Наскільки Данько знав, більшість людей багато чого не можуть уявити, але навряд чи він так уже побивався б через це: не можуть, і хай. Данько он досі, як не вправлявся, навіть звичайнісінький овал намалювати не в змозі. Який уже тут рай!..
Того ж дня до його палати вперше підселили хворого. Огрядний чолов'яга чимось нагадував пораненого ведмедя; він пролежав недовго і надвечір сконав… Точніше, увечері, під час обходу, це виявила медсестра, а затих він раніше. Чолов'ягу винесли, від нього залишився дивний запах лимонних льодяників і зім'ята білизна на ліжку — саме на тому, де зазвичай сидів уночі Данько. Наче соромлячись потурбувати пам'ять покійного, він вмостився сьогодні скраєчку — і одразу ж обома руками сперся на підвіконня, переляканно вглядаючись у дві постаті під вікном.
«Піджачники»! Данько ніколи ще не бачив двох одразу.
Тим паче — в компанії такого дивного фрукта: високого чоловіка з коров'ячими рогами… ні, звичайно, в рогатому шоломі! — в кольчузі, з буйною бородою і не менш буйного в поведінці. Він випав із кущів, заревів, вертячи масивною головою, і посунув просто на «піджачників». Ті вправно підхопили його під білі руки і потягли за ріг корпусу.
Данькові здалося, що було в «піджачниках» щось неправильне… Можливо, в зачісках? — волосся в обох виблискувало, наче прилизане, лише на потилицях стирчало кілька пасм…
«Піджачники» наче відчули Даньчин погляд: не відпускаючи полоненого, мов за командою обернулися, задерши голови. Данько відсахнувся і, не втримавшись, повалився на ліжко, боляче вдарившись потилицею об металеву раму.
Коли, пересиливши біль і страх, він знову підкрався до вікна, на доріжці перед корпусом нікого не було, тільки блищала в кущах так і не підібрана бомжем пляшка.
Відтоді потік Даньчиних співпалатників не переривався. Їх підселяли, щоб за деякий час — годину, півдня, добу — винести. До моргу. Одні помирали в муках, інші відходили легко, з посмішкою на вустах. Бували дні, коли в палаті не лишалося вільного ліжка, іноді ж Данько залишався віч-на-віч із єдиним хворим; він кілька разів збирався запитати медсестер, санітарів чи Михайла Яковича, чому так виходить, що це за безглуздий збіг? — та все забував чи не знаходив слушної миті.
До вікна Данько намагався більше не наближатися, навіть під, час своїх поновлених вправ із милицями (а незабаром — уже й без милиць). Усі ці смерті лише спочатку вражали його, а потім — давали внутрішній поштовх, палітру переживань, які він звик переносити у свої картини. Можливо, саме тому щодня Данькові малюнки ставали вдалішими, а стос портретних ескізів на тумбочці зростав вавилонською вежею?
Трохи роз'яснив ситуацію один із санітарів, які вкотре прийшли по мерця. «Старенькі-FM» називали цих власників білих халатів, волохатих ручищ і пропитих пик «лихолапами» — і кожному давали хвацьке прізвисько: Борода, Нечеса, Старий Кусака, Вепряче Ікло, Бахур, Лихохвіст.
Поки вони вантажили покійного — охлялого, наче макаронина, чолов'ягу, з вигляду — типового бухгалтера, Лихохвіст примостився на краєчку Данькового ліжка і запитав: «Можна?» — несміливо простягнувши руку до стосу ескізів. Зверху лежав портрет охлялого бухгалтера.
Лихохвіст подивився, трусонув головою (перехоплені чорною гумкою патли, причина його прізвиська, захиталися); «А схоже», — сказав із повагою.
— Чому їх увесь час до мене приносять?
— Кого?
— Небіжчиків, — відрубав Данько. — Ну, майбутніх… Вони ж тут майже не затримуються…
— Бо інші палати повні, а вантажний ліфт зламався, ніяк не полагодять, — розвів руками Лихохвіст. — Утомилися вже сходами бігати з носилками. Ну, і… — він тяжко зітхнув і підвівся, щоб допомогти колегам. — Не одчаюйся, художнику! — кинув уже від порога. — Тобі скоро виписуватись — тож лови мить, малюй-пиши поки є час. — Лихохвіст підморгнув і пішов, носаком протертої кросівки зачинивши двері.
«Лихолап» не збрехав: вантажний ліфт справді зламався. А в інший, старий, із подвійними дверима і неодмінною ліфтеркою бабою Вірою (поза очі її звали Вергілею), ані носилки, ані каталки по ширині не проходили. «Певно, хворі стали товстішими», — думав Данько, вперше підносячись на третій поверх — там були кабінети, де віднині й до завершення курсу лікування його повинні були «процедурити».
