Ми проїхали сім миль на захід чудовим сосновим лісом, потім три милі змішаним — тополя, сосна і ялина — та опинились біля Невільницької річки. Ще милю тягнувся змішаний ліс, далі почалися торфовища. До одинадцятої, коли настав час, аби підкріпитися, ми здолали 12 миль.
О третій досягли Солт-Рівер, але на той берег не переправлялися. Солт-Рівер — чудова річка завширшки двісті футів, із кам’янистими берегами, порослими густим лісом, але вода в ній солонувата. Близько години їхали на північ уздовж східного берега річки, далі шлях пролягав «прерією» завширшки милю, яка простягалася дуже далеко за верболозами. Тут вогко, але коні можуть пройти.
Близько шостої вечора відшукали сухішу місцину та розбили табір. Уночі я зацікавлено дослухався до знайомої пісні жовтого пастушка[7]: «кік-кік-кік» долинало з ближнього болота. Мабуть, тут проходить його північна межа.
Тут я знову спіймав гримучу змію. Наш провідник дуже здивувався, коли побачив її у мене в руках. Подив індіанця ще більше зріс, коли я відпустив її живою та неушкодженою.
Вранці, ще по годині шляху, ми звернули до Солт-Рівер і почали переправу. Вождь обрав погане місце-трясовина здавалася бездонною, і ми ледь не втратили двох коней. За дві години все-таки здолали переправу й рушили далі, але коні, які ще не оговталися після голодної зими, дуже ослабли.
Тепер ми їхали високим плато чудового сухого лісу. Поїздка була б дивовижною, якби не комарі, про яких я пообіцяв більше не писати. П’єр виявився приємним і розумним провідником. Він робив усе можливе, щоб подорож не виявилася надто виснажливою.
До вечора здолали ще 15 миль. Цілий день нас переслідувала на відстані трьохсот кроків якась тварина. Спочатку ми думали, що це вовк, але з настанням ночі вона припхалася в табір і виявилася здичавілим і майже мертвим від голоду індіанським собакою.
Наступного дня ми нарешті побачили Літл-Баффало-Рівер, до якої давно прагли. Тим часом П’єр Білка безперестану бурчав, що коні насилу плентаються, залякуючи нас жахливими торф’яними болотами на заході. Нарешті без натяків заявив, що за два з половиною дні ми проїхали сорок миль гарною дорогою, а тепер нам належить здолати не менший шлях грузькими болотистими місцями. Змореним коням це над силу, а ще доведеться повертатись. Він же, Білка, повинен будь-що-будь повернутися у Форт-Сміт до першого липня. П’єр запропонував: або він вестиме всю експедицію на захід ще півдня, або зробить кидок із найбільш витривалими з нас на найкращих конях чи й пішки до бізонячих пасовиськ. Уся експедиція з в’ючними кіньми та поклажею, на його думку, не могла досягти мети й повернутися в домовлений термін.
Це був тяжкий удар для нас. Ми влаштували військову нараду, і слова, сказані там про П’єра Білку, дошкулили б йому до печінок, якби він до пуття розумів англійську. Але Білка зберігав цілковитий спокій — коли було потрібно, він геть-чисто англійську забував.
Ми буквально кипіли від люті. Ще б пак! Експедиція на півдорозі до мети, всі в доброму здоров’ї, провіанту не бракує, погода чудова, все складається якнайкраще, і раптом — дозвольте повернути, бо провідникові час вертатися додому.
Я був розлючений не менше за інших, але тверезо оцінив обстановку та нагадав своїм супутникам: П’єр іще до від’їзду попередив нас, що його чекатимуть до дня підписання угоди, до того ж, він і зараз готовий зробити все можливе. Коли стихла буря, котрої П’єр навмисно не помічав, він обернувся до мене й мовив:
