Опівденна дрімота. Кевін Іген скручує начинені порохом цигарки, сьорбаючи своє зелене питво, як Патріс своє біле; пальці в нього вимазані друкарською фарбою. Навколо нас любителі попоїсти завзято глитають наперчену квасолю. Un demi setier[44]! З блискучої кавоварки струменіє пара. Він показує на мене, і вона підходить. Il est irlandais. Hollandais? Non fromage. Deux irlandais, nous, Irlande, vous savez? Ah oui[45]! Вона думала, ти хочеш сиру hollandais, голландського. Пообідньої закуски, ти знаєш це слово? Пообідній. Я знав одного хлопця в Барселоні, чудного, з дивацтвами, то він називав сир своєю пообідньою закускою. Ну що ж, slainte[46]! Над мармуровими столами винний дух, до якого долучаються гучні утробні бурчання. Його дихання шириться над нашими тарілками, вимазаними підливою, виходячи з його уст, зеленуватих від полинівки. Про Ірландію, про далькассіїв{95}, про сподівання, змовників і про теперішню позицію Артура Гріффіта. Аби впрягти мене в один із ним запряг, наших кримінальних дій, нашої спільної справи. Ти ж бо син свого батька. Я впізнаю голос. Його фланелева сорочка, прикрашена багряно червоними квітами, її іспанські китиці тремтять, чуючи його таємниці. Мсьє Дрюмон, славетний журналіст, так от ти знаєш, як цей Дрюмон назвав королеву Вікторію? Старою жовтозубою відьмою. Vieille ogresse із dents jaunes[47]. Мод Гонн, жінка дивовижної вроди, La Patrie[48], мсьє Мільвуа, Фелікс Фор, знаєш, як він помер? Ласолюби — вони є. Фрокен, bonne à tout fairer[49], яка тре-мне голизну чоловікам у лазні в Упсалі. Moi faire, каже вона. Tous les messieurs[50]. Але не цьому чоловіку, кажу я. Вкрай соромітний звичай. Митися — справа приватна. Я не дозволив би брату, навіть рідному братові, розпуста — далі вже нікуди. Зелені очі, бачу вас. Абсент-полинівка, його я відчуваю. Розпусники.
Гніт горить смертоносним синім вогником між долонями і горить ясно. Спалахують розпушені волокна тютюну: наш куток осяяний полум’ям і їдким димом. Під його картузом ольстерського волонтера круті вилиці. Як утікав із в’язниці головний центр, ось достеменна версія. Перебрався нареченою, фата, флердоранж, і каретою в Малагайд. Саме так і втік, чесно. Про вождів, що пішли в небуття, про тих, кого зрадили, про відважні втечі. Вони перевдягалися, їх ловили, вони щезали, і вони вже не з нами.
Знехтуваний закоханець. У той час я був здоровий молодий селюк, можете повірити, принагідно покажу фотографію. Кажу чесно. Закоханий, щоб здобути її прихильність, він з полковником Річардом Берком, таном свого клану, пробрався до мурів Кленкервельської в’язниці і, притиснувшись до землі, побачив у тумані, як полум’я відплати рвонуло їх і висадило дощенту. Скалки скла і купа розтрощеного каміння. У веселому місті Парижі ховається він, Іген Паризький, якого не розшукує ніхто, крім мене. Його денні квартири — це задрипана друкарня, три його забігайлівки та хата на Монмартрі, де він досипає короткі ночі, на вулиці Гутт-д’Ор, стіни якої прикрашені мухозасидженими фотографіями тих, кого вже немає на світі. Без любови, без рідної землі, без дружини. А вона живе-поживає собі в теплі та добрі без свого чоловіка-вигнанця, живе мадама на вулиці Жі-ле-Кер з канаркою і двома красенями квартирантами. Щічки як персик, смугаста спідниця, моторна, як дівчисько. Зневажений і безжурний. Скажи Петові, що ти мене бачив, добре? Я пробував був підшукати йому, бідоласі, роботу. Mon fils[51], солдат Франції. Я навчав його співати. Ой ви, хлопці-кілкеннійці — ревучі ножі! Знаєш цю давню пісню? Я навчив Патріса співати її. Давній Кілкенні: святий Каніс{96}, замок Стронгбоу на річці Норі. Співається так: Ой ви… І Неппер Тенді бере мене за руку{97}.
Ой ви, хлопці-
Кілкеннійці…
Слабенька худенька рука на моїй руці. Вони забули Кевіна Ігена, але він їх ні. Пам’ятаю про тебе, о Сіоне.
Він підступив ближче до води, і черевики вгрузли у вогкий пісок. Його привітав свіжий подув пружного вітру, загравши на напружених, як струни, нервах; вітру, насиченого сонячними променями. Стривай-но, хіба я збирався брьохати аж до маяка Кіша? Він ураз спинився, і його ноги стали поринати у мокву. Вертайся.
Вертаючись, він озирнув берег до південного рогу, і ноги знову стали поринати в нові западини. А у вежі під склепіннями холодна кімната чекає. З вежі безнастанно рухаються промені світла, рухаються безнастанно і повільно, як грузнуть мої ноги; повзуть, спрямовуючись на сутінки по циферблату підлоги. Сині сутінки — то вечір, а темно-сині — це ніч. У темряві склепіння вони чекають, їхні відсунуті стільці з моєю валізою-обеліском навколо столу з неприбраними тарілками. Хто їх помиє? Ключ у нього. Я не спатиму там цієї ночі. За зачиненими дверима мовчазної вежі спочивають їхні сліпі тіла — мисливця на пантер та його пойнтера. Гукнеш — відповіді не буде. Він вивільнив засмоктані моквою ноги і рушив назад понад дамбою з валунів. Усе бери й нічого не віддавай. Моя душа іде зі мною поряд, форма форм. На чатах на нічних край скель сріблясто-чорних я крокую і чую Ельсинора спокусливий приплив.
Приплив іде за мною слідом. Чудово можу його бачити звідціля. Тож повернися по Пулбег-роуд до тамтешнього пляжу. Він рушив угору схилом по слизьких водорослинах та через зарості осоки й сів на прискалок, устромивши свій ціпок у щілину між каменями.
На морській траві лежав роздутий труп собаки. Попереду планшир човна, що поринув у пісок. Un coche ensablé[52], так Луї Вейо{98} назвав прозу Ґотьє. Ці піщані кучугури — то мова, яку приніс сюди приплив разом із вітром. А там купи каміння, що їх залишили колись давно вже мертві будівельники, там поробили собі нори ласки. Ховайте там золото. Спробуйте-но. У вас воно ж є. Піски і каміння. Тягар минулого. Цяцьки сера Лаута. Дивись мені, а то затоплю у вухо. Я лютий велетень, здорові валуни валяю і по них, як по кістках, ступаю. Фі-фай-фо-фут. Щось ірландцем пахне тут.
Цятка, бачу, більшає, то живий пес, мчить щодуху по піщаному березі. Боже, це він на мене? Шануй його свободу. Не станеш ані чиїмсь паном, ані чиїмсь рабом. У мене ціпок. Сиди, не рухайся. Ген там двоє, простують, брьохають до берега із хвиль припливу. Дві марії{99}. Надійно заховали його в очереті. Ку-ку. Я тебе бачу. Ні, пса. Він біжить назад, до них. Хто ж то?
Тут приставали до берега човни лохланнів{100}, прагнучи грабунку, їхні криваводзьобі прови низько поринали в прибій кольору розтопленого олива. А у вікінгів з Данії на грудях висіли топірці з блискучої криці, тоді коли Малахій повісив собі на шию золоту гривню{101}. У розпалі літа опівдні сюди приплив косяк китів{102} і опинився на мілкому, пускаючи струмені й силкуючись вибратися на глибоке. І тоді з голодного міста юрба карликів у шкіряних куртках, мої краяни з шкуродерськими ножаками, прибігла та й ну краяти шматки зеленого жирного китового м’яса. Голод, чума і різанина. Їхня кров струменіє у мені, їхні пристрасті на мене хвилями. Я ходив серед них по замерзлій Ліффі, підмінений, поміж вогнищ, які плювалися смолою. Не розмовляв ні з ким, і ніхто зі мною.
