Маячня, марення! Саме таке, яке й повинно бути в хворого — але не такого, як Данько, а одного з тих, що в палатах на дев'ятому поверсі, де лікують душевні розлади. Він кілька разів запитував про людей у піджаках в медсестер, але ті байдуже знизували плечима: так, багато хто тут швендяє, і всі з дивацтвами. Вони раді були будь-якій розмові, яка не стосувалася дзвінків до Лариси.
Одного разу жаліслива Ксенія Борисівна роздобула десь мобілку і принесла Данькові: «сам спробуй зателефонувати». Маленький блискучий корпус вислизав із долоней шматком мила «Колобок» («Я від бабки втік, я від Данька втік!..»); палець промахувався, натискав не на ті клавіші. Нарешті потрібне сполучення цифр відгукнулося в динаміку пронизливим «пі-і-і» — і чийсь густий, наче смола, голос вимовив: «Слухаю».
— Добрий день, — розгубився Данько. — А Ларису… Ларису запросіть будь ласка.
— Хто запитує?
— Данько. Данило Квітчук.
— Її нема.
І — короткі гудки.
Розлютившись, Данько натис на «повтор», але тепер номер був зайнятий, зайнятий, зайнятий…
Він повернув мобілку Ксенії Борисівні, подякував і впав на ліжко, уткнувшись носом у ядуче-зелену стіну.
І що тепер?
А що — «тепер»?! Мало хто це міг бути, раптом Данько взагалі не туди потрапив. Мало що…
До вечора крутився в ліжку — заснути не міг, а вправлятися у шкутильганні не хотілося. Лежав, пригадував, як познайомився з Ларисою на якійсь виставці, куди спершу і йти не збирався. На невисоке дівчисько з місткою текою в руці звернув увагу тільки тому, що стояла вона біля єдиної картини, яку він уподобав; заговорив радше знічев'я. І, вражений збігом навіть не смаків — душ? певно, душ… — приголомшений відчуттям, наче знав Лару завжди, збагнув, що так просто не піде звідси. Такий шанс дається людині раз у житті, й лише щасливчикам.
Як пізніше з'ясувалося, Лара відчула тоді точнісінько те саме, що Данько. І теж не могла пригадати, про що говорили — а цілий же день гуляли містом, сиділи в кав'яреньках зі строкатими парасолями, каталися на пароплаві, годували хлібом качок…
Вони були знайомі вже рік, пережили серйозну сварку, хотіли винаймати квартиру — набридло зустрічатися в общазі, де жив Данько, чи в Лари, коли батьки йшли на роботу, а молодший брат — до інституту. Власне, квартиру Данько вже найняв і перевіз туди свої речі (Лара на тиждень поїхала до бабусі й ось-ось мала повернутись). Якби не безглузда аварія…
Тепер він уже не був упевнений, що Лара шукає його, — і ненавидів себе за ці сумніви. Але той голос у слухавці…
Зрештою, є ж якась централізована система пошуку, номери, за якими телефонують, коли шукають тих, хто щез! Чому ж Лара не знайшла його? І що означали ті слова: «Її нема»?
Данько вже навмисне ятрив себе спогадами: про спільні походи до театру, де Лара любила, бува, ділитися з ним враженнями просто під час вистави, — і при цьому ніжно лоскотати йому губами вухо; згадував її сплячою: на обличчі розгублений дитячий вираз, волосся схоже на гніздо пташки-нетіпахи, і рожевим острівцем виглядає з-під ковдри тепла п'ятка; пригадував, якою палкою і водночас уразливою вона могла бути; пригадував…
І, наче цвях у серце, вганяв у себе думку: «Все це у минулому. Втрачено назавжди». Не хотів вірити, але змушував серце (сталевий стрижень входить дедалі глибше… уже майже не боляче) — змушував звикати.
Звикав.
До вечора.
Увечері запалив світло, і руки самі собою потяглися до паперу й олівця. Данько і не помітив, що намагається намалювати Ларин портрет, — але коли побачив, що саме виходить: потворний, складений із ламаних ліній профіль, — зіжмакав аркуш і викинув у вікно. Білий жмуток полетів у кущі й сполохав бомжа-пляшкодобувача, що саме причаївся там, — та й залишився собі в листі, пір'їнкою янгола в асфальтовій калюжі.
Назавтра в палату прийшов з обходом Михайло Якович, який саме повернувся з чергового загулу-запою і мав трохи пригнічений вигляд. Запитав про стан, запропонував Даньці прогулятися палатою, похвалив, мовляв, видужуєте; нарешті знову завів розмову про рай.
— А чи могли б ви зобразити ваш рай? Із янголами «німбастими», з ґратами? Але без дроту вгорі. Не карикатурний — справжній.
— Знаєте, Михайле Яковичу…
— Складно? Рука ще не розім'ялася? — здогадався лікар. — Це нічого, вправляйтеся, і навички поступово поновляться. Сухожилля та кістки не пошкоджені, організм у вас міцний — здолаєте.
— Ви ще про Мєрєсьєва згадайте.
— Може, і згадаю, — серйозно відгукнувся Михайло Якович. — Але сподіваюся, обійдемося без надзвичайних заходів. Поміркуйте: де я вам ведмедя знайду? Але рай, — сказав він уже від дверей, наче між іншим, — зобразіть. Принаймні спробуйте. На жаль, більшість людей узагалі не здатні уявити собі ні раю, ні пекла.
