Стівен заплющив очі і слухав, як хрускають під його ногами крихкі водорослини і мушлі. То що ж, доводиться йти. І я іду, ступаючи крок за кроком. За дуже короткий час, дуже коротка відстань. П’ять, шість: це nacheinander[16]. Саме так, і в цьому полягає неодмінна модальність чутного. Розплющ же очі. Ні. О, Боже! Якщо я впаду з кручі, що височить над морем, то неодмінно впаду крізь nebeneinander[17]{69}. Я непогано орієнтуюся в темряві. Ясенова шпага висить при боці. Постукуй нею: так вони роблять. Мої ноги в його черевиках і в його ногавицях, nebeneinander. Звучить солідно: викуваний молотом Los Demiurgos[18]{70}. Чи не у вічність{71} іду я берегом Сендімаунта? Хрусь-хрясь-трісь-трісь. У південних морях це гроші. Домінус Дізі на них добре знається.
Чи прийдеш ти в Сендімаунт,
Маделен-кобилко?
Як бачите, тут є ритм. Я чую. Усічений тетраметр, ямби йдуть маршем. Ні, скачуть галопом: делен-кобилко.
Тепер розплющ очі. Розплющу. Але постривай хвильку. Чи не зникло все відтоді, як я їх заплющив? Що, коли я розплющу й опинюся назавжди в непрозорому мороку? Та ні! Очі бачать — я й побачу.
То дивися. Воно там увесь час і без тебе, і буде завжди, на віки віків, скільки стоятиме світ.
Вони, обережно ступаючи, зійшли сходинами з тераси Ліхі, Frauenzimmer[19], і пішли схилом до берега, незграбно човгаючи ногами по засміченому піску. Як я, як Елджі, прагнули до нашої могутньої матері. Та, що під номером один, помахувала лурдно акушерською сумкою, друга тикала в пісок великим парасолем. Зробили собі вихідний день, подихати свіжим повітрям. Місіс Флоренс Маккейб, удовиця покійного Патка Маккейба з Брайд-стрит, за яким тужить безутішно. Одна з її посестер витягла мене на світ Божий, хоч я й репетував щосили. Творення з нічого. Що там у неї в сумці? Викидень із пуповиною, загорнений у руду шматину. Пуповини всіх нас тягнуться в минуле, водночас сповиваючи і скріплюючи всю плоть. Ось чому містики стають ченцями{72}. Чи будете ви як боги{73}? Вдивляйся у свій пуп. Алло. Це говорить Кінчик. Сполучіть мене з Райгородом. Алеф, альфа: нуль, нуль, один{74}.
Дружина і підсобниця Адама Кадмона{75}: Гева, оголена Єва. Пупа у неї не було. Вдивляйся. Живіт чистенький, без жодних вад, випнутий, пружний, критий пергаменом щит, ні, купа білого борошна з пшениці{76} східної, безсмертної, родить від віку й до віку. Лоно гріха.
Я теж перебував там, у темряві гріховного лона, створений, але не народжений{77}. Ними, чоловіком із моїм голосом та моїми очима і привидом жінки з віддихом, що тхне могилою. Вони притискалися і розтискалися за велінням того, хто творить поєднання. З давніх давен Він побажав мене, і нині не може побажати, щоб мене не було ніколи. З ним лишається lex eterna[20]. То чи це і є та сама божественна сутність, в якій Отець і Син суть єдиносутні? Де ж бідолашний розумаха Арій, який міг би висловити свої резони з цього приводу? Все життя провоював він із трансмагніфікантноєврейськостукгрюксутністю. Невдатний єресіарх. Кінець свій він спіткав у грецькому нужнику{78}: евтаназія. В оздобленій самоцвітами митрі і з єпископською патерицею сидів на престолі, вдовець удової єпархії, задерши омофор, із непідтертим задом.
Навколо заграв вітерець, свіжий, кусючий. Ось і вони, хвилі. Білогриві морські коні, гризуть удила, мчать, осідлані вітром румаки.
Хоч би не забути про його лист до газет. А тоді? У «Корабель» о пів на першу. До речі, з грошима — не попускай собі віжок, наче юний вітрогон. Таки не треба.
Він пішов повільніше. Ось. Може, зайти до тітоньки Сари, чи ні? Голос мого єдиносутнього отця. Чи не стрічався тобі, часом, твій брат, художник Стівен? Ні? А чи він, часом, не у своєї тітоньки Саллі на Страсбурґ-террас? То що, невже не міг злетіти хоч трохи вище? А ще, а ще, а ще, Стівене, скажи нам, як там дядечко Сай? О, Боже милий у сльозах: із ким же це я поріднився! Хлопці качаються в сіні. Він же клацає на рахівниці та знай зазирає в чарку, а брат його грає на трубі. Вельмишановні гондольєри{79}. А косоокий Волтер іменує свого батька не інакше як сером. Сер. Так, сер. Ні, сер. І закапали сльози Ісусові. Та й не дивно, присягаюся Христом-Богом.
Я сіпаю деренчливий дзвінок на дверях їхнього будинку з зачиненими віконницями. Чекаю. Вони ж бояться, що це кредитор, дивляться у щілину.
— Це Стівен, сер.
— То впусти його. Впусти Стівена.
Засув відсовують, і Волтер мене вітає гостинно.
— А ми думали, що це хтось чужий.
На просторому ліжку дядечко Ричі{80}, на подушках і під ковдрою, виставляє над горбом колін свої дужі рамена. Груди чисті. Помився вище пояса.
— Здоров був, небоже.
Він знімає з колін дощечку, на якій підраховував свої витрати для містера Підрахуй і містера Швидкуй-денді, складає позови, протести, пише повістки Duces Tecum[21]. Над його лисою головою в рамці з мореного дуба Requiescat[22] Оскара Вайльда. Дає оманливий сигнал свистком, і Волтер повертається до кімнати.
— Слухаю, сер?
— Нашої домашньої для Ричі й Стівена, скажи матері. Де вона там?
— Купає Кріссі, сер.
Мала весь день товчеться у татусевому ліжку. Він же її так любить.
— Не треба, дядечку Ричі…
— Кажи на мене просто Ричі. К бісу твою зельтерську. Пити її — це ж ганьба. В’їскі!
— Дядечку Ричі, розумієте…
— Та сядь же ти, ради Бога. Бо я стусону тебе так, що ти ляжеш.
Волтер марно роззирається і не бачить стільця.
— Йому немає на що сісти, сер.
— Йому немає змоги вмоститися, дурню. Неси сюди наш чіпендейлівський стілець. Хочеш перекусити? Тут у нас тобі нема чого маніжитися. Може, добрий шмат бекону, підсмажений з оселедцем? Ти певен, що ні? Ну, тим краще. В хаті саме ані крихти, тільки піґулки від прострілу.
Він мугикає мелодію aria di sortita[24] Феррандо. Це най-най арія всієї опери, Стівене. Ось послухай.
Знову та ж сама мелодія, він її насвистує уміло, змінюючи тональність, час від часу видихаючи повітря, а п’ястуки відбивають ритм на прикритих ковдрою колінах.
Тепер вітер приємніший.
У домівках розлад, у моїй, у його, у всіх. У Клонгоузі ти розказував однокласникам — панським синкам, що в тебе один дядько суддя, а другий генерал. Цур їм, Стівене. Краса не там. І не в стоячому затоні бібліотеки Марша, де ти читав пожовклі сторінки пророцтва абата Йоахима. Для кого? Стоголова юрба простолюду в соборі поряд. Ненависник людського роду тікав від нього, щоб сховатися в гущавині божевілля, його грива у місячному сяйві здіймалася, мов піна, а очі світилися, як зорі. Гуїгнгнм із конячими ніздрями. Видовжені кінські обличчя. Темпл, Красень Мулліган, Кемпбел-Лис. Вилицюватий. Панотець, несамовитий декан, яка ураза? Ox! Descende, calve, ut ne nimium decalveris[25]. Віночок сивого волосся на його голові, над якою нависла анатема, я бачу, коли він, коли я спускаюся (descende) крутими сходами, стискаючи в руках дароносицю, а очі як у василиска. Злізай, лиса довбешко! Хор повторює луною загрозу, проголошену біля наріжного кута жертівника хрипкою латиною попиками, які величаються у своїх стихарях при своїх тонзурах, помащені й вихолощені, поживлені такою поживною пшеницею, як лій на нирках.
А може, саме зараз поблизу священик підіймає дароносицю. Дзень-дзень! А за дві вулиці далі інший замикає її в дарохоронильниці. Дзень-дзінь! А ще інший у вівтарі Богородиці споживає причастя сам один. Дзень-дзень! Вниз, угору, вперед, назад. Високоповажний Оккам{82} міркував над цим, непереможний доктор. Туманного англійського ранку грайливі бісики полоскотали його розум. Опускаючи тіло Христове і стаючи навколішки, він чув, як другий дзвоник його дзвіночка зливається з першим дзвоником у нефі (він підносить угору свою гостію) і, підводячись, чув (тепер я підношу вгору свою), як обидва їхні дзвоники звучать дифтонгом.
