— Я хочу, щоб цей лист надрукували й прочитали, — зазначив містер Дізі. — От побачите: коли знову спалахне епідемія, вони накладуть ембарго на ірландський скот. А хворобу можна вилікувати. Її лікують. Мій кузен, Блеквуд Прайс, пише мені, що в Австрії тамтешні ветеринари постійно борються з цією хворобою і вміють її долати. Вони згодні приїхати сюди. Я намагаюся вийти на впливових людей у департаменті. Тепер хочу звернутися до громадськости через пресу. Хоч куди кинь, скрізь суцільні перепони… скрізь інтриги… закулісні підступи… скрізь…

Він підняв указівний палець і, перш ніж продовжити свою промову, помахав ним застережливо за старечим звичаєм.

— Запам’ятайте мої слова, містере Дедале, — сказав він. — Англія опинилася в полоні у євреїв. Вони на всіх найвищих посадах: володіють фінансами, пресою. І це свідчить про занепад нації. Скрізь, де вони скупчуються, там вони глушать життєву силу нації. Я не раз пересвідчився в цьому за останні роки. Та це ж і сліпий бачить, що єврейські торгівці вже взялися робити свою руїнницьку справу. Споконвічна Англія гине.

Містер Дізі враз відступив на крок, на нього впав промінь сонця, і його очі заяскріли синім кольором. Він озирнувся навколо і знову подивився на Стівена.

— Гине, — повторив він, — а, може, вже й загинула.

Із краю в край цей крик повій {62}
Тче саван Англії старій.

Очі його широко розплющилися, прозираючи твердим поглядом видіння майбутнього крізь сонячний промінь, у якому він стояв.

— Але ж кожен торгівець прагне купити дешево і продати дорого, — зауважив Стівен, — чи то єврей, чи не єврей, хіба ні?

— Вони согрішили супроти світла, — проголосив містер Дізі. — І ви можете побачити темряву в їхніх очах. І саме тому вони блукають по цій землі, як неприкаяні.

На сходах паризької біржі золотошкірі чоловіки показують курс на пальцях, прикрашених коштовними перснями. Ґелґіт гусячий. Галасливі, нечепурні, юрмилися вони біля свого храму, і в їхніх головах під недоладними шовковими циліндрами замислювалися хитрі оборудки. Запозичене в них усе — їхні одіж, мова, жести. Млявий погляд цього волоокого люду не пов’язувався з манерою балакати, жести жваві, але не войовничі, хоч вони й знали, що ставлення до них вороже, і знали, що їхні зусилля марні. Назбирувати багатство — то марна річ. Із часом воно все розвіється на порох. Багатство, сховане при дорозі, — його розкрадуть, і піде воно бозна куди. Їхні очі знали роки мандрів і знали, смиренні, про безчестя їхньої плоті.

— А хто ні? — запитав Стівен.

— Що ви маєте на увазі? — запитав у свою чергу містер Дізі.

Він ступив крок і став біля столу. Його рот спантеличено перекривився. То це і є мудрість старості? Він чекає, щоб я йому пояснив.

— Історія, — відмовив Стівен, — це нічне страхіття{63}, з якого я силкуюся прокинутись.

На полі знову зарепетували хлопці. Ось пролунав і сюрчок — гол. А що, коли це страхіття візьме та й заб’є тобі гол відплатний?

— Дороги Господа для нас незбагненні, — сказав містер Дізі. — Вся історія рухається до однієї великої мети — явити Бога.

Стівен показав пальцем у вікно і промовив:

— Ось він, Бог.

Ура! Ага! Давай-давай!

— Тобто? — не зрозумів містер Дізі.

— Крики на вулиці{64}, — пояснив Стівен, знизавши плечима.

Містер Дізі опустив погляд і хвилину стискав двома пальцями свій ніс. Потім підвів очі й відпустив ніс.

— Я щасливіший вас, — мовив він. — Ми припустилися багатьох помилок, скоїли чимало гріхів. Гріх у цей світ принесла жінка. Через жінку, яка знехтувала приписи доброчесности, через Єлену, зрадливу дружину Менелая, греки воювали з троянцями аж десять років. Уперше привела чужинців на наш берег жінка, віроломна дружина МакМурровга і її коханець О’Рурк, принц Брефнійський{65}. Та й Парнелла{66} занапастила жінка. Багато помилок, багато прорахунків, крім одного єдиного гріха. На схилі літ своїх я все ще стою на полі бою. І за правду я буду боротися до останнього подиху.

Бо Ольстер на бій іде,
Й за Ольстером правда будé.

Стівен підняв руку з аркушами листа.

— То що ж, сер… — почав він.

— На мою думку, — урвав його містер Дізі, — тут у нас ви не затримаєтеся надовго. Гадаю, ви не вродились учителем. Хоч, може, я й помиляюся.

— Я швидше учень, — відповів на те Стівен.

А чого ще ти міг би навчитися тут?

Містер Дізі похитав головою.

— Хто знає? — сказав він із сумнівом. — Учень має бути покірним. Але життя, воно великий учитель.

Стівен знову зашелестів аркушами.

— Що ж до цього… — почав він.

— Авжеж, — урвав його містер Дізі. — Маєте два примірники. Постарайтеся, щоб їх надрукували негайно.

Телеграф, Айриш Гоумстед.

— Спробую, — відповів Стівен, — і повідомлю вас завтра. Я трохи знайомий із двома редакторами.

— От і чудово, — жваво погодився містер Дізі. — Учора ввечері я написав містерові Філду, Ч. П[14]. Сьогодні в готелі «Сіті Армс» відбуваються збори Асоціації скотопромисловців. Я попросив його ознайомити учасників із моїм листом. Добре, якби ви помістили його у ваші дві газети. А які?

— Івнінг Телеграф…

— От і чудово, — погодився містер Дізі. — Тож не будемо марнувати часу. Тепер мені треба відписати моєму родичу.

— До побачення, сер, — сказав Стівен, ховаючи в кишеню аркуші. — Дякую.

— Немає за що, — відповів містер Дізі, порпаючися в паперах на своєму столі. — Хоч я й старий, та мені подобається заводити з вами словесні баталії.

— До побачення, сер, — повторив Стівен, кланяючися його зігнутій спині.

Він вийшов на ґанок і рушив попід деревами доріжкою, посипаною ґравієм, а до нього долинали з поля гучні голоси і стукіт ключок. Він пройшов у ворота, обабіч на постаментах лежать леви — беззубі страховидла. Хай уже, посприяю йому в цій його кампанії. А Мулліган нагородить мене новим прізвиськом: бард-биколюб.

— Містере Дедале!

Біжить за мною. Невже з іще одним листом!

— Одну хвилинку.

— Так, сер, — одізвався Стівен, повертаючися до воріт.

Містер Дізі спинився, тяжко дихаючи і відсапуючись.

— Я тільки хотів сказати ось що, — пояснив він. — Запевняють, буцімто Ірландія може пишатися тим, що вона — єдина країна, де ніколи не переслідували євреїв. Ви це знаєте? Ні. А знаєте, чому?

Він невдоволено примружився від яскравого світла.

— І чому ж, сер? — запитав Стівен із посмішкою.

— А тому, що їх ніколи сюди не пускали{67}, — урочисто повідомив містер Дізі.

Він хрипко закашлявся від сміху, і з горла йому пирснув тягучий струмінь мокротиння. І зразу ж він рушив назад, кашляючи, сміючися, піднявши руки та вимахуючи ними.

— Їх ніколи сюди не пускали, — знову вигукнув він крізь сміх, крокуючи по ґравію доріжки ногами в гетрах. — Ось чому.

Крізь плетиво листя сонце сипало на його премудрі плечі золоті блискітки і монетки, що весело там танцювали.

Епізод 3

Неодмінна модальність видимого: принаймні її, якщо не дещо більше, прозирають мої очі. Признаки всіх речей я тут читаю, — морських мальків, морських водорослин, припливу й он того іржавого черевика. Сопливо-зелений, синьо-сріблястий, іржавий: кольорові ознаки. Межі прозорости. Але він додає: у тілах. Отож те, що тіла, він збагнув раніше, ніж що кольорові. Яким чином? Та, звичайно ж, тим, що торохнувся об них своєю головешкою. Треба бути обережнішим. Лисий він був і мільйонер, maestro di color che sanno[15]. Межа. Прозорости у. Чому у? Прозоре, непрозоре. Якщо можна просунути всі п’ять пальців, це ворота, якщо ж ні — це двері{68}. Заплющ же очі і дивись.