— Що це таке?
— Що, сер?
— Ще раз, сер. Ми не розчули.
Послухавши повторно, вони широко розплющили очі. Хвилину мовчали, потім озвався Кокрейн:
— Що це таке, сер? Ми здаємося.
У Стівена дерло в горлі; кашлянувши, він пояснив:
— Це лис ховає під кущем свою упокоєну бабусю.
Він підвівся і зайшовся нервовим сміхом, на відповідь пролунали збентежені вигуки учнів.
У двері класу постукали палицею, і з коридору почувся голос:
— Хокей!
Гурт став розходитися, хлопці протискалися з-за парт, перескакували через них. Скоро клас спорожнів, і в шкільній підсобці заторохтіли ключки, загупали черевики й залунали голоси.
У класі залишився сам Сарджент; він підступив до столу, тримаючи в руці розгорнутий зошит. Його закошлана чуприна та худа шия свідчили про явну його нетямущість, а ще й благальний погляд його підсліпуватих очей крізь запітнілі окуляри. На щоці у нього, жовтявій, безкровній, була чорнильна ляпка, що формою скидалася на фінік, свіжа і вогка, як слід слимака.
Він простягнув зошит. У першому рядку виведено заголовок: Задачі. Нижче рядки заповнено нахиленими цифрами, а внизу незграбний підпис із закарлючками й чорнильна ляпка. Сирил Сарджент: власноруч і його печатка.
— Містер Дізі загадав мені розв’язати їх наново геть усі, — сказав він, — і показати вам, сер.
Стівен помацав краї зошита. Не буде пуття.
— Тепер ти знаєш, як їх розв’язувати? — запитав.
— Задачі від одинадцятої до п’ятнадцятої, — відповів Сарджент. — Містер Дізі сказав, що треба було списати їх із дошки, сер.
— А сам тепер ти можеш їх зробити?
— Ні, сер.
Негарний і непутящий: худа шия, закошлана чуприна і чорнильна ляпка, слід слимака. Проте якась жінка його ж любила, носила на руках і тулила до серця. Якби не вона, то світ розтоптав би його на місиво, як слимака. Вона ж бо любила його ріденьку кволу кров, якою наділила сама ж, від своєї. Невже це справжня суть? Єдина правдива сила, що творить життя? Святий Колумбан{52} у своєму благочестивому запалі переступив через тіло своєї матері, яке лежало долі. Вона вже пішла з життя: тремтливий обрис гілки, обсмаленої вогнем, дух червоного дерева і сирої могили. Вона заступила його, не дала, щоб його розтоптали, і пішла, наче її й не було. Бідолашна душа пішла на небо, а на вересовому пустищі під зоряним мерехтінням лис із червоним хижим полиском свого хутра, з безжальним блиском в очах рив землю, дослухався, відкидав землю, дослухався, рив і рив.
Сидячи поряд із ним, Стівен розв’язував задачу. Він із допомогою алгебри висновує, що привид Шекспіра доводиться Гамлетові дідом. Сарджент дивився збоку крізь скошені окуляри. В підсобці торохтіли ключки; з поля долинали лункі удари по м’ячу і крики.
Літери і цифри рухалися по сторінці в поважному мавританському танці{53}, вбрані в маскарадні одіння, у химерних шапочках квадратів і кубів. Подайте руку, поверніться, поклоніться дамі: отак-о: пустотливі фантазії маврів. Пішли з цього світу також Аверроес і Мойсей Маймонід, мудреці, темні і своїм обличчям, і своїми мудрощами, чиї оманливі люстра показують незбагненну душу світу й темряву, яка сяє у світлі, але світло не спроможне її збагнути.
— Ну як, тепер ти розумієш? Зможеш сам розв’язати другу?
— Так, сер.
Невпевнено виводячи розгонистим почерком, Сарджент списав умову. Його рука, постійно чекаючи підказки, ретельно виписувала хитливі літери і цифри, а легкий рум’янець сорому пожвавив його сіре обличчя. Amor matris[12]: родовий відмінок підмета і додатка. Вона вигодувала його своєю кволою кров’ю і зсілим молоком, ховаючи його пелюшки, щоб ніхто не побачив.
Я був такий, як і він, такі самі згорблені плечі, така ж незграбна постава. Моє дитинство стоїть, похнюпившися, поряд зі мною. Та не сягну його рукою я здаля, хоч раз, і не торкнусь, хай навіть злегка. Моє далеко, а його утаємничене, як погляд наших очей. Таємниці, безмовні, скам’янілі, ховаються в темних палатах обох наших сердець; таємниці, які стомилися тримати в собі тягар тиранства; тирани, які прагнуть, щоб їх позбавили влади.
Задачу розв’язано.
— Все дуже просто, — сказав, підводячися, Стівен.
— Так, сер. Дякую, — відповів Сарджент.
Він промокнув сторінку промокачкою й одніс зошит до своєї парти.
— То бери свою ключку і біжи до гурту, — сказав Стівен, рушаючи до дверей слідом за незграбним недолітком.
— Так, сер.
У коридорі почув — хлопця гукають із поля.
— Сардженте!
— То біжи, — підігнав його Стівен. — Містер Дізі тебе кличе.
Він зупинився на ґанку і дивився, як той незграба тюпає на сяк-так облаштоване поле, де сперечаються сердиті голоси. Їх щойно розділили на дві команди, і містер Дізі повертався, переступаючи ногами у гетрах через вологі трави. Коли вчитель наблизився до будинку школи, його погукали голоси, що ніяк не могли дійти згоди. Він повернувся до них своїми сердитими сивими вусами.
— Що там іще? — крикнув він кілька разів, не чекаючи відповіді.
— Кокрейн і Геллідей попали в одну команду, сер, — крикнув йому Стівен.
— Будь ласка, почекайте в моєму кабінеті, доки я наведу там лад, — попросив містер Дізі.
І рішучим кроком він рушив назад через поле, сердито вигукуючи старечим голосом:
— У чому річ? Що там іще?
Їхні пронизливі голоси залящали навколо нього зусібіч; їхні постаті щільно його оточили; гаряче сонце знебарвлювало медовий колір його кепсько пофарбованого волосся.
У кабінеті стояв затхлий дух тютюнового диму вкупі з запахом шкіри потертих темножовтих крісел. Як і того першого дня, коли ми з ним тут домовлялися про мою роботу. Як було спочатку, так і зараз. У шафі виставлена колекція монет Стюарта{54}, ось він, скарб нашого болота: так він і буде довіку. І в коробці для ложок, вимощеній вицвілим пурпуровим плюшем, зручно вмостилися дванадцять апостолів, які проповідували всім поганам: вік-віків.
Квапливі кроки по кам’яній підлозі ґанку і в коридорі. Роздмухуючи свої рідкі вуса, містер Дізі спинився біля столу.
— Передовсім наші дрібні фінансові розрахунки, — оголосив він.
З кишені свого сурдута він видобув капшук, перев’язаний ремінцем, відкрив його і витяг дві банкноти, одну зі склеєних половинок, і поклав їх акуратно на стіл.
— Два, — сказав він, зав’язуючи капшука ремінцем і ховаючи в кишеню.
А тепер у скарбницю, де зберігається його золотий запас. Стівенова рука нерішуче водила по купі мушель, які лежали в холодній кам’яній ступі: трубороги і вампуми, каурі й леопардові мушлі; й ось ця, закручена, мов тюрбан еміра, і ця, що називається «гребінець святого Якова». Набуток старого прочанина, копійчаний скарб, порожні черепашки.