— Це ми — юні Чанти, — величним тоном повідомила вона.
Але ця врочиста фраза пролунала досить мляво. Носильник лише кивнув головою й поквапився до вестибюля, у якому гуляв ще сильніший вітер, ніж на пероні. Ґвендолен притримувала капелюшок рукою. У цю мить їм назустріч вийшов молодик у розмаяному вітром плащі.
— Ми — Чанти, — сказала йому Ґвендолен.
— Ґвендолен та Ерік? Радий вас бачити, — привітався молодик. — Я — Майкл Сондерс. Навчатиму вас разом з іншими дітьми.
— Іншими дітьми? — з погордою запитала Ґвендолен.
Але містер Сондерс належав до людей, які не вміють стояти довго на одному місці, тому, сказавши це, він одразу ж побіг, щоб приглянути за їхніми валізами. Ґвендолен була трохи невдоволена. Та коли він повернувся й вивів їх на станційне подвір’я, вони побачили автомобіль, який чекав на них — довгий, чорний, гладенький — Ґвендолен одразу ж забула про своє невдоволення. Така зустріч їй сподобалася. А от Кет, навпаки, волів би, щоб їх зустріла коляска. Автомобіль підкидало на ямах, він гуркотів і смердів бензином. Кета майже відразу занудило. І стало нудити ще більше, коли вони покинули Баубридж і покотилися звивистою сільською дорогою. Для Кета єдиною перевагою автомобіля була його швидкість. Через десять хвилин містер Сондерс сказав:
— Погляньте: онде замок Крестомансі. Звідси його видно найкраще.
Змучене обличчя Кета й щасливе, усміхнене Ґвендолен повернулись у бік, куди їм вказували. Замок був на протилежному пагорбі — сірий і з баштами. Коли дорога завернула, вони побачили його з іншого боку. Тепер це був ряд великих вікон, над якими майорів прапор. Здаля виднілися ряди темних кедрів і великих в’язів, відблискували моріжки та буяли квіткові клумби.
— Чудово, — слабким голосом промовив Кет і здивувався, що Ґвендолен нічого не відповіла.
Дорога до замку, на превелику радість Кета, була прямою, без різких поворотів. Автомобіль, проминувши село, в’їхав у великі ворота, а далі по довгій, оточеній трьома рядами дерев, алеї, встеленій гравієм, що розлітався з-під коліс, прибув до великих дверей старої частини замку. Ґвендолен натхненно нахилилася вперед, наче в очікуванні, що її зустрінуть першою. Вона не сумнівалася, що зустрічатиме їх дворецький, а може, навіть ліврейні лакеї. Отож з великим нетерпінням чекала, коли відбудеться ця врочиста зустріч. Але автомобіль їхав далі, повз сірі, шорсткі мури старого замку, й зупинився біля непримітних дверей, за якими починалася його нова частина. Це були майже потаємні двері: густі зарості рододендронів ховали їх від обох частин Замку.
— Я привіз вас сюди, — весело пояснив містер Сондерс, — щоб показати двері, якими ви користуватиметеся найчастіше. Запам’ятайте їх, будь ласка.
Кетові тут сподобалося. Навіть двері здалися йому майже домашніми. Але Ґвендолен, ошукана у своїх величних сподіваннях на врочисту зустріч, гнівно зиркнула на містера Сондерса, й думала, чи не кинути в нього одне зі своїх найгостріших заклять. Але вирішила не робити цього, бо все ще хотіла справити добре враження. Вони вийшли з автомобіля й пішли за містером Сондерсом. Його плащ попереду них майорів навіть коли вітер не долітав до двірця, яким закінчувався прохід. Їх вийшла зустрічати надзвичайно елегантна пані в обтислій пурпуровій сукні, з чорним, як смола, волоссям, що було вкладене у високу зачіску. Кет подумав, що їх вийшла зустріти місіс Крестомансі.
— Це міс Бессемер, управителька дому, — сказав містер Сондерс. — Міс Бессемер, це Ерік і Ґвендолен. Еріка, боюся, трохи знудило в автомобілі.
Кет і не здогадувався, що його проблема так впадає у вічі. Він був збентежений. Ґвендолен, вельми розгнівана, що їх зустрічає звичайна домоправителька, холодно подала їй руку. Міс Бессемер потисла руку дівчини, як імператриця. Кетові здалося, що він ще ніколи у своєму житті не зустрічав леді, яка вселяла б такий страх, але в ту мить вона повернулася до нього з дуже доброю усмішкою.
— Бідолашний Еріку, — сказала вона. — Я також страждаю, коли мені доводиться їздити автомобілем. Щойно ти вийдеш із машини, тобі стане краще, а як ні, то я дам тобі пігулки, які полегшать твій стан. Виходьте, помийтеся й огляньте свої кімнати.
Вони пішли за тонким червоним силуетом її сукні вгору сходами, потім коридорами й знову сходами. Кет ніколи не бачив такої розкоші. Під ногами стелився килим, пухнастий зелений килим, схожий на росянисту ранкову траву, а підлога була так відполірована, що в ній віддзеркалювалися і чисті білі стіни, і картини на них. Повсюди було дуже тихо. Не було чутно нічого, окрім їхньої власної ходи та шелестіння червоної сукні міс Бессемер. Раптом вона відчинила двері, і в очі вдарило яскраве полуденне сонце.
— Це твоя кімната, Ґвендолен. З неї можна пройти до ванної.
— Дякую вам, — сказала Ґвендолен, велично заходячи до своєї кімнати.
Кет виглянув із‑за спини міс Бессемер і побачив дуже велику кімнату, з дорогим м’яким турецьким килимом, що накривав майже усю підлогу. Міс Бессемер сказала:
— Коли немає гостей, родина обідає швидше, ніж зазвичай, і разом зі своїми дітьми. Але ви ж не проти випити зараз чаю? До чиєї кімнати мені його принести?
— До моєї, будь ласка, — відразу сказала Ґвендолен.
Місіс Бессемер відповіла:
— Що ж, тоді ми домовилися, чи не так? Твоя кімната нагорі, Еріку.
Туди треба було піднятися крученими сходами. Кет був задоволений. Його кругла кімната, судячи з віконних ніш, зі стінами завтовшки не менше трьох футів, була частиною старого замку і це йому надзвичайно подобалося. Кет не втримався, щоб не перебігтися розкішним килимом, потім заліз на одне з широчезних підвіконь і виглянув назовні. Перед ним височіли пласкі вершини кедрів, а за ними виднілася галявина, схожа на розстелену ковдру зеленого оксамиту, а також квіткові клумби, що східцями спускалися по схилу пагорба. Він роздивився кімнату. Вигнуті стіни та грубка були побілені, а на ліжку лежала картата ковдра. Окрім ліжка, у кімнаті стояв стіл, комод та книжкова шафа, що так і манила до себе.
