— Це чудова думка: написати листа Крестомансі, — сказала вона Кетові. — Не знаю, чому я раніше про це не подумала? Пусте, я щойно його написала.
— Навіщо тобі це? — запитав Кет. — Хіба містер Нострам не міг йому написати?
— Буде краще, якщо він одержить листа від мене, — сказала Ґвендолен. — І я думаю, що нічого не станеться, якщо він знатиме мій підпис. Містер Нострам продиктував мені текст листа.
— Про що він врешті-решт хоче довідатися? — запитав Кет.
— А ти не хотів би це знати? — збуджено промовила Ґвендолен.
— Ні, — сказав Кет. — Не хотів би.
Ця розмова нагадала йому події сьогоднішнього ранку і йому знову захотілося, щоби навчальний рік почався якомога швидше. Натомість він сказав:
— Мені хотілося б, аби кінські каштани вже достигли.
— Кінські каштани! — сказала Ґвендолен із глибокою відразою. — Який же ти недалекий! Вони достигатимуть ще добрих шість тижнів.
— Я знаю, — сказав Кет, і наступні два дні, виходячи з дому, він повертав праворуч.
Була чудова погода, яка буває лише коли серпень змінюється вереснем. Кет з друзями прогулювалися берегом річки. Отак блукаючи, вони натрапили на мур, перелізли через нього й опинилися в саду. Там було безліч яблунь із солодкими білими яблуками, які достигали найраніше. Хлопці напихали цілі кишені та капелюхи тих яблук, аж поки розлючений садівник не відлупцював їх граблями. Усі кинулися навтьоки. Кет був задоволений: йому пощастило принести додому свого капелюха, повнісінького яблук. Місіс Шарп любила яблука, тому Кет сподівався, що вона не годуватиме його сьогодні пряниковими чоловічками. В інших чарівниць вони вистрибували з тарілки й утікали, поки їх намагалися з’їсти. Тому, спіймавши хоч одного, ти відчував, що просто зобов’язаний ним поласувати. Це була справедлива боротьба, й деяким чоловічкам щастило втекти. Але пряникові чоловічки місіс Шарп поводилися зовсім інакше. Вони лише лежали, ледь-ледь рухаючи руками, й Кетові завжди бракувало мужності їх з’їсти. Кета настільки поринув у ці думки, що навіть не звернув увагу на чотириколісний кеб, який зупинився біля будинку Чоловіка, що вважав себе чаклуном. Він підійшов до бічних дверей свого будинку, і забіг у кухню, тримаючи у руках капелюх з яблуками:
— Погляньте-но, місіс Шарп, що я приніс!
Але місіс Шарп не було. Натомість посеред кухні стояв високий і надзвичайно елегантно вдягнений чоловік. Кет перелякано дивився на нього. Напевно, це новий мер міста, багач, бо ніхто, крім цих людей, не носив штани з перламутровими лампасами, оксамитові піджаки й високі капелюхи, що блищали не менше, аніж їхні черевики. Його чорне волосся було гладенько зачесане й схоже на ще один капелюх. Кет не мав сумніву, що бачить перед собою Чорного Незнайомця Ґвендолен, який прийшов допомогти їй почати володарювати світом. Але чому він на кухні? Гостей завжди приймали у вітальні.
— Вітаю вас, сер. Проходьте сюди, будь ласка, — сказав він, важко відсапуючись.
Чорний Незнайомець здивовано глянув на нього. «Та воно й не дивно, — подумав Кет, — Він так розгублено дивиться навколо себе». На кухні панував звичайний безлад. Кухонна плита була засипана попелом. Роззирнувшись довкола, Кет з жахом помітив, що місіс Шарп знову готувала пряникових чоловічків. Інгредієнти для закляття (пакети, недбало зліплені зі старих газет, і жалюгідні маленькі глечики) лежали на одному кінці стола, а пряникове тісто отак і залишилося лежати посеред столу. У дальньому кутку столу мухи лазили по м’ясу, приготованому на ланч. М’ясо було таке ж брудне, як і знаряддя для заклять.
— Хто ти? — запитав Чорний Незнайомець. — Мені здається, що я тебе знаю. Що ти приніс у своєму капелюсі?
Кет був надто заклопотаний тим, щоб навести бодай якийсь лад на кухні, але останнє запитання він почув.
— Яблука, — сказав він, показуючи їх Незнайомцеві. — Смачні й солодкі. Я нарвав їх із дерева.
Незнайомець зміряв його серйозним поглядом.
— Нарвав, — сказав він, — це означає, що ти їх накрав.
Кет знав про це незгірш за нього. Він вирішив, що навіть меру міста не личило нагадувати про це.
— Я знаю. Але, напевно, й ви крали яблука, коли були в такому віці, як я.
Незнайомець легенько кахикнув і змінив тему розмови.
— Ти ще не назвав себе.
— Пробачте. Я справді вам не сказав, як мене звати? Я — Ерік Чант. Але всі називають мене Кет.
— Отже, Ґвендолен Чант — твоя сестра? — запитав Незнайомець.
Він ставав усе сумнішим, а в його словах зазвучали нотки жалю. Кет запідозрив, що кухня місіс Шарп здавалася йому гніздом інфекцій.
— Я справді її брат. Вийдімо звідси? — сказав Кет, сподіваючись витягти Незнайомця з кухні. — Ось тут трохи чистіше.
— Я одержав лист від твоєї сестри, — сказав Незнайомець, не рухаючись зі свого місця. — Мені здалося, вона написала, що ти втопився разом із батьками.
— Ви помилилися, — збентежено відповів Кет. — Я не втопився, бо тримався за Ґвендолен, а вона чарівниця. Ось, тут чистіше.
— Я бачу, — сказав Незнайомець. — До речі, мене звуть Крестомансі.
— Он як! — здивувався Кет. Це була справжня несподіванка. Він поклав свій капелюх із яблуками між знаряддями для чарів, сподіваючись, що вони зруйнують його. — Тоді вас негайно треба провести до вітальні.
— Чому? — здивувався Крестомансі.
— Тому що, — роздратовано відповів Кет, — ви занадто важлива особа, щоб перебувати тут.
— Що змушує тебе думати, що я надто важлива особа? — запитав Крестомансі, ще досі не оговтавшись від здивування. Кетові захотілося трусонути його за плечі.
— Ви приїхали сюди у багатому екіпажі, одягнуті у розкішний одяг, та й місіс Шарп сказала, що ви дуже важлива особа. Вона стверджує, що містер Нострам віддав би свої очі за три ваші листи.
— Та невже? — запитав Кресомансі. — Ці листи навряд чи мають таку високу ціну.
— Ні, не віддав. Але за них він навчає Ґвендолен, — сказав Кет.
— Як навчає? Без очей? Оце вигадав! — засміявся Крестомансі.
На щастя, з двору почулися швидкі кроки, і в кухню увірвалася засапана, осяйна й щаслива Ґвендолен.
— Містер Крестомансі?
— Атож, я Крестомансі, — підтвердив Незнайомець. — А ти, либонь, Ґвендолен?
— Так. Містер Нострам розповів мені, що поблизу стоїть кеб, — видихнула Ґвендолен.
За нею вбігла не менш засапана місіс Шарп. Вони обоє почали навперебій вітати Крестомансі, й Кет був дуже вдячний їм за це. Нарешті, вони умовили гостя перейти до вітальні, й місіс Шарп шанобливо запропонувала йому чаю й поставила тарілку з пряниковими чоловічками, які ледь-ледь рухали руками. Кет подумки відзначив, що Крестомансі також не наважився їх їсти. Гість випив трохи чаю — скромно, без молока й цукру, — й почав розпитувати, чому Ґвендолен і Кет вирішили оселитися у місіс Шарп. Місіс Шарп спробувала переконати мага, що вона взялася безкорисливо опікуватися цими дітьми, і напевне, сподівалася, що Крестомансі платитиме їй за турботу так, як погодилась оплачувати міська влада. Але Ґвендолен вирішила бути чесною.
— Місто платить за наше утримання, — сказала вона, — бо всі шкодують, що сталася та катастрофа з прогулянковим кораблем.
Кет зрадів, що ситуація прояснилася, хоч і розумів, що Ґвендолен уже викинула місіс Шарп, наче старе пальто.
— Тоді я змушений буду поговорити з мером, — сказав Крестомансі, підвівся, поклав свій новенький капелюх на елегантний рукав піджака й струсив з нього пилинки. Місіс Шарп зітхнула й змирилася. Вона чудово розуміла, чого прагне Ґвендолен.
— Не турбуйтеся, місіс Шарп, — сказав Крестомансі. — Ніхто не хоче вас позбутися.
Потім він потис руки Ґвендолен та Кетові й сказав:
— Я повинен був, звичайно, побачитися з вами раніше. Пробачте мені. Зрозумійте, ваш батько повівся зі мною надто брутально. Але це не остання наша зустріч з вами, обіцяю!
Після його відвідин місіс Шарп ходила насуплена, Ґвендолен — радісна, а Кет — знервований.
— Чого ти так радієш? — запитав Кет у Ґвендолен.
— Тому що він був зворушений нашим сирітством, — відповіла Ґвендолен. — Він усиновить нас, і моя доля буде влаштована!
— Не верзи дурниць! — розгнівано сказала місіс Шарп. — Твоя доля залишилася такою, як і була. Він приїхав сюди, але не сказав вам нічого втішного і нічого не пообіцяв…
Ґвендолен впевнено усміхнулася.
— Ти не бачила того зворушливого листа, якого я йому написала.
— Може, й так. Але не схоже, щоб він надто вплинув на нього, — відказала міс Шарп.
Кет радше погоджувався з місіс Шарп, бо мав прикре відчуття, що ще до приходу Ґвендолен і місіс Шарп, примудрився образити Крестомансі не менше, аніж свого часу його батько. Він сподівався, що Ґвендолен про це не дізнається, інакше знову розлютиться на нього. Але на його величезний подив виявилося, що Ґвендолен мала рацію. Мер прийшов до них пополудні й повідомив, що Крестомансі забирає їх обох до себе і хоче, аби вони стали частиною його сім’ї.
— Сподіваюсь, мені немає потреби пояснювати вам, як вам пощастило, — сказав він, коли Ґвендолен скрикнула від радості й обняла спохмурнілу місіс Шарп.
Кет нервував більше, ніж зазвичай. Він потягнув мера за рукав.
— Дозвольте вас запитати, сер, хто такий Крестомансі?
Мер по-дружньому поплескав його по плечі.
— Це дуже знаменитий джентльмен, — сказав він. — Незабаром ви зустрінетеся з усіма коронованими особами Європи, мій хлопче. Як тобі таке, га?
Кет не знав, щó йому й думати. Ця перспектива здавалася доволі туманною і лише давала привід нервувати більше, аніж досі. Ґвендолен, либонь, написала справді дуже зворушливого листа. Отже, на нього знову очікували зміни, і від цього було трохи лячно. Упродовж наступного тижня їх захопила веремія приготувань до переїзду. Дружини міських радників купували їм новий одяг, Ґвендолен тріумфувала та все більше нервувала, а Кет відчував, що йому вже бракує товариства місіс Шарп, міс Ларкінс, та й за усіма іншими, здавалося, він уже скучив. До потяга їх прийшло проводжати, напевне, усе місто з прапорами та духовим оркестром. Кет засмутився. Немов передчуваючи, що незабаром його життя стане іншим, а може, й гіршим, він сторожко присів на краєчок свого сидіння у вагоні. Натомість Ґвендолен, одягнута у свою симпатичну нову сукню, у гарненькому капелюшку, зручно прилаштованому до зачіски, впевнено й елегантно відкинулася до спинки свого місця.
— Я це зробила, — радісно сказала вона. — Кете, хіба ж це не чудово!
— Ні, — відповів Кет, почуваючи себе препаскудно. — Мені вже хочеться додому. Навіщо ти це зробила? І чому зараз виглядаєш такою щасливою?
— Ти не зрозумієш, — відповіла йому Ґвендолен. — Але дещо я тобі скажу. Нарешті я втекла з цього напівживого, напівмертвого Волверкота, і розлучилася з тупими радниками та базіками-чаклунами. І ще: я здивувала Крестомансі. Ти це бачив, хіба ні?
— Я не придивлявся спеціально, — сказав Кет. — Хоч і бачив, як ти підлизувалася до нього…
— О, стули пельку, тупий бевзю, а як ні, то влаштую тобі щось гірше, ніж конвульсії! — сказала Ґвендолен.
Потяг нарешті засопів і рушив зі станції. Ґвендолен махала рукою духовому оркестрові угору й униз, немов особа королівської крові. Кет розумів, що вона тренується правити світом.
Подорож потягом тривала майже годину, перш ніж він доїхав до Баубриджа, кінцевої станції їхньої подорожі.
— О-о-о, яка ж вона маленька, — розчаровано мовила Ґвендолен.
— Баубридж! — вигукнув носильник, бігаючи по платформі. — Баубридж. Юні Чанти, виходьте, будь ласка.
— Юні Чанти! — зневажливо перекривила Ґвендолен. — Вони що не можуть ставитися до мене з більшою повагою?
Проте і ця увага була їй приємна. Кет помітив, що, одягаючи свої рукавички, вона аж тремтіла від збудження. Обоє вийшли з вагона і Кет, зіщулившись від пронизливого вітру, притулився до сестри та дивився, як носильники витягують на платформу їхні валізи. Ґвендолен підійшла до того, який викрикував їхнє прізвище.
