— Ти не зможеш витратити більше грошей, аніж у тебе є, — роздратовано сказав він.
— Я знаю ціну речам, — заперечила Ґвендолен.
Вона скинула капелюх. Розклала маленькі газетні згортки по дну, й знову акуратно одягла його на голову.
— Мало не забула! Мені потрібно ще трохи драконячої крові, — сказала вона.
— О-о! — зітхнув містер Беслем, сумно похитавши головою (його обвислі щоки затрусилися). — Використовувати драконячу кров заборонено, юна леді. Ти повинна це знати. Я не певен, що зможу дістати для тебе бодай трішки.
— Містере Нострам, а правдивіше, обидва містери Нострами, сказали мені, що ви можете роздобути все, — сказала Ґвендолен. — Вони вважають вас найкращим агентом, що траплявся їм. Тим паче, мені вона потрібна не зараз. Я хочу зробити замовлення.
Містер Беслам був задоволений, що його похвалили обидва брати Нострами, але сумніватися все ж таки не переставав.
— Драконяча кров потрібна тому, хто хоче робити дуже сильні чари, — сказав він жалібно. — Така юна леді, як ви, не зможе вчинити нічого подібного.
— Я б не була такою впевненою, — сказала Ґвендолен. — Щоб ви знали, я навчаюся на курсах Найвищої Магії й про всяк випадок хочу мати драконячу кров.
— Вона коштує дуже дорого, — застеріг її містер Беслем. — Це коштовно. Торгувати нею ризиковано, і я не хочу порушувати закон.
— Я можу заплатити за неї, — сказала Ґвендолен. — Щоправда, частинами. Зараз віддам вам п’ять шилінгів, а решту заплачу через тиждень.
Містер Беслем не міг відкинути таку пропозицію. Ґвендолен поглядом показала Кетові, як він дивиться на королівську монету, і малий зрозумів, що той містер Беслем бачить перед собою не гроші, а довгий ряд кухлів, наповнених пивом з пінкою.
— Домовилися, — сказав містер Беслем.
Ґвендолен приязно усміхнулася й підвелася. Кет із радістю також схопився на ноги.
— А ви, молодий джентльмене? — догідливо запитав містер Беслем. — Чи не хочете ви трохи повправлятися в некромантії?
— Він лише мій брат, — сказала Ґвендолен.
— Ага, зрозумів, — сказав містер Беслем. — Напевне, й справді, він всього лиш ваш брат. Що ж, на все добре. Приходьте знову, будь-коли.
— Коли ви матимете драконячу кров? — запитала його Ґвендолен уже на порозі.
Містер Беслем подумав.
— Можливо, за тиждень.
Обличчя Ґвендолен розквітло.
— Оце оперативність! Я була впевнена, що ви чудовий постачальник, але не думала, що отримаю її так швидко. Звідкіля її завозять до вас?
— Я дуже радий, що вгодив вам, юна леді, — сказав містер Беслем. — Кров привозять з іншого світу, але звідки саме, це комерційна таємниця.
Йдучи дорогою додому, Ґвендолен аж сяяла на радощах.
— Тиждень! — сказала вона. — Це найкоротший термін із тих, про які я чула досі! Драконячу кров ще треба вкрасти з того іншого світу, ти ж знаєш. Він повинен мати там чудові зв’язки.
— Або всього лиш тримати її в опудалах птахів, — засумнівався Кет. Йому містер Беслем зовсім не сподобався. — Навіщо тобі драконяча кров? Місіс Шарп говорила, що вона коштує п’ятдесят фунтів за одну унцію.
— Не переймайся, Кете, — сказала Ґвендолен. — О-йой, швиденько заходь у цукерню!!! Скоріш! Скоріш! Вона не повинна дізнатися, до кого я заходила.
На галявині посеред села стояла леді під парасолькою і розмовляла зі священиком. То була дружина Крестомансі. Кет і Ґвендолен забігли до крамниці, сподіваючись, що залишилися непоміченими. Там Кет купив для них обох по торбинці ірисок. Міллі й далі була на галявині. Тоді він купив лакричних цукерок. Міллі досі розмовляла зі священиком… Купив Ґвендолен гумку для стирання, а для себе поштівку із зображенням замку. Міллі все ще була там… Кет не міг придумати, що б його ще придбати, тому їм довелося вийти з крамниці. Щойно Міллі побачила дітей — привітно замахала рукою.
— Ходіть-но сюди й познайомтеся з шановним вікарієм.
Вікарій, старший чоловік з відсутнім поглядом, потис їм руки, сказав, що побачиться з ними в неділю, і квапливо попрощався.
— Ну що ж, мої любі, — сказала Міллі. — І нам вже час повертатися до замку. Ходімо.
Виходу не було. Вони попленталися у тіні її парасольки через галявину до замкової брами. Кет боявся, що вона розпитуватиме їх про містера Беслема. А Ґвендолен була переконана, що Міллі запитає її про кротячі нори на галявині.
Але дружину господаря замку цікавило зовсім інше:
— Нарешті маю нагоду погомоніти з вами, мої любі. Як вам ведеться у нас? Все гаразд? Дещо з того, що вас оточує, напевно, здається вам дивним?
— Трохи так, — визнав Кет.
— Перші кілька днів на новому місці завжди здаються найгіршими, — сказала Міллі. — Та я переконана, що незабаром ви до всього звикнете. І бавтеся іграшками в кімнаті для ігор, якщо захочете. Вони для всіх. А ваші особисті речі — у ваших кімнатах. До речі, чи подобаються вам ваші кімнати?
Кет здивовано дивився на неї. Вона говорила так, ніби не було ні кротячих нір, ні відьмацьких витівок Ґвендолен. У голосі Міллі вчувалася приязнь, а її погляд сяяв. Її елегантна сукня з рюшами та мереживна парасоля лише підкреслювали доброзичливу вдачу та простоту в спілкуванні. Кетові вона подобалася, тому він запевнив, що йому подобається і його кімната, і ванна (особливо, душ!), адже досі своєї власної ванної кімнати він не мав.
— О, я дуже рада. Облаштовуючи її, я була впевнена, що вона тобі сподобається, — сказала Міллі. — Міс Бессемер хотіла приготувати тобі кімнату поруч із кімнатою Роджера, але я подумала, що вона занадто похмура, та й душу у ній немає… За нагоди зайди туди, зрозумієш, про що я.
Отак мило базікаючи, вони йшли алеєю й Кет охоче підтримував цю розмову. А от Гвендолен, щойно зрозуміла, що Міллі не буде розпитувати ні про зіпсовану галявину, ні про екзотичного постачальника, дивилася на неї зневажливо. Згодом Міллі запитала Кета, що саме у замку видалося йому найдивовижнішим. Кет сором’язливо, але без вагань, відповів:
— Те, як усі розмовляють під час вечері.
Міллі скрикнула так гучно, що Кет аж підстрибнув, а у погляді Ґвендолен з’явилося ще більше презирства.
— Ой, бідолашний Еріку! Я бачила, що тобі ніяково від тих балачок. От же цей Майкл! Щойно починає про щось базікати, то вже й зупинитися не може. Проте його вистачає на кілька днів, і ми знову повертаємося до звичних розмов з кількома жартами. Я люблю посміятися за обідом, а ти хіба ні? А от бідолашному Бернардові базікати про гроші та про акції, здається, ніщо не завадить. Пропускай його теревені повз вуха. Його ніхто не слухає. До речі, тобі подобаються еклери?
— Так, — сказав Кет.
— Це добре, — сказала Міллі. — Я веліла принести чай для нас на галявину. Адже це ваша перша середа, та й таку погоду не хотілося згаяти! Це ж дивина: у вересні такі погідні дні! Щойно проминемо ці дерева, і вчасно опинимося на галявині!
