— Ну заждіть! Я вам ще покажу! — заверещала вона.
Але Крестомансі вже зник за поворотом,і напевно, її не чув, адже навіть найголосніший крик Ґвендолен лунав тут приглушено. Кет був ошелешений. Що ж у цьому замку відбувається? Він подивився вгору на купол, крізь який проникало світло, й подумав, що зойки Ґвендолен повинні лунати, як крики чортів. Натомість вони пролунали тонким, тихим писком. Поки дівчина заспокоювалася, Кет приклав пальці до рота й свиснув так гучно, як тільки умів. Та замість гучного свисту пролунав дивний звук, схожий на рипіння чобота. Але цього виявилося достатньо, щоб із дверей галереї виглянула стара леді в мереживних рукавичках.
— От галаслива малеча! — сказала вона. — Якщо вам хочеться верещати та свистіти, то спускайтеся вниз і робіть це деінде.
— Забираймося звідси! — грубо кинула Ґвендолен, звертаючись до Кета, й обоє побігли у звичну для них частину замку.
Трохи поблукавши, вони надибали двері, і вийшли в сад…
— Давай-но тут усе оглянемо, — запропонував Кет.
Ґвендолен стенула плечима і байдуже пішла стежкою. Пройшовши крізь кущі рододендронів, вони вийшли на широку галявину, оточену кедрами. Вона тягнулася вздовж усієї нової частини замку. З протилежного боку від неї Кет помітив високий, напечений сонцем, старий мур, над яким нависали дерева. Це, вочевидь, були руїни ще давнішого замку. Кет, тягнучи за собою Ґвендолен, швидко побіг до нього повз високі вікна новішого замку. Та на півдорозі вона раптом зупинилася і стояла, колупаючи зелену траву носаком свого черевика.
— Гм, — сказала вона. — Ти думаєш, це рештки стародавнього замку?
— Думаю, так, — відповів Кет. — Ходімо туди, я хочу дослідити ці руїни.
Проте перший мур, до якого вони підійшли, був низеньким, з дверима, які вели у гарно спроектований парк. Широкі доріжки з гравію мережилися поміж стінами живоплоту. Тиси, обстрижені у формі пірамід, немов перегукувалися з жовтими квітами, що росли повсюди.
— Як тут нудно, — сказав Кет і пішов до муру, який стояв оддалік.
За дверима муру був чудовий сад з живоплотами фруктових дерев, гілля яких схилялися на звивисті доріжки, вкриті гравієм. На яблунях висіли великі ароматні яблука. Та пам’ятаючи нещодавню розмову з Крестомансі про крадіжку яблук, Кет не наважувався зірвати бодай одне, а от Ґвендолен зірвала велике червоне яблуко сорту Ворсестер і вгризлася в нього. У цю ж мить невідь звідки з’явився садівник і з докором нагадав їм, що красти яблука тут заборонено.
Ґвендолен кинула яблуко на землю.
— То їжте його самі. До речі, воно червиве.
Вони пішли далі, а садівник залишився стояти, сердито дивлячись на надкушене яблуко. Трохи далі руїни закінчувалися і діти набрели на басейн із золотими рибками, а звідти потрапили у трояндовий сад. Ґвендолен задля експерименту зірвала троянду, та відразу ж з’явився садівник і шанобливо пояснив, що зривати троянди не можна. Тож Ґвендолен кинула її під ноги, як щойно яблуко.
Кет глянув через плече й побачив, що руїни опинилися тепер позаду них. Він хотів наблизитися до них, але безуспішно. Лише перед ланчем, звернувши на круту стежку між двома мурами, він наштовхнувся на них. Тепер руїни височіли над його головою. Кет зрадів і почав дертися крутою стежкою вгору. Цей мур, напечений полуденним сонцем, був значно вищий, аніж більшість будівель довкола, а на його вершині росли дерева. Підійшовши ближче, Кет побачив у мурі стрімкі кам’яні сходи, більше схожі на кам’яну драбину, ніж на сходи. Вони були такі давні, що ротики й жовтофіоль проросли крізь камінь, а біля підніжжя сходів посходили рожеві алтеї. Щоб поставити ногу на першу сходинку, Кетові довелося відгорнути рукою високу червону мальву. Та не встиг він це зробити, як крутою стежкою, засапавшись, до них підбіг ще один садівник.
— Туди йти не можна! Там розташований сад Крестомансі!
— А чому нам не дозволено туди йти? — розчаровано запитав Кет.
— Тому що не дозволено!
Повільно й неохоче Кет відступив назад. Садівник стояв біля сходів, поки вони йшли геть.
— Набридло, — сказав Кет.
— Я стомилася від заборон Крестомансі, — сказала Ґвендолен. — Час його провчити.
— Що ти маєш на увазі? — запитав Кет.
— Зачекай, і ти все побачиш, — сказала Ґвендолен, зціпивши зуби у своєму найбурхливішому гніві.
Ґвендолен так і не розповіла Кетові, щó вона хоче зробити. Кет занудьгував.
Після ситного ланчу з вареної баранини та картоплі, вони продовжили навчання. Після уроків Ґвендолен кудись побігла, заборонивши Кетові йти за нею. Тому Кет тинявся замком без діла.
— Ти не хочеш піти з нами погратися? — запитав Роджер.
Кет подивився на нього й зрозумів, що той запрошує його з чемності.
— Ні… дякую, — відповів він так само чемно.
Йому довелося наодинці блукати садами. Недалеко був парк, у якому росли кінські каштани. На жаль, ще недозрілі. Розчаровано оглядаючи одне з них, поміж віт Кет побачив непомітний будиночок. Цікаво — цікаво… Він вже було видерся на нього, але раптом зверху почув знайомі голоси й побачив спідницю Джулії, що розвіювалася від вітру. Шкода. Він не знайшов би там собі прихистку, бо це була хатинка Джулії та Роджера, й вони саме там відпочивали. Кет пішов геть. На галявині він побачив Ґвендолен — вона стояла навкарачки під кедром і копала ямку.
— Що ти робиш? — запитав Кет.
— Йди звідси, — рубонула вона.
Без сумніву, Ґвендолен затіяла якісь чари аби провчити Крестомансі, але зараз розпитувати її про це було марною справою. Кету не залишалося нічого іншого, ніж чекати. Він пережив ще один жахливий обід, а потім нескінченно довгий вечір. Після обіду Ґвендолен замкнулась у своїй кімнаті й не пускала Кета до себе.
Наступного ранку, підійшовши до одного з трьох вікон у своїй кімнаті, Кет побачив знищену галявину й одразу зрозумів, що це натворила Ґвендолен. Ще вчора ідеальна галявина кольору зеленого оксамиту, зараз була помережана величезною кількістю кротячих нір і ходів. Куди сягало око, височіли невеличкі зелені горбочки, маленькі купки сирої землі й довгі зелені смужки виритої трави. Схоже, тут цілу ніч працювала ціла армія кротів. Мабуть, з десять садівників мовчки дивились на цю картину й розгублено чухали потилиці. Кет одягнувся й побіг униз до кімнати Ґвендолен. Він застав її біля вікна, у розцяцькованій нічній сорочці, з виразом гордості та задоволення на обличчі.
