Він спостерігав, як вона наливає в мірку, а звідти в кухоль густе біле молоко, не своє власне. Старі зморхлі груди. Потім налила ще одну мірку й ще трохи, з походом. Прадавня і потаємна, вона з’явилася з ранкового світу, можливо, як вісниця. Виливаючи молоко в кухоль, вона його вихваляла. Рано вранці на зеленому лузі вона присіла була біля терплячої корови, відьма на мухоморі, її зморщені пальці вправно стали видоювати повне коров’яче вим’я. Весь гурт корів, шовковистих і в росі, стрічав її привітним муканням. Шовковиста корівка і бідолашна бабуня{31} — так її називали здавна. Бездомна старчиха, найнижчий різновид безсмертних, що прислужується своєму завойовнику і своєму розвеселому ошуканцеві, зраджена обома, провісниця таємниці ранку. Служити їй? Чи засуджувати її? Він не знав, проте вважав принизливим для себе шукати її приязні.

— Воно й справді чудове, пані, — схвалив молоко Красень Мулліган, наливаючи його в чашки.

— А ви скуштуйте, сер, — запропонувала вона.

На її прохання він сьорбнув.

— От якби ми могли споживати такі здорові продукти, як цей, — проголосив він гучно, — у нашій країні не було б стільки гнилих зубів і гнилих нутрощів. Бо живемо на болотах, їмо дешевий харч, а вулиці вимощені брудом, кінським гноєм і плювками сухотників.

— А ви, сер, студент медицини?

— Так, пані.

Стівен сидів мовчки, зневажливо слухав. Звернений до неї гучний голос сповнює її пошаною до свого костоправа, цілителя; я ж для неї ніщо. Голос того, хто відпустить їй гріхи, помаже миром її мертве тіло, крім її жіночих нечистих частин, створених з чоловічого тіла не за подобою Божою, а на поживу змію. І гучний голос, чуючи який, вона замовкає, і слухає, не розуміючи, кліпаючи очима.

— Ви розумієте, що він каже? — звернувся до неї Стівен.

— Це ви французькою, сер? — запитала старенька Гейнса.

Гейнс озвався до неї ще довшою фразою, без запинки.

— Ірландською, — пояснив Красень Мулліган. — А ви гельську розумієте?

— Я так і думала, що це ірландська, — за її звучанням. А ви, мабуть, із заходу{32}, сер?

— Я англієць, — відповів Гейнс.

— Він англієць, — підтвердив Красень Мулліган, — і він вважає, що ми в Ірландії повинні розмовляти ірландською мовою.

— Авжеж, повинні, — погодилася старенька, — мені самій соромно, що я не вмію по-нашому. Знаючі люди кажуть, що мова велика.

— Велика це не те слово, — зауважив Красень Мулліган. — Вона вся пречудова. Налий нам іще чайку, Кінчику. Пані, може, ви теж вип’єте чашечку?

— Ні, дякую, сер, — відповіла старенька, чіпляючи на руку дужку бідона і збираючись іти.

Гейнс запитав її:

— У вас є розрахунки? Муллігане, мабуть, треба заплатити, правда ж?

Стівен знову налив повні чашки.

— Розрахунки, сер? — перепитала вона невпевнено. — То це так: сім днів щоранку по пінті за два пенси, значить, два на сім буде шилінг і два пенси, та ці три дні щоранку по кварті за чотири пенси буде три кварти, тобто шилінг, та ще той шилінг, і буде два, всього два і два, сер.

Красень Мулліган зітхнув і, поклавши в рот окраєць, густо намащений маслом з обох боків, простягнув ноги і став копатися в кишенях штанів.

— Борги платити слід із привітним виразом обличчя, — сказав, усміхаючись, Гейнс.

Стівен наповнив третю чашку, і ложечка чаю трохи забарвила густе жирне молоко. Красень Мулліган видобув флорин, покрутив його в пальцях і вигукнув:

— Ну й диво!

Він посунув його по столу до старенької, оголошуючи:

— Щастя моє, нічого більше не проси. Що маю я, то все тобі віддав.

Стівен поклав монету в її невимогливу руку.

— За нами два пенси, — нагадав він.

— Нічого, сер, устигнеться, — сказала вона, беручи монету. — Ще встигнеться. Доброго дня вам, сер.

Вона зробила реверанс і вийшла, а Красень Мулліган промовляв їй услід ніжні слова:

Серденько, мав би я більше —
Більше б до ніг тобі склав{33}.

Він обернувся до Стівена і сказав:

— Без жартів, Дедале. У мене порожньо в кишені. Збігай у ту свою шкільну контору і принеси нам хоч трохи грошей. Сьогодні бардам належить пити й гуляти. Ірландія чекає{34}, що цього дня кожен виконає свій обов’язок.

— До речі, — озвався Гейнс, підводячись, — я згадав, що сьогодні маю відвідати вашу Національну бібліотеку.

— Спочатку поплаваємо, — застеріг Красень Мулліган.

Він обернувся до Стівена й запитав його поштивим тоном:

— Чи не сьогодні саме той день, Кінчику, коли ти раз на місяць миєшся?

І пояснив Гейнсові:

— Цей нечистий бард узяв собі за правило митися щомісячно один раз.

— Вся Ірландія обмивається Гольфстрімом, — зауважив Стівен, поливаючи скибку цівкою меду.

Гейнс звернувся до Стівена з кутка, де пов’язував під відкритий комірець своєї теніски нашийну хустку. Він сказав:

— Я хочу зібрати ваші вислови, якщо ви дозволите.

Сказано мені. Вони миються, купаються і відшкрібаються. Докори сумління. Совість. А пляма лишається.

— Дуже влучний той ваш про тріснуте люстерко служниці як символ ірландського мистецтва.

Красень Мулліган штовхнув Стівена ногою під столом і мовив підвищеним тоном:

— Пождіть, Гейнсе, от ви ще почуєте, що він каже про Гамлета.

— Так, справді хочу, — запевнив Гейнс, звертаючися до Стівена. — Я саме думав про це, коли прийшло те старе Боже створіння.

— А гроші мені з цього будуть? — запитав Стівен.

Гейнс засміявся і, знімаючи свого м’якого сірого капелюха з гачка, на якому висіла койка, відповів:

— Сказати чесно, не знаю.

Звільна він рушив до дверей. Красень Мулліган перехилився до Стівена і засичав із грубим запалом:

— Знову ти лізеш не в своє діло. Навіщо ти йому таке кажеш?

— Ну й що? — відказав Стівен. — Нам же треба розжитися на гроші. У кого? У молочниці чи в нього. Хочеш, кинемо жеребок.

— Я стільки наговорив йому про тебе, — вів своєї Красень Мулліган, — а ти приходиш і ну хизуватися, пускаючи свої єхидні кпини і демонструючи зразки пласких єзуїтських дотепів.

— По-моєму, немає чого сподіватися — хоч від нього, хоч від неї, — сказав Стівен.

Красень Мулліган зітхнув трагічно і поклав руку йому на плече.

— Тільки від мене, Кінчику, — запевнив він.

І, враз змінивши тон, додав:

— Сказати щиру правду, я вважаю — ти маєш слушність. До біса все інше, чим вони славляться. Чом ти не забиваєш їм баків так, як я? Під три чорти їх усіх. Нумо тікати з цього закамарка.

Він підвівся, поважно розв’язав поясок, скинув халат і мовив приречено:

— І зняли з Муллігана його одяг…

Тоді спорожнив кишені й виклав усе на стіл.

— Ось твій шмаркальник, — сказав він Стівенові.

І надягаючи жорсткий комірець та неслухняну краватку, він звертався до них, докоряючи їм, а також і ланцюжкові годинника, який метлявся туди-сюди. Його руки поринули в глибини валізи і порпалися там, а він вимагав чистої носової хусточки. Докори сумління. Господи, ми просто зобов’язані причепуритися. Я хочу рукавички вишневого кольору й зелені черевики. Суперечність. Я сам собі суперечу? Нічого не вдієш, значить, я сам собі суперечу. Мінливий Малахій. Його красномовні руки викинули щось чорне, м’яке.

— А ось твій капелюх за модою Латинського кварталу, — сказав він.

Стівен спіймав його і надягнув на голову. Гейнс погукав їх із порога:

— Товариство, ви вже йдете?

— Я готовий, — озвався Красень Мулліган, рушаючи до дверей. — Ходімо, Кінчику. Ти вже, мабуть, доїв усе, що лишалося на столі.

Він вийшов, упокорившися своїй долі, поважною ходою, з поважними словами на вустах і виголосив з майже справдешнім сумом:

— Він з дому вийшов і Масничку здибав.

Стівен узяв свій ясеновий ціпок, притулений біля порога, і вийшов слідом за ними. Вони рушили вниз крутими сходами, а він притягнув важкі залізні двері й замкнув їх. Здоровезного ключа поклав у внутрішню кишеню.

Внизу Красень Мулліган запитав:

— А ключа ти взяв?

— Так, він у мене, — відповів Стівен і рушив попереду.

Він ішов перший. Чув, як позаду Красень Мулліган збиває своїм важким купальним рушником вершечки папороті чи трав.

— Навколішки, сер! Як ви смієте, сер!

Гейнс запитав:

— А ви оренду за цю вежу платите?

— Дванадцять фунтів, — відповів Красень Мулліган.

— Воєнному міністрові, — докинув Стівен через плече.

Вони спинилися, бо Гейнс розглядав вежу. Зрештою він мовив:

— Узимку вона, гадаю, справляє гнітюче враження. То як ви її називаєте, Мартелло?

— Спорудили їх за розпорядженням Біллі Піта{35}, — пояснив Красень Мулліган, — коли з моря могли напасти французи. Але наша — це омфал.

— А які у вас ідеї щодо Гамлета? — запитав Гейнс Стівена.

— Ні, ні! — з болем у голосі вигукнув Красень Мулліган. — Я ж не Тома Аквінський, який навів п’ятдесят п’ять доказів на підтвердження свого постулату. Спочатку мені треба вихилити кілька кухлів.

Він повернувся до Стівена і запитав, обсмикуючи краї свого лимонного жилета:

— Адже тобі, Кінчику, для цього треба не менше трьох, правда?

— Чекаю такої нагоди вже давно, — спроквола відповів Стівен. — Можу почекати ще трохи.

— Ви розпалюєте мою цікавість, — заявив приязним тоном Гейнс. — Це що, якийсь парадокс?

— Та ні! — вигукнув Красень Мулліган. — Ми вже переросли Вайльда і парадокси. Це дуже просто. Він доводить алгебраїчним способом, що онук Гамлета став дідом Шекспіра і що він сам — привид свого батька.

— Що-що? — перепитав Гейнс і показав на Стівена. — Він сам?

Красень Мулліган накинув рушник собі на шию, наче єпитрахиль, і, знемагаючи зо сміху, прошепотів на вухо Стівену:

— О, тінь батька Кінчика! Яфет у пошуках свого батька{36}!

— Зранку ми завжди стомлені, — пояснив Гейнсові Стівен. — І розповісти усе це — довге діло.

Красень Мулліган, він знову рушив уперед, випростав догори руки.

— Священний кухоль, лиш він один може відкрити уста Дедалові, — оголосив він.

— Я хочу сказати, — розпочав Гейнс, пояснюючи Стівенові, коли вони йшли слідом за Мулліганом, — що ця вежа і ці скелі нагадують мені чимось Ельсинор, «кручу, що лячним верхів’ям звисає понад хвилями морськими»{37}, хіба ні?

Красень Мулліган враз обернувся на мить до Стівена, але не сказав ні слова. В одну цю ясну безмовну мить Стівен побачив себе в своєму дешевому запилюженому жалобному одязі серед їхнього гарного вбрання.

— Це дивовижна історія, — озвався Гейнс, знову їх зупиняючи.

Очі світлі як море, освіжене вітром, світліші, тверді й сторожкі. Правитель морів, він дивився на південь через порожній простір затоки, за якою лиш удалині на тлі ясного неба виднів блідий димок пакетбота, та біля банки Маглінс лавірував вітрильник.