, який проводили на Білих Схилах у літень, тобто час літнього сонцестояння. Головним обов'язком мера було очолювати учти на гобітські свята, які відзначали одне за одним. Окрім того, на мера покладали обов'язки Старшого Поштаря та Першого Шерифа, тож він одночасно керував Поштовою Службою і Сторожею. У Ширі це були єдині служби, з них двох Пошта мала найбільше роботи, і листонош було чимало. Не всі гобіти знали грамоту, але вже ті, що знали, безперестанку писали своїм друзям (і окремим родичам), котрі жили на відстані, більшій за післяобідню прогулянку.
Своїх поліцейських чи когось на кшталт них гобіти називали шерифами. Вони, звісно, не носили одностроїв (про такі речі гобіти й не думали), тільки пір'я на капелюхах; а насправді вони були радше лісниками, бо їх більше обходила збитошна звірина, а не громадський лад. У всьому Ширі їх було тільки дванадцятеро, по три в кожній Чверті для Внутрішніх Справ. При потребі набирали більший загін «для обходу кордонів», аби ніякі чужинці, великі чи малі, не накоїли лиха.
У ті часи, коли починається наша історія, число так званих прикордонників помітно зросло. Звідусіль надходили вісті і скарги про дивних чужинців та істот, що нишпорили біля кордонів або і пробиралися через них усередину: перша ознака того, що все було не зовсім так, як має бути і завжди було, за винятком тих правічних часів, про які оповідають казки та легенди. Тільки дехто звернув увагу на цю ознаку, і навіть Більбо не замислювався над тим, що вона віщувала. Шістдесят років минуло, відколи він вирушив у свою незабутню мандрівку, і, постарівши (гобіти нечасто доживали і до ста), він зберіг велику частину багатства, привезеного з далеких країв. Скільки саме залишилося тих скарбів, ніхто не знав, навіть Фродо, його улюблений «небіж». І він усе ще зберігав у таємниці знайдений перстень.
Як розповідається в «Гобіті», одного чудового дня прийшов до Більбо великий чарівник, Ґандалф Сірий, а з ним тринадцятеро гномів: ніхто інші, як Торін Дубощит — нащадок королів і його дванадцять друзів-вигнанців. Разом із ними Більбо, несподівано для самого себе, одного квітневого ранку 1341 року за Літочисленням Ширу вирушив на схід до Долу під Горою в пошуках гномівського добра — великого скарбу королів Еребору. Похід видався успішним, і Дракона, який стеріг скарб, вдалося знищити. І хоча до кінця походу ще було здобуто перемогу в Битві П'яти Військ, загинув Торін і було звершено чимало славних подвигів, — ця подія не надто вплинула би на подальшу історію чи удостоїлася більшої згадки, ніж та побіжна в довгих літописах Третьої Епохи, якби не «випадкова пригода» дорогою. Коли подорожні на шляху до Дикого Краю переходили Імлисті Гори, на них напали орки; і сталося так, що Більбо загубився в чорних орківських копальнях глибоко під горами, і там, у темряві, шукаючи дорогу, намацав під ногами в тунелі якийсь перстень. Він поклав його собі в кишеню. Тоді йому здалося, що це випадкова знахідка.
Намагаючись знайти вихід, Більбо зійшов геть углиб гори, аж далі йти було нікуди. У кінці тунелю в цілковитій темряві було холодне озеро, посеред якого на кам'яному острівці жив Ґолум. Було то огидне мізерне створіння, яке плавало в човнику, веслуючи величезними ручиськами, виглядало вицвілими блискучими очима сліпу рибу, ловило її довгими пальцями і поїдало сирою. Ґолум ковтав усе живе, з'їв би навіть і орка, якби тільки зміг спіймати його і задушити без зайвих зусиль. І володів Ґолум таємним скарбом, знайденим давним-давно, ще коли він жив на білому світі, — золотим перснем, який робив його невидимим. Тільки цей перстень він любив, називаючи його «мій дорогесенький», і розмовляв із ним, навіть коли не мав при собі. Він тримав його безпечно захованим у норі на своєму острівці, за винятком тих випадків, коли полював чи шпигував за орками в копальнях.
