Він знав, що без допомоги Ґвендолен ніколи не зможе бавитися в такі ігри, а турбувати сестру у її нинішньому стані нізащо б не наважився. Тому вирішив піти деінде. Вже дорогою пригадав, як Міллі заохочувала його краще оглянути замок. Тож він вирушив у захопливу мандрівку, відчуваючи себе дуже сміливим.

У сутінках замок здавався ще загадковішим, аніж удень. У світлі тьмяних жарівок виблискував зелений килим, у натертій до блиску підлозі та стінах речі віддзеркалювалися іще яскравішими, аніж були при денному освітленні. Оточений своїми двійниками, помалу втрачаючи відчуття реальності, Кет ішов вперед. Усі двері, які траплялися йому дорогою, були зачинені. Кет постояв біля кількох, прислухаючись, але нічого не почув. А відчинити бодай одні з них йому забракло сміливості. Отак непомітно він забрів у стару частину замку. Кам’яні стіни тут були побілені, а всі вікна розташовувалися на висоті трьох футів від підлоги. Він побачив сходи, які були такими ж, як і ті, що вели до його кімнати, от тільки закручувалися в інший бік. Кет обережно почав підніматися ними. Іще один поворот і… Вгорі раптом відчинилися двері та у яскравому квадраті світла з’явилася тінь, яка могла бути лише тінню Крестомансі: висока, з гладенько зачесаною головою і безліччю мережив на сорочці. Кет зупинився.

— І сподіваймося, дурне дівчисько не утне знову чогось такого, — почувся голос Крестомансі.

У зазвичай спокійному та навіть сонливому голосі зараз вчувалося роздратування та тривога. Голос містера Сондерса, що лунав звіддаля, відказав:

— Чесно кажучи, мені вона також вже набридла. Сподіваюся, що вона все-таки зміниться. Але що спонукає її так безглуздо використовувати свою силу?

— Невігластво, — сказав Крестомансі. — Думаю, вона не має найменшої уяви, що саме робить, адже якби було навпаки, вона б так не поводилася.

— Я сидів спиною до вікна. То що це було? Номер п’ять? — запитав містер Сондерс.

— Ні, номер три, судячи з вигляду привида, — сказав Крестомансі. — За нього ми повинні ще їй подякувати.

Він почав спускатися сходами. Переляканий Кет не міг навіть поворушитися.

— Я маю скликати Іспитову Раду, щоб переглянути програму Елементарних Магічних Курсів, — продовжував Крестомансі, спускаючись сходами, — і включити в них більше теорії. Ці чаклуни-самоучки підштовхують своїх талановитих учнів до застосування складних чарів без належного теоретичного підґрунтя.

Сказавши це, Крестомансі опинився лицем до лиця з Кетом.

— О, привіт, — сказав він. — Не думав тебе тут зустріти. Хочеш піднятися й подивитися на майстерню Майкла?

Кет кивнув головою. Він не наважився відмовитись. Та й Крестомансі видавався досить дружнім, як і містер Сондерс, коли вітав їх у своїй майстерні.

— Привіт, Еріку, — сказав він радісно. — Заходь. Поглянь довкола. Тобі ця кімната нічого не нагадує?

Кет похитав головою. Кімната була кругла, подібна на його власну, але більша, й облаштована, як звичайна магічна майстерня. Він упізнав п’ятикутну зірку, намальовану над дверима. Запах запалених світильників, які висіли під стелею, нагадували запах Кавен-стріт, у Волверкоті. Щодо інших речей, які були розкладені на столах та стільцях довкола, то жодного уявлення про їх призначення він не мав. На одному зі столів стояли перегонні куби, в деяких булькотіла вода, деякі були порожні. Другий стіл був захаращений книжками й сувоями. На третьому були намальовані крейдою дивні візерунки, а на них лежала якась муміфікована істота. Погляд Кета блукав по кімнаті, перескакуючи з полиці на полицю, на яких хаотично лежали купи книжок, банок та глечиків з чарівними інгредієнтами. Під стіною стояли височенні глеки, такі ж, як у цукерні. Кет зрозумів, що містер Сондерс працює з розмахом. Етикетки на великих глеках сповіщали, які саме чарівні інгредієнти можна тут знайти: Очі Пуголовків, Арабська Гума, Еліксир Святого Джона Ворта, Драконяча Кров (висушена). Останній глек був майже весь заповнений темно-брунатним порошком. Кет знову глянув на муміфіковану істоту на третьому столі. На ногах у неї були пазури, як у собаки. А сама істота була немов велика ящірка. Щоправда, на спині виднілися крила. Без сумніву, колись це був невеличкий дракон.

— Ну, як тобі? — запитав його містер Сондерс.

Кет повернувся і побачив, що Крестомансі пішов. Йому стало спокійніше.

— Це, мабуть, коштувало страшенно дорого, — сказав він.

— На щастя, гроші на це ми одержуємо від платників податків, — сказав містер Сондерс. — Хочеш, розкажу тобі, що тут і до чого?

— Ви запитуєте, чи я хочу вивчати магію? — запитав Кет. — Ні-ні, дякую. Навряд чи мені вдасться опанувати цю науку.

— Я мав на увазі щонайменше ще дві речі, окрім відьомської науки, — сказав містер Сондерс. — Але чому ти впевнений, що не зможеш опанувати магію?

— Бо я не можу її зрозуміти, — пояснив Кет. — А мої закляття не працюють.

— А ти певен, що все робив правильно? — запитав містер Сондерс.

Продовжуючи говорити, він підійшов до муміфікованого дракона — чи що то було — й неуважно глипнув на нього. На величезний подив і ще більшу відразу Кета істота заворушилася. Тонкі прозорі крила на його спині розправилися і дракон знову завмер. Це видовище змусило Кета позадкувати до дверей. Зараз він був наляканий не менше, аніж тоді, коли міс Ларкінс заговорила чоловічим голосом. У цю мить він зрозумів, що той голос був дуже схожий на голос містера Сондерса.

— Я чаклував усіма відомими мені способами, — сказав Кет, все ще задкуючи до дверей. — Але не зміг навіть свої ґудзики перетворити на золото. А це ж так просто.

Містер Сондерс засміявся.

— Можливо, ти не був досить жадібний. Гаразд. Напевно, тобі вже час.

Кет з великим полегшенням втік з майстерні. Блукаючи незнайомими коридорами, він вирішив розповісти Ґвендолен про те, що Крестомансі зрештою зацікавився її вчинками й навіть розгнівався. Але Ґвендолен зачинилася у своїй кімнаті і навіть не відповіла йому. Наступного ранку він усе-таки потрапив до її кімнати, але перш ніж сказав бодай слово, у кімнату увійшла Евфімія з листом у руках. Ґвендолен жадібно вихопила його в служниці, а Кет встиг упізнати на конверті ламаний почерк містера Нострама. Мить, і Ґвендолен знову розлютилася.

— Хто це зробив? Коли прийшов лист?

Конверт був акуратно надрізаний і розкритий угорі.

— Сьогодні вранці, разом із іншою поштою, — сказала Евфімія. — І не дивіться на мене так. Міс Бессемер віддала мені його розкритим.

— Як вона посміла! — заверещала Ґвендолен. — Як вона сміє читати мої листи! Я зараз піду до Крестомансі й поскаржуся на неї!

— Ви про це пожалкуєте, — сказала Евфімія, коли Ґвендолен спробувала проштовхнутися повз неї до дверей. Дівчина різко повернулася до неї.

— О, стули пельку, ти, дурна дівко з обличчям жаби!

Кетові здалося це несправедливим. Евфімія, попри свої трохи витрішкуваті очі, була досить гарною дівчиною.

— Ходімо, Кете! — гукнула Ґвендолен і помчала по коридору зі своїм листом. Кет, засапавшись, біг за нею, та наздогнав її тільки біля мармурових сходів.

— Крестомансі! — заволала Ґвендолен тонким, тихим голосочком без відлуння.

Крестомансі саме підіймався мармуровими сходами. У своєму широкому халаті, почасти помаранчевому й почасти світло-рожевому, він був схожий на імператора Перу, але розсіяний погляд свідчив, що постаті дітей залишилися поза його увагою. Ґвендолен закричала згори вниз: