На м’який ворс скатертини впав соверен, блискучий, новенький.
— Три, — сказав містер Дізі, крутячи в руках свою скарбничку. — Дуже корисна річ. Ось бачите. Тут для соверенів. Тут для шилінгів, шестипенсовиків, півкрон. А тут для крон. Бачите.
Він витрусив зі скарбнички дві крони і два шилінги.
— Три дванадцять, — підсумував він. — Гадаю, все точно.
— Дякую, сер, — відповів Стівен, сором’язливо збираючи гроші й поспіхом запихаючи їх жужмом у кишеню штанів.
— Немає за що, — озвався містер Дізі. — Ви їх заробили.
Рука Стівена, знову вільна, повернулася до порожніх мушель. Символи також краси і сили. Купа грошей у мене в кишені. Символи, забруднені жадобою і злиднями.
— Не треба їх так ховати, — порадив містер Дізі. — Ви їх десь випадково витягнете, і вони випадуть. То краще купіть ось таку річ. Побачите, вона дуже зручна.
Треба що-небудь відповісти.
— У мене вона часто буде порожня, — відмовив він.
Ті ж самі кімната й година, та сама мудрість: і я той самий. Тепер уже тричі. Тут на мені три зашморги. Та я можу їх умить розірвати, якщо схочу.
— Тому що ви не відкладаєте, — пояснив містер Дізі, піднявши вказівний палець. — Ви ще не знаєте, що таке гроші. Гроші — це сила, самі побачите, коли доживете до мого. Я ж бо знаю. Знаю. А що каже Шекспір із цього приводу? Збери грошей, скільки зможеш.
— Яго, — промурмотів Стівен.
Він підвів погляд від пустопорожніх мушлів до очей поважного принципала.
— Він знав, що таке гроші, — пояснив містер Дізі. — Він їх заробляв. Поет, але водночас і англієць. А знаєте, чим пишаються англійці? Знаєте, що саме англієць проголошує з великою гордістю?
Володар морів. Холодним, як море, поглядом озирає порожню затоку; так історично склалося: тут я і мої слова, з розумінням.
— Що над його імперією, — відповів Стівен, — ніколи не заходить сонце.
— Та ні! — вигукнув містер Дізі. — Це не англієць. Це сказав французький кельт{55}. — І він постукав своєю скарбничкою об ніготь великого пальця.
— Я вам скажу, — промовив він урочисто, — чим він найбільше пишається. Я живу на свій кошт.
От який молодець.
— Я живу на свій кошт. Зроду я не позичив ні в кого жодного шилінга. Ви можете сказати таке про себе? Я нікому нічого не винен. Можете?
Мулліганові — дев’ять фунтів, три пари шкарпеток, пару черевиків, краватки, Керренові —десять гіней, МакКеннові одну гінею, Фредові Раяну два шилінги, Темплеві два сніданки, Расселові одну гінею, Казинсові десять шилінгів, Бобові Рейнольдсу півгінеї, Кохлеру три гінеї, місіс МакКернан за пансіон, п’ять тижнів… Та купа грошей, що у мене, то дріб’язок.
— Саме зараз не можу, — відповів Стівен.
Містер Дізі засміявся із щирою втіхою, ховаючи свою скарбничку.
— Я знав, що не можете, — сказав він весело. — Та згодом колись ви зрозумієте, що так треба. Ми народ поблажливий, проте доводиться бути й справедливими.
— Я боюся таких багатозначних слів, — відмовив Стівен, — бо для нас вони небезпечні.
Хвилину містер Дізі насуплено вдивлявся в портрет над каміном, зображення особи з величною поставою, вбраною в картату шотландську спідницю, — Альберта Едварда, принца Уельського.
— Ви вважаєте мене заплішеним консерватором, затятим торі, — озвався його замислений голос. — З часів О’Коннелла я бачив три покоління. Я пам’ятаю голод. А чи знаєте ви, що ложі оранжистів виступали за скасування унії ще за двадцять років до того, як за це почав агітувати О’Коннелл і достойники вашої церкви затаврували його як демагога? Ви, фенії, схильні забувати деякі речі{56}.
Яка глибока, побожна і вічна пам’ять. Діамантова ложа в Армі, преславному місті, з повішеними папістами. Зборище озброєних плантаторів у масках, хрипкі голоси. Чорна північ і щиро протестантська Біблія. Принишкніть, стрижені{57}.
Стівен спромігся лиш на жест.
— Серед моїх предків були й бунтарі, — заявив містер Дізі. — По материнській лінії. Але по батьківській лінії мій предок — сер Джон Блеквуд{58}, а він голосував за унію. Ми всі ірландці, всі з королівського поріддя{59}.
— Та ба, — зауважив Стівен.
— Per vias rectas[13] — твердо проголосив містер Дізі і пояснив: — Такий був девіз на гербі його титулованого роду. Він був за унію і, щоб проголосувати за неї, узув свої ботфорти і з Адса, що в графстві Даун, помчав верхи до Дубліна.
Цок-і-цок, цок-цок.
На Дублін дорога бита.
Старосвітський сквайр скаче верхи в лискучих ботфортах. Чудовий день, сер Джон. Чудовий день, ваша честь… День… День… Два ботфорти звисають, тюпають у Дублін. Цок-і-цок, цок-цок, цок-і-цок..
— До речі, я згадав ось яку річ, — сказав містер Дізі. — Ви, містере Дедале, можете зробити мені послугу, маючи знайомих літераторів. Я тут написав листа в газету. Посидьте хвилинку, поки я додрукую закінчення.
Він пішов до письмового столу біля вікна, двічі відсунув стілець і прочитав кілька слів із аркуша в друкарській машинці.
— Сядьте. Я прошу пробачення, — сказав він через плече. — …вимоги здорового глузду… Хвилинку.
Він вдивлявся з-під кошлатих брів у рукописний текст біля свого ліктя, і, мурмочучи, раз по раз натискав на тугі клавіші машинки повільно, часом пихкаючи, коли доводилося крутити назад прокрутку, щоб виправити помилку.
Стівен тихо сів у монаршій присутності. На стінах вишикувався почесний ряд обрамлених зображень слухняних коней із задертими головами, які вже давно пішли в небуття: Опір лорда Гастінгса, Стріляний герцоґа Вестмінстерського, Цейлон герцоґа Бофортського, 1866 року взяв Паризький приз. На них сиділи легенькі вершники, напружено чекаючи сигналу. Він стежив за їхнім бігом, поставивши на кольори королівського прапора, і його вигуки зливалися з вигуками глядачів, які вже давно пішли в небуття.
— Крапка, — скомандував містер Дізі клавішам. — Проте негайне обговорення цієї важливої справи…
Куди Кренлі привів мене, щоб загріб купу грошей, вишукуючи можливих переможців, лазячи поміж заляпаних грязюкою станків, де підковують коней, букмекерів, які горлали щодуху за своїми стойками, та запахів харчівні, місячи багнюку. На Бунтівного Красеня — рівні ставки, на інших коней — десять до одного. Повз азартних гравців і шулерів ми поспішали слідом за кіньми, за картузами та куртками і повз м’ясолику даму, різникову любку, яка жадібно висмоктувала дольку помаранча.
З поля долинули пронизливі крики і сюрчок судді.
Ще один гол. Я серед них, борюкаюся разом із ними, змагаюся в турнірі за життя (за місце під сонцем). Ви маєте на увазі того матусиного синка, у якого вигляд такий, наче у нього трохи негаразд із кендюхом? Турніри. Час б’є рикошетом, б’є раз за разом. Турніри, багнюка і ревище битв, захолола передсмертна блювотина вбитих, зойк списів, на які настромились закривавлені людські кишки.
