Уночі його розбудило світло. Гобіт побачив Ґандальфа, який ходив туди-сюди за пологом алькову. На столі горіли свічки і лежали сувої пергаменту. До Піпіна долинуло чарівникове зітхання та бурмотіння: «Коли ж повернеться Фарамир?»
– Привіт! – подав голос Піпін, виткнувши голову з-за пологу. – Я думав, що ти геть забув про мене. Радий бачити, що ти повернувся. Довгий був день.
– А от ніч буде надто коротка, – відказав Ґандальф. – Я прийшов сюди, бо мушу трохи побути у спокої, на самоті. Спи в ліжку, доки маєш змогу. На світанку я знову поведу тебе до Володаря Денетора. Та ні – коли нас покличуть, а не на світанку. Пітьма вже запанувала. Світанку не буде.
Коли Ґандальф поїхав і цокіт Тіньогривових копит затих у ночі, Мері повернувся до Араґорна. Він мав лише невелику торбинку, до якої вкинув кілька корисних речей, знайдених на румовищі Ісенґарда, бо решту свого майна загубив десь на Парт-Ґалені. Газуфел уже був осідланий. А Леґолас і Ґімлі зі своїм конем стояли зовсім поряд.
– Тож нас у Загоні залишилося четверо, – сказав Араґорн. – Далі ми поїдемо разом. Але не самі, як я гадав. Король твердо вирішив їхати негайно. Після появи крилатої тіні він хоче повернутися до пагорбів ще під покровом ночі.
– А потім куди? – запитав Леґолас.
– Наразі не знаю, – відповів Араґорн. – Щодо короля, то він поїде на військовий збір в Едорасі, який сам скликав чотири ночі тому. Там, думаю, Теоден почує новини про війну, і Вершники Рогану поїдуть до Мінас-Тіріта. Проте переді мною і перед будь-ким, хто наважиться стати мені за супутника…
– Приміром, я! – скрикнув Леґолас.
– І Ґімлі з вами! – додав ґном.
– Отож, переді мною, – продовжив Араґорн, – лише темрява. Я також мушу їхати до Мінас-Тіріта, проте наразі не бачу свого шляху. Наближається давно сподівана година.
– Не кидайте мене! – озвався Мері. – Досі з мене було мало користі, проте я не хочу перебувати осторонь, як обоз, по який посилають, коли все вже закінчується. Ледве чи Вершники захочуть тепер опікуватися мною, хоча король, звісно, і сказав, що я сидітиму поруч нього, щойно ми прибудемо до його оселі, й розповідатиму йому про Шир.
– Так, – сказав Араґорн, – і твоя дорога, Мері, гадаю, збігається з його. Проте не чекай, що все завершиться веселощами. Боюся, доки Теоден знову спокійно осяде в Медусельді, мине ще багато часу. Чимало надій зів’яне цієї гіркої весни.
Невдовзі всі були готові рушати: двадцять чотири коні гризли вудила. Ґімлі сидів позаду Леґоласа, а Мері – перед Араґорном. Аж ось вони вже мчали крізь ніч. Та щойно вони проминули кургани на Ісенських Бродах, до Теодена із кінця строю під’їхав вершник.
– Володарю, – звернувся він до короля, – нас наздоганяють якісь верхівці. Я почув їх, іще коли ми переходили Броди. Тепер ми певні цього. Вони нас перехоплять, бо їдуть дуже швидко.
Теоден одразу дав знак зупинитися. Вершники розвернулись і потяглися до списів. Араґорн зліз із коня, зсадив Мері на землю й, оголивши меч, став біля королівського стремена. Еомер і його зброєносець поскакали в інший кінець строю. Мері як ніколи гостро почував свою непотрібність тут і розмірковував, що чинитиме, якби раптом розпочався бій. Припустімо, невеликий королівський почет потрапить у пастку і зазнає поразки, а йому пощастить урятуватись у темряві – що він робитиме сам-самісінький у диких полях Рогану, не маючи найменшого уявлення, куди йому йти в цьому безмежному просторі? «Нічого доброго з того не вийде!» – подумав гобіт. Потому вийняв меч і затягнув пасок.
Місяць, що хилився до заходу, закрила велика перелітна хмара, та зненацька він знову ясно засяяв на небі. Усі почули цокіт підків і тієї самої миті побачили темні постаті, котрі швидко наближалися стежкою від бродів. На вістрях їхніх списів час од часу поблискувало місячне світло. Вгадати кількість переслідувачів було годі, та, без сумніву, їх було не менше, ніж воїнів у почті.
Коли незнайомці були вже за п’ятдесят кроків, Еомер голосно крикнув:
– Стійте! Стійте! Хто їде Роганом?
Переслідувачі різко осадили своїх скакунів. Запала тиша, а потім у місячному світлі всі побачили, як один із верхівців зліз із коня і повільно рушив уперед. Він підняв угору білу руку, долонею назовні – на знак миру, втім люди короля схопилися за зброю. Тоді забринів дзвінкий голос незнайомця.
