— І це все?
— А чого ви ще хочете? — запитала Евфімія.
Ґвендолен не могла добрати слів, щоб висловити усі свої бажання: вівсяна каша, яєчня з беконом, грейпфрут, тост, вуджена риба — усі ці наїдки спали їй на думку водночас, поки вона дивилася на таріль.
— Думай швидше, — сказала нарешті Евфімія. — Щоб ти знала, я також хочу поснідати.
— Ви не маєте мармеладу? — запитала Ґвендолен.
Евфімія і Мері перезирнулися.
— Джулії та Роджеру не дозволяють їсти мармелад, — відповіла Мері.
— Але мені можна його їсти, — сказала Ґвендолен. — Негайно принесіть мені мармелад!
Мері підійшла до переговорної труби біля ліфта й після шарудіння, переговорів та ще одного дзенькоту, прибув глечик із мармеладом. Мері принесла його й поставила перед Ґвендолен.
— Величезне дякую! — палко промовив Кет.
Він любив мармелад не менш, ніж Ґвендолен, а зараз, напевно, ще більше, бо ненавидів какао.
— Та, будь ласка! — сказала Мері з насмішкою, й обидві служниці вийшли.
Певний час всі їли мовчки. А трохи згодом Роджер сказав Кетові:
— Подай мені мармелад, будь ласка.
— Тобі не можна це їсти, — сказала Ґвендолен. Її настрій не змінився.
— Ніхто не довідається, якщо я з’їм трішки мармеладу з вашого ножа, — приязно мовив Роджер.
Кет передав йому мармелад, а також свій ніж.
— Чому вам не дозволяють його їсти?
Джулія й Роджер обмінялися таємничим поглядом.
— Ми надто товсті, — сказала Джулія і спокійнісінько взяла ніж та мармелад у Роджера, який уже намастив свій окраєць хліба.
Відповідь не здивувала Кета. Особливо коли він побачив, як багато мармеладу вони накладають собі на хліб. Мармелад стримів з обох країв скибки хліба коричневими липкими скелями. Ґвендолен подивилася на малих товстунів з огидою, а потім задоволено оглянула свою акуратну парусинову сукню. Безперечно, відмінність була разючою.
— Ваш батько дуже гарний чоловік, — сказала вона. — Він, напевно, розчарований, що ви обоє такі товстенькі й негарні, як ваша мати.
Двоє дітей подивилися на неї крізь мармеладні скелі…
— О, я не знаю, — сказав Роджер.
— Бути товстенькими дуже зручно, — сказала Джулія. — Мабуть, прикро здаватися китайськими ляльками, от як ви.
Сині очі Ґвендолен зблиснули. Вона зробила непомітний рух під столом. Тієї ж миті хліб із товстим шаром мармеладу вислизнув із рук Джулії і приліпився мармеладовою скелею до її обличчя. Джулія схопила ротом повітря.
— Як ти смієш ображати мене! — сказала Ґвендолен.
Джулія повільно відліпила хліб з лиця й витягла хустинку. Кетові здалося, що вона вирішила витерти обличчя. Але це було не так. Мармелад і далі стікав по її повних щічках, а вона взяла лише невелику його частинку та зав’язала у вузлик. Дивлячись на Ґвендолен значущим поглядом, вона туго затягла вузлик востаннє, і наполовину наповнений, повитий парою глек із какао здійнявся в повітря, на мить зупинився і, тремтячи, почав нахилятися над головою Ґвендолен.
— Зупини його! — видихнула Ґвендолен.
Вона підняла руку, щоб відсунути глечик убік. Та глечик ухилився і продовжив нахилятися. Ґвендолен зробила таємний жест і промовила дивні слова. Глечику було байдуже. Він, тремтячи, перехилявся щораз більше, аж поки какао заблищало на його горлечку. Ґвендолен спробувала сама ухилитися від нього. Та струмінь пересунувся в повітрі і знову навис над нею.
— Змусити його пролитися? — запитала Джулія і зблиснула мармеладовою посмішкою.
— Не смій! — заверещала Ґвендолен. — Я розповім Крестомансі про твою хуліганську витівку! Я… я… ой, ой!
Вона знову випросталася на своєму стільці, і глек пересунувся в повітрі й завис над її головою. Ґвендолен хотіла його вхопити, але він знову ухилився.
— Обережніше. Ти змусиш його пролитися. І що тоді станеться з твоєю шикарною сукнею, — сказав Роджер, поблажливо спостерігаючи за цією сценою.
— Хоч ти замовкни! — заволала на нього Ґвендолен, і, відхиляючись у протилежний бік, опинилася майже на колінах у Кета. Кет знервовано подивився угору: глечик ковзнув у повітрі й тепер завис ще й над ним. Здавалося, із нього ось-ось поллється какао. Але в цю мить двері відчинилися й на порозі з’явився Крестомансі, одягнутий у квітчастий шовковий халат пурпурово-червоного кольору з отороченими золотом рукавами та коміром. У ньому Крестомансі видавався ще вищим та величнішим. Могло здатися, що це імператор або ж суворий єпископ. Усмішка, яка була на його обличчі, враз щезла, коли його погляд зупинився на глечику. Глечик також спробував зникнути. На очах мага він так швидко опустився на стіл, що какао з нього все-таки забруднило шикарну сукню Ґвендолен і невідомо, чи то сталося ненароком, чи ні.
— Я хотів вам побажати доброго ранку, але бачу, що він недобрий. — Крестомансі подивився на глечик, потім на щоки Джулії, вимащені мармеладом. — Якщо ви двоє ще колись захочете мармеладу, то згадайте, що вам їсти його заборонено. Те саме стосується усіх чотирьох.
— Я не вчинила нічого поганого — сказала Ґвендолен таким солодким голосочком, мовби не тільки масло, а й мармелад ще не розтанули у її роті!
— Ні, ти зробила! — заперечив Роджер.
Крестомансі підійшов до столу й тепер стояв, заклавши руки в кишені свого розкішного халата, і дивився на дітей зверху вниз. Кетові він здався дуже високим. Його навіть здивувало, чому його голова не торкалася стелі.
— Існує єдине, найважливіше правило в цьому замку, — сказав Крестомансі, — якого усі ви повинні дотримуватися: дітям заборонено чаклувати, якщо поруч немає Майкла Сондерса, який наглядав би за ними. Ти мене зрозуміла, Ґвендолен?
— Так, — сказала Ґвендолен. Від люті вона зціпила зуби й стиснула пальці. — Проте я не виконуватиму це дурне правило.
Крестомансі, здавалося, не почув її слів та не помітив, яка вона розлючена. Він повернувся до Кета.
— Ти мене також зрозумів, Еріку?
— Я? — здивовано перепитав Кет.
— А хто ж іще?
— Звичайно, зрозумів…
— От і добре, — сказав Крестомансі. — А тепер я побажаю вам доброго ранку.
— І тобі доброго ранку, тату, — сказали Джулія та Роджер.
— Атож… доброго вам ранку, — сказав Кет.
Ґвендолен вдала, ніби нічого не почула. Обоє дітей Крестомансі повинні були брати участь у цій грі, а от вона — необов’язково. Крестомансі усміхнувся й неквапливо вийшов з кімнати.
— Базіка! — сказала Ґвендолен Роджеру щойно двері зачинилися. — Ви обоє влаштували мені цю брудну витівку з глечиком чи не так?
Роджер мляво, безтурботно посміхнувся.
— Чаклунство процвітає в нашій родині, — сказав він.
— І ми обоє успадкували його, — додала Джулія. — Мені треба вмитися.
Вона взяла три окрайці хліба з мармеладом (вони мали б підтримати її сили, поки вона йтиме) і вийшла з кімнати, наостанок кинувши через плече:
— Роджере, скажи Майклові, що я ненадовго.
— Хочете ще какао? — чемно запитав Роджер, піднявши зі столу глечик.
— Так, будь ласка, — сказав Кет.
Йому ще ніколи не доводилося їсти або пити зачаровану їжу, до того ж він дуже хотів пити. «Якщо напхати у рот мармеладу і пропустити крізь нього струмінь какао, не повинно бути аж так гидко», — подумав собі Кет. Зате Ґвендолен була впевнена, що Роджер намагається образити її. Вона сіла впівоберта на своєму стільці і велично вдивлялася у стіну. Цієї миті несподівано відчинилися потаємні двері, і містер Сондерс весело сказав:
— Вітаю вас усіх. Час починати навчання. Заходьте сюди й подивимося, чи витримаєте ви засмажування на рожні.
Кет похапцем проковтнув свій мармелад, просякнутий смаком какао, і підійшов до дверей. За дверима була справжня шкільна кімната: чотири парти, шкільна дошка на стіні, глобус на вчительському столі, рапата шкільна підлога, і ні з чим не зрівняний шкільний запах. Була тут також книжкова шафа зі скляними дверцятами, без якої жодну школу не можна було б вважати цілком обладнаною, потріпані темно-зелені й темно-сині книжки, без яких будь-яка шкільна шафа здавалася б неповною. На стінах висіли великі фотографії скульптур, що їх містер Сондерс вважав дуже цікавими. Дві парти були коричневі й старі, а інші дві — нові, жовті й полаковані. Ґвендолен і Кет мовчки сіли за нові парти. Джулія прибігла, уже помивши обличчя з милом, сіла за стару парту поруч із Роджером, і «засмажування» почалося. Містер Сондерс, накульгуючи, ходив туди-сюди перед шкільною дошкою й ставив каверзні запитання. Його твідовий піджак відстовбурчувався на спині так само, як і його плащ від вітру. Можливо, саме тому рукави піджака здавалися надто короткими для довгих рук містера Сондерса. Раптом його довга рука ніби вистрелила вперед і вказівний палець вперся в Кета.
— Яку роль відіграли чари у війні Червоної та Білої Троянд?
— Напевно, я це пропустив, сер.
— Ґвендолен?
— О… Дуже велику роль, — з легкістю вгадала Ґвендолен.
— Неправильно, — сказав містер Сондерс. — Роджер.
Після повторення стало зрозуміло, що Роджер та Джулія за літо багато чого забули, але навіть зараз вони випереджали Кета з багатьох предметів, а Ґвендолен і поготів!
— Що ти вивчала в школі? — запитав її містер Сондерс, утративши терпець.
Ґвендолен стенула плечима.
— Я забула. Вчитися мені було нецікаво. Адже вивчення магії мене не цікавило, я хочу практикувати!
— Напевно, ти цього не зможеш зробити, — сказав містер Сондерс.
Ґвендолен витріщилася на нього, майже не вірячи, що вона правильно почула його слова.
— Що ви сказали? — майже викрикнула вона. — Але ж я… Я надзвичайно талановита! Я повинна розвивати своє вміння.
— Твої таланти нікуди не дінуться, — сказав містер Сондерс. — Ти зможеш знову чарувати, коли вивчиш усе інше. Відкрий арифметику й зроби мені перші чотири вправи. Еріку, з тобою, напевно, спробуємо вивчати історію. Напиши мені есей про правління короля Канута.
