Та-а-к, самовпевненості Ґвендолен, здавалося, не було меж! А наступного дня Ясновидиця міс Ларкінс покликала Кета до свого дому й запропонувала провістити його долю.
Те, що вона сказала, неабияк стривожило Кета. Міс Ларкінс, як Ви уже здогадались, була дочкою містера Ларкінса, власника крамниці мотлоху. Вона була молода, вродлива, з яскраво-рудим волоссям, яке збирала в акуратний хвостик на маківці, залишаючи поодинокі руді пасма, що тяглися до її сережок, немов сідала для папуг. Це була надзвичайно талановита провидиця й, поки не стала відомою історія про кота, улюблениця всього їхнього кварталу. Навіть його мати надсилала їй подарунки.
Кет знав, що міс Ларкінс пропонує провістити його майбутнє із заздрощів до Ґвендолен.
— Ні, ні, дуже тобі дякую, — сказав він, відступаючи від маленького столу міс Ларкінс, на якому було безліч предметів для пророкувань. — Зі мною все гаразд. Я не хочу знати своє майбутнє.
Але міс Ларкінс підійшла й ухопила його за плечі. Кет пручався. У ніс вдарив запах парфумів, які аж кричали: «ФІАЛКИ!», її сережки важко теліпалися у вухах, а корсет сукні тріщав щоразу, коли вона робила наступний крок до нього.
— Дурненький! — сказала міс Ларкінс своїм густим мелодійним голосом. — Я не зроблю тобі боляче. Я тільки хочу знати.
— Але я не хочу, — сказав Кет, не перестаючи пручатися.
— Стій спокійно, — сказала міс Ларкінс і спробувала зазирнути Кетові глибоко у вічі.
Кет швидко заплющив очі. Він опирався з усіх сил і, напевно, міг би уникнути цього, якби міс Ларкінс раптом не опанувало щось на кшталт трансу. Він відчув, що всі його рухи сковує якась невідома і дивна сила. Розплющивши очі, Кет побачив, що міс Ларкінс дивиться на нього тупим, невидющим поглядом. Вона тремтіла, а корсет її сукні тріщав, наче старі двері під потужним натиском вітру.
— О, будь ласка, відпусти мене! — попросив Кет.
Але схоже, міс Ларкінс його не чула. Тоді він ухопився за пальці, що стискали його плечі й спробував їх розчепити. Але намарно. Скорившись, він лише безпорадно дивився на невиразне обличчя міс Ларкінс. Вона відкрила рота, й звідти донісся зовсім інший голос. То був чоловічий голос, уривчастий і приємний.
— Ти заспокоїв мене, хлопче, — задоволено сказав він. — У твоєму житті настав час великих змін. Та ти цього не зауважив. Чотири життя ти втратив, і у тебе залишилося всього п’ять! Будь уважнішим, адже тобі загрожує небезпека принаймні з двох сторін. Тобі це відомо?
Голос замовк. Кет був такий наляканий, що не наважувався й ворухнутися. Він міг тільки чекати, поки міс Ларкінс повернеться до свого звичного «я». Вона позіхнула, елегантно затуливши рот долонею, й відпустила його.
— Ось так, — сказала вона уже своїм звичним голосом. — Усе минулося? То що я сказала?
Коли міс Ларкінс зізналася, що не пам’ятає жодного сказаного слова, тіло Кета від жаху вкрилося гусячою шкірою. Тепер він мріяв лише про те, щоб дременути звідси геть. І вибравши зручний момент, прожогом кинувся до дверей. Міс Ларкінс побігла за ним, знову схопила його за руки й трусонула.
— Скажи мені! Скажи мені! Що я тобі сказала? — Вона теліпала ним так енергійно, що її руде волосся розсипалося по плечах. Тепер корсет звучав так, наче хтось згинав і розгинав дошки. Це було жахливо.
— Яким голосом я говорила? — запитала вона.
— Чоловічим голосом… — затинаючись, відповів Кет. — Голос був приємний, і ти не говорила жодної нісенітниці.
Міс Ларкінс здалася приголомшеною.
— Чоловічим голосом? Не так, як базікають Боббі або Доддо? Тобто, я хотіла сказати, не дитячим голосом?
— Ні, — сказав Кет.
— Як дивно! — мовила міс Ларкінс. — Я ніколи не уявляла себе чоловіком. Що він сказав?
Кет повторив те, що сказав йому чоловічий голос устами дівчини. Про себе він відзначив, що ніколи його не забуде, навіть якщо доживе до дев’яноста років. Єдине втішало, міс Ларкінс була не менш ошелешеною, ніж він.
— Я думаю, це було застереження, — у її голосі вчувався сумнів. Здавалося, вона була розчарована. — І більш нічого? Нічого про твою сестру?
— Ні, — відповів Кет.
— Що ж, нічого не вдієш, — невдоволено сказала міс Ларкінс, відпустила Кета і почала поправляти своє волосся.
Кет скористався моментом, коли вона обома руками почала приколювати причесане волосся, і кинувся на вулицю, почуваючись геть приголомшеним. Майже відразу його впіймали двоє людей.
— Ага, ось він де, юний Ерік Чант, — сказав містер Нострам, перегороджуючи йому дорогу. — Ти знайомий із моїм братом Вільямом, юний Чанте?
Кета знову схопили за руку. Він спробував усміхнутися. Не те, щоб він ставився до містера Нострама неприязно, але йому не вельми подобалася його манера жартувати та постійно називати його «юним Чантом». Адже це неабияк ускладнювало Кетові підбір форми звертання до нього. До того ж містер Нострам був маленьким, кругленьким чоловічком із двома крилами сивого волосся та травмованим лівим оком, яке дивилося кудись убік. Отож Кет ніколи не знав напевне, чи він дивиться на нього й слухає його, чи його розум витає деінде, вдивляючись туди цим мандрівним оком.
— Так, так, я знайомий із вашим братом, — нагадав Кет містерові Ностраму.
Містер Вільям Нострам частенько приходив навідати свого молодшого брата. Кет бачив його майже щомісяця. Це був заможний чаклун, який практикував в Істберні. Місіс Шарп розповідала, що містер Генрі Нострам жив коштом свого багатшого брата, виманюючи в нього і гроші, і дієві закляття. Правда це була чи брехня, але з містером Вільямом Нострамом Кетові було ще важче розмовляти, аніж із його братом. Містер Вільям був ще нижчий від маленького містера Генрі, й завжди ходив у вишуканому одязі, а на його камізельці, яка ледь охоплювала кругленьке пузо, виднівся срібний ланцюжок від годинника. В усьому іншому він був копією містера Генрі Нострама, хіба що обидва ока Вільяма були скаліченими. Кет завжди дивувався, як містер Вільям міг щось бачити. «Як ваші справи, сер?» — чемно запитував його. «Дуже добре», — відповідав той таким похмурим голосом, що закрадався сумнів у правдивості його слів. Містер Генрі Нострам подивився на Кета своїм мандрівним поглядом.
— Річ у тім, юний Чанте, — пояснив він, — що ми трохи запізнилися з цією розмовою. Мій брат стривожений. — Він стишив голос, а його мандрівне око почало оглядати правий бік Кета. — Це про оті листи від… Ти знаєш, від Кого. Ми не знайшли в них жодної зачіпки. Схоже, що й Ґвендолен нічого не знає. Можливо, ти, юний Чанте, знаєш, чому твій шанований і трагічно загиблий батько познайомився з… назвімо його, Видатною Особою, який підписався під тими листами?
— На жаль, я не маю ані найменшого уявлення, — знизав плечима Кет.
— Можливо, йдеться про вашого родича? — припустив містер Генрі Нострам. — Чант — не дуже поширене прізвище.
— Гадаю, що таки поширене, — відповів Кет. — Адже ми зовсім не маємо родичів.
— А родичі вашої любої матусі? — наполягав містер Нострам, невідомо куди мандруючи своїм неспокійним оком, а його брат в цей час примудрявся похмуро дивитися водночас на хідник і на верхівки дерев.
— Генрі, ти ж бачиш, що бідолашний хлопець нічого не знає, — сказав містер Вільям. — Я навіть сумніваюся, що він може знати дівоче прізвище його любої матусі.
— О, це я знаю, — сказав Кет. — Воно записане у їхньому шлюбному свідоцтві. Її прізвище також Чант.
— Чудасія та й годі, — сказав містер Нострам, поціливши оком у свого брата.
— Дивно… Але це нам ніяк не допоможе, — погодився містер Вільям.
Кет хотів втекти. Сьогодні з ним відбулося стільки дивних подій, йому поставили стільки незвичайних запитань, що вражень мало б вистачити аж до Різдва.
— Ну, якщо ви неодмінно хочете про це дізнатися, — сказав він, — чому б вам самим не написати тому містерові, містерові Крес…
— Замовкни! — сердито крикнув містер Генрі.
— Тихіше! — гнівно озвався його брат.
— Величній Особі, я хотів сказати, — уточнив Кет, стривожено глянувши на братів.
Очі містера Вільяма почали блукати обличчям хлопця, і Кету здалося, що маг зараз впаде в транс, як міс Ларкінс.
— Це нам допоможе, Генрі, це нам допоможе! — раптом скрикнув містер Вільям. І з тріумфом потрусив срібним ланцюжком, що висів на його камізельці.
— У нас є срібло! — вигукнув той.
— Я дуже радий, — чемно промовив Кет. — Мені вже час.
Він з усіх ніг побіг вниз вулицею. А коли пополудні знову вийшов із дому, то повернув праворуч й покинув Ковент-стріт, оминувши дім Чоловіка, що Вважав себе Чаклуном. Хоч той шлях був набагато довший і тому доволі незручний, але це було наразі краще, аніж знову зустрітися з міс Ларкінс чи Нострамами. Кетові навіть захотілося, аби розпочалися заняття у школі. Того вечора, коли він повернувся додому, Ґвендолен уже чекала на нього. Після уроку містера Нострама вона була, як завжди, збуджена, а до того ж у її погляді з’явилося щось таємниче та важливе.
