— Ерік і Ґвендолен, чи не так? Називайте мене Міллі, мої любі.
Кету та Ґвендолен наче камінь із плечей впав, адже ніхто з них не мав найменшого уявлення, як до неї звертатися.
— А зараз познайомтеся з моїми дітьми, Джулією та Роджером, — сказала вона.
Двоє пухкеньких діток підійшли й стали обабіч неї. Вони були бліді й важко дихали. Дівчинка, як і її мама, була в мереживній сукні, а хлопчик — у синьому оксамитовому костюмі. Але багате убрання аж ніяк не приховувало того, що вони були ще звичайнішими, аніж їхня мати. Вони чемно подивилися на Ґвендолен і Кета й усі четверо хором сказали:
— Привіт! Як ся маєте?
Більше їм було нічого сказати один одному. На щастя, уже за мить увійшов дворецький, розчахнув двері в кінці кімнати й оголосив, що обід подано. Ґвендолен подивилася на нього з великим обуренням.
— Чому він не відчинив двері саме для нас? — просичала вона Кету, коли вони рушили в безладному натовпі до їдальні. — Чому дворецький не виділив нас з-поміж інших?
Кет нічого не відповів. Він був надто заклопотаний тим, щоб не відстати від Ґвендолен. Всі повсідалися за довгим полірованим столом. Кета посадили біля Ґвендолен, бо інакше він би, напевне, знепритомнів від страху. На щастя, ніхто навіть не намагався цього зробити. Та йому однак було зовсім ніяково. Лакеї подавали вишукані страви на срібних тарелях через ліве плече Кета. Це відбувалося так неочікувано, що Кет щоразу підстрибував з несподіванки й зачіпав таріль. Він губився, адже не знав, скільки й чого йому можна взяти. Та найбільшою халепою було те, що Кет виявився шульгою. Ложка й виделка, якими він мав перекладати їжу з тарелі на свою тарілку, були в незручному для нього місці. Коли він спробував взяти наїдок, як завжди, — ложка падала, якщо перекладав у іншу руку— розливав підливу… Лакей постійно заспокоював його: «Не турбуйтеся, сер», та від цього Кет страждав іще більше.
Розмова була ще жахливішою, ніж вечеря. З дальнього кута столу маленький чоловічок із гучним голосом безперервно базікав про акції та паї. Там, де сидів Кет, розмовляли про мистецтво. Містер Сондерс, напевне, усеньке літо мандрував за кордоном. Він із таким захопленням розповідав про статуї та картини, які побачив у різних країнах Європи, що щоразу, від надміру почуттів, гамселив кулаком по столі. Студії та школи, кватроченто й голландський живопис, — голова Кета пішла обертом. Він дивився на тонке, з квадратними щоками, обличчя містера Сондерса й дивувався, наскільки той розумний. Потім до розмови приєдналися Міллі й Крестомансі. Міллі назвала цілу низку імен, яких Кет досі ніколи не чув, а Крестомансі коментував кожне ім’я так, ніби названі люди були його найближчими друзями. Хоч якою звичайною здавалася Кетові компанія за столом, Крестомансі пересічним чоловіком не був. Його чорні блискучі очі пронизували навіть якщо він дивився на тебе туманним і замріяним поглядом. Що вже говорити, якщо розмова була йому цікава, як‑от про мистецтво: тоді його очі сяяли так, що, здавалося, осявали все обличчя. Кет засмутився ще більше, коли побачив, що й діти підтримують цю розмову. Вони тихо цвірінькали, ніби розуміли, про що розмовляють їхні батьки. Кет відчув себе невігласом. Уся ця розмова, морока зі срібними тарелями й несмачне печиво, яке він з’їв до чаю, начисто відбили у нього бажання їсти. Він навіть не доїв половину свого торта з морозива. Його зачаровувала Ґвендолен, яка так спокійно, невимушено, та ба, навіть зі зневагою на обличчі, смакувала наїдки. Нарешті обід закінчився. Їм дозволили вийти й вони повернулися до кімнати Ґвендолен та плюхнулися на синє оксамитове покривало.
— Що за дитячий садок, — сказала вона. — Вони хизуються своїми знаннями, щоб змусити нас відчувати себе невігласами. Містер Нострам остерігав мене, що вони можуть утнути таке, щоб приховати порожнечу своїх душ. А яка в Крестомансі жахлива й недалека дружина. Тобі доводилося коли-небудь бачити таких негарних і тупих малят, як ці двоє дітлахів? Здається ще трохи, і я зненавиджу наше буття тут. Замок уже тяжіє наді мною.
— Може, коли ми звикнемо, все буде не так і погано, — сказав Кет. У його голосі вчувалася безнадія.
— Буде гірше, — пообіцяла йому Ґвендолен. — Щось у цьому замку, дуже неприємне та мертвотне, душить мене та забирає мої чарівні сили. Я ледве можу дихати.
— Ти себе накручуєш, — сказав Кет, — бо хочеш повернутися назад до місіс Шарп.
І він зітхнув. Насправді, це йому дуже бракувало місіс Шарп.
— Ні, я зовсім про це не думаю, — сказала Ґвендолен. — Напевно, ти також зможеш відчути цей вплив. Прогуляйся замком і відчуєш, що тут усе мертве.
Кет анітрохи не сумнівався у правдивості її слів. У замку справді панувала дивна атмосфера. Спершу він вважав, що це всього-на-всього тиша, але, здається, помилявся. Попри спокій, який ніби витав у замку, можна було відчути якусь незрозумілу невагомість, немов би усе, що вони робили чи казали, було вкрите велетенською пуховою ковдрою. Навіть їхні голоси були тонші, аніж зазвичай та ще й не відлунювали. Дивина!
— Так, тут справді доволі дивно, — погодився він.
— Більше, аніж дивно! Тут жахливо! — сказала Ґвендолен. — Мені дуже пощастить, якщо я виживу. — Й за мить, на величезний подив Кета, додала: — Але я не жалкую, що сюди приїхала.
— А я жалкую, — сказав Кет.
— Але за тобою треба комусь приглядати, — сказала Ґвендолен. — Гаразд. На моєму туалетному столику лежить колода карт. Вони, звичайно, для ворожіння, але якщо вийняти з них козирі, то зможемо зіграти в преферанс.
Тиша та спокій панували у замку і наступного ранку, коли служниця, руда Мері, прийшла його будити. Яскраве вранішнє сонце ковзало промінням по вигнутих стінах кімнати. Хоч Кет тепер знав, що довкола повно людей, жоден звук не порушував тиші замку. За вікном також панувала німота. «Я тепер знаю, щó це мені нагадує! — подумав Кет. — Таке відчуття зазвичай буває, коли цілу ніч йшов сніг». Ця думка сподобалася йому й так його зігріла, що він знову задрімав.
— Час прокидатися, Еріку, — сказала Мері, термосячи його. — Я зробила тобі ванну. Навчання починається о дев’ятій годині. Поквапся, бо не встигнеш поснідати.
Кет підвівся. Він настільки був переконаний, що уночі падав сніг, що вкрай здивувався, виявивши, що від вранішнього сонця у його кімнаті тепло. З вікна виднілися зелені моріжки та квіти, а над розквітлими деревами кружляли граки, наче бачили в цьому помилку природи. Мері пішла. Кет дуже зрадів, бо ще не вирішив для себе — подобається вона йому чи ні, та й на сніданок не хотілося запізнитися. Він швиденько одягнувся, зайшов у ванну кімнату, випустив з ванни воду і побіг крученими сходами вниз до кімнати Ґвендолен.
— Ми встигаємо на сніданок? — стривожено запитав він її.
Ґвендолен була не в дусі. Втім, так було щоранку, коли вона розчісувала свої золоті коси. От і зараз, сидячи на стільці з синього оксамиту перед дорого оздобленим дзеркалом, вона несамовито боролася зі своєю зачіскою.
— Я не знаю, і мені байдуже. Замовкни! — сказала вона.
— Так говорити не годиться, — служниця Евфімія увійшла до кімнати разом з Кетом. Це була доволі симпатична дівчина. І насправді вона не сприймала своє ім’я як тягар. — Ми чекаємо на вас, щоб подавати сніданок. Ходімо.
Ґвендолен демонстративно перестала розчісувати коси, і вони пішли за Евфімією до кімнати, яка була трішки далі по коридору. Щойно провітрена квадратна кімната з рядом великих вікон виглядала занедбаною супроти решти замку. Оббивка на шкіряних кріслах потерта, а на килимі, схожому на моріжок, проглядались брудні плями. З відкритих дверей буфетів то тут, то там виднілися годинники, тенісні ракетки та інший непотріб. Джулія й Роджер, гарно одягнені, уже чекали на Кета і Ґвендолен за столом. Мері, що стояла біля вікна, сказала:
— О, ви вчасно!
І почала вовтузитися з чимось цікавеньким, схованим у буфеті біля грубки. Щось дзенькнуло. Мері підняла ляду й дістала звідти великий таріль, на якому лежали окрайці хліба з маслом й стояв коричневий глек із гарячим какао. Вона принесла таріль до столу й Евфімія налила кожному горня какао. Ґвендолен з презирством оглянула наїдки й спитала:
