— Де твій брат, Малахію? З тобою?
— Ні, він у Вестміті. У Беннонів.
— І досі там? Беннон прислав мені листівку. Каже, познайомився з юнкою. Називає її фотодівчинка.
— Чи не клацнув її, га? З короткою витримкою.
Красень Мулліган сів розв’язати шнурки черевиків. З-за прискалка випливло червоне задихане обличчя літнього чоловіка. Він виліз, ступаючи по каменях, вода блищала на його лисині і на торочці сивого волосся, вода стікала з грудей і з черева, струменіла з чорних обвислих трусів.
Красень Мулліган відсунувся, пропускаючи його, і, позирнувши на Гейнса та Стівена, побожно перехрестив нігтем великого пальця собі чоло, уста й груди.
— Сеймур уже повернувся. Він у місті, — сказав юнак, знову хапаючися за прискалок. — Кидає медицину і йде до війська.
— Та ти що! — здивувався Красень Мулліган.
— Наступного тижня в казарму. Ти знаєш ту руду дівчину з Карлайла, Ділі?
— Знаю.
— Цілувалася з ним учора ввечері на пірсі. У батька грошей кури не клюють.
— Вона, мабуть, уже теє?
— Запитай краще Сеймура.
— Сеймур — офіцер-кровопускач, — зазначив Красень Мулліган.
Стягаючи штани, він кивнув сам до себе, випростався й виголосив заяложену сентенцію:
— Руді жінки блудливі як кози.
Він урвав свою мову, стривожено мацаючи свій бік під сорочкою, яку роздув вітер.
— Моє дванадцяте ребро щезло! — зарепетував він. — Я вже Uebermensch[11]{43}. Ми удвох із беззубим Кінчиком супермени.
Він вивільнився з сорочки й кинув її позад себе, на купу одягу.
— Ти заходиш у воду тут, Малахію?
— Так. Посунься в ліжку.
Юнак відштовхнувся назад і двома дужими вправними вимахами руки виплив на середину малої бухти. Гейнс, курячи, сів на камінь.
— А ви не хочете? — запитав Красень Мулліган.
— Згодом, — відповів Гейнс. — Не зразу після сніданку.
Стівен зрушив з місця.
— Ну, я пішов, Муллігане, — сказав він.
— Дай же той ключ, Кінчику, — нагадав Красень Мулліган, — приважити мою сорочину.
Стівен вручив йому ключ. Красень Мулліган поклав його на купу одягу.
— І два пенси, — додав він, — на пінту. Кинь туди.
Стівен кинув монету на м’яку купу. Одягаються, роздягаються. Красень Мулліган випростався, склав докупи долоні й урочисто проголосив:
— Той, хто краде у бідного, позичає Господу{44}. Так казав Заратустра.
Його гладке тіло поринуло у воду бухти.
— До зустрічі, — сказав Гейнс, обернувшися до Стівена, що рушив угору стежкою, і посміхаючися з того, які шалені ці ірландці.
Рогів бика, копит коня й усмішки сакса{45}.
— У «Кораблі», — крикнув Красень Мулліган. — О пів на першу.
— Гаразд, — озвався Стівен.
Він ішов стежкою, що круто звивалася вгору.
Liliata rutilantium.
Turma circumdet.
Iubilantium te virginum.
Сивий німб священика в закутку, де він усамітнився, щоб одягнутися не привселюдно. Тут сьогодні я не ночуватиму. І додому не можу піти.
Чийсь голос, мелодійний, тягучий, погукав його з моря. Повертаючи за виступ скелі, він помахав рукою. Голос погукав знову. Лискуча брунатна голова, тюленяча, ген далі, за бухтою, кругла.
Загарбник.
— Кокрейне, скажи ти. Яке місто його покликало{46}?
— Тарент, сер.
— Добре. Ну?
— Була битва, сер.
— Добре. Де саме?
Хлопець порожнім поглядом утупився в порожній простір вікна.
Байки, задумані дочками пам’яті. А проте якось і не схоже, щоб їх створила пам’ять. Тоді ця фраза, котру сказано зопалу, це лопотіння Блейкових крил{47} надміру. Я чую, як розпадається весь простір, як трощиться скло і кришаться стіни, а час палахкотить буряковим полум’ям. То що ж нам залишається?
— Я забув де, сер. 279 року до нашої ери.
— Під Аскулумом, — підказав Стівен, піддивившися назву й дату в підручнику, який побував у бувальцях.
— Так, сер. І він сказав: Іще одна така перемога, і нам кінець.
Оцю фразу світ таки запам’ятав. Спочинок для недалекого розуму. Стоячи на горбі й споглядаючи рівнину, всіяну мертвими тілами, генерал, спираючись на спис, каже своїм офіцерам. Будь-який генерал своїм офіцерам. А ті слухають.
— Тепер ти, Армстронгу, — звернувся до іншого хлопця Стівен. — Який був кінець Пірра?
— Кінець Пірра, сер?
— Я знаю, сер. Запитайте мене, сер, — озвався Комін.
— Постривай. Скажи ти, Армстронгу. Ти знаєш що-небудь про Пірра?
В Армстронговому ранці зручно лежав кульок із фігами. Час від часу він крутив між долонями фігу і нишком клав її в рот. До губи пристали кришки. У хлопця підсолоджений подих. Заможні батьки, пишаються, що їхній старший син у флоті. Вайко-роуд, Далкі.
— Пірр, сер? Пірр — це пірс.
Усі засміялися. Невеселим пронизливим злостивим сміхом. Армстронг озирнув клас, у профіль дурнувата усмішка. Ще мить — і вони зарегочуть, знаючи, що я їх не зможу втримати в руках і що їхні татусі сплатили за навчання.
— Ну то скажи мені, — звернувся до хлопця Стівен, торкаючи його плече книжкою, — що таке пірс.
— Пірс, сер, — почав Армстронг, — це така штука над хвилями. Щось наче міст. Кінгстаунський пірс, сер.
Дехто засміявся знову: невесело, проте багатозначно. Двоє на задній парті почали перешіптуватися. Так. Вони знають: хто не пізнав, той ніколи не був невинний. Усі. Заздрісно він дивився на їхні обличчя. Едіт, Етель, Герті, Лілі. І подібні до них: їхній подих теж підсолоджений чаєм із варенням, їхні браслети бряжчать, коли вони заводяться одна з одною.
— Кінгстаунський пірс, — промовив Стівен. — Так, несправний міст.
Ці слова насторожили їхній погляд.
— Тобто як, сер? — запитав Комін. — Адже міст буває через річку.
Для Гейнса в його записник. А їм цього не поясниш. Увечері в запалі пиятики і балачок простромити блискучий обладунок його мостивого розуму. І що ж тоді? Блазень при дворі свого володаря, наближений та нешанований, домігся милостивої панської ласки. Чому всі вони пішли цією стежкою? Не зовсім тому, що чекали добра і привіту. Бо для них теж історія була просто байкою, однією з тих, які вони часто чули, а їхня країна — чимсь на взір ломбарду.
Хіба Пірр не загинув ув Арґосі від руки старої баби{48}, а Юлія Цезаря хіба не закололи кинджалом? Їх уже не можна забути. Час посвідчив їхнє існування, і, скуті ним, вони опинилися там, де досі купчилися видалені їхньою появою незліченні можливості. Але чи були ті можливості дійсні, якщо вони так і не здійснилися? Чи вони були можливі тільки тоді, коли відбулися? Вітру ткач, ткачи його, ткачи!
— Розкажіть нам що-небудь, сер.
— Так, будь ласка, сер, про привидів.
— На чому ми закінчили тут? — запитав Стівен, розгортаючи іншу книжку.
— Спини свій плач{49}, — підказав Комін.
— То читай далі, Толботе.
— А історія, сер?
— Потім, — відповів Стівен. — Читай далі, Толботе.
Смаглявий хлопець розгорнув книжку і зручно прилаштував її за своїм ранцем. Вірш він декламував із паузами й раз по раз піддивлявся у книжці:
Спини свій плач, пастуше, зупини свій плач,
Бо ж Лікідас, твій смуток, не помер,
Спустився просто до підводних він палат…
Якщо так, тоді це має бути рухом, здійсненням можливого, що є можливим за своєю власною суттю. Арістотелева фраза, яка виникла під акомпанемент монотонної декламації вірша, повела в студійну тишу бібліотеки Святої Женев’єви, де він кожнісінького вечора сидів і читав у захистку, недоступному для гріховних спокус Парижа. Поруч із ним тендітний сіамець прів над підручником стратегії. Навколо мене і ті, чиї голови насичені знаннями, і ті, хто свої ще насичують, сидять, як пришиті, під лампами, і їхні мацаки поволі ворушаться; а в темряві мого розуму підземна почвара лінощів, млява, що боїться світла, злегка вигинає свій укритий лускою драконоподібний хвіст. Думка це думка про думку. Супокійна ясність. Душа це, в певному розумінні, все, що існує: душа це форма форм{50}. Супокій настає раптово, він просторий і променистий: форма форм.
Толбот повторив:
Та волею того, хто йшов по водах…
Та волею…
— Перегорни сторінку, — стиха звелів Стівен. — Я нічого не бачу.
— Що, сер? — запитав, не розуміючи, Толбот і нахилився вперед.
Його рука перегорнула сторінку. Він одхилився і, «пригадавши», декламував вірш далі. Про того, хто йшов по водах. Також і тут лежить його тінь на цих боязких серцях і на серцях тих, що не вірять у святощі, і на їхніх устах і на моїх. Лежить і на уїдливих поглядах тих, хто показав йому монету, що мала піти на податок для кесаря. Кесареве кесареві, а Богові Боже. Довгий погляд темних очей, загадкове речення, яке безнастанно ткатимуть на кроснах церкви. Атож.
Загадками засипай!
Нень дав зерня: засівай!
Толбот закрив книжку і сховав у ранець.
— Докінчив? — запитав Стівен.
— Так, сер. О десятій хокей, сер.
— Короткий день, сер. Четвер.
— Хто відгадає загадку? — запитав Стівен.
Вони вкладали книжки, збирали олівці, шелестіли сторінками. Гуртуючись, затягували ремені на ранцях і защібали пряжки. І всі весело заторохтіли:
— Загадку, сер? Дозвольте я, сер.
— От я, сер.
— Важку, сер.
— Ось таку, — сказав Стівен:
Півень кукуріку!
{51}
Небо в синім вінку.
Дзвони на небесі
Б’ють одинадцять усі.
Пора вже вознестися
Вбогій оцій душі.
