– Роган? Ти сказав: Роган? Це втішне слово. Ми вже давно шукаємо цю землю, їдучи здалеку і швидко.
– Ви знайшли її, – відказав Еомер. – Перетнувши оті броди, ви вступили на територію Рогану. Та це володіння Короля Теодена. Тут можна проїздити лише з його дозволу. Хто ви? І чому поспішаєте?
– Я Гальбард Дунадан, блукач із Півночі! – крикнув чоловік. – Ми шукаємо Араґорна, Араторнового сина, бо дізналися, що він у Рогані.
– І ви знайшли його! – скрикнув Араґорн і, передавши вузду Мері, побіг, аби обняти новоприбулого.
– Гальбарде! – сказав. – Такої радісної зустрічі я не очікував!
Мері зітхнув із полегкістю. Він було подумав, що це прощальні Саруманові витівки: напасти на короля, коли біля нього лише жменька вірних людей, – а виявляється, гобітові не доведеться помирати, захищаючи Теодена. Принаймні не цього разу. І він заховав меч до піхов.
– Усе гаразд! – сказав Араґорн, повернувшись до загону Вершників. – Це мої земляки з далекого краю, де я колись мешкав. Однак навіщо вони приїхали і скільки їх, про це нам розповість Гальбард.
– Зі мною тридцятеро людей, – відказав Гальбард. – Це вся сила, яку нам пощастило зібрати негайно, але з нами поїхали ще і брати Елладан та Ельрогір, які прагнуть узяти участь у війні. Ми помчали сюди щодуху, як тільки ти нас покликав.
– Але я вас не кликав, – здивувався Араґорн, – хіба подумки. Думки мої часто линули до вас, а цієї ночі – найчастіше, проте я не посилав до вас жодної звістки. Проте ходімо! Усе це може зачекати. Ви наздогнали нас, коли ми мчали щодуху небезпечним шляхом. Їдьте ж із нами, якщо дозволить король.
Теодена втішила така новина.
– Чудово! – сказав він. – Якщо твої земляки бодай трохи схожі на тебе, володарю Араґорне, то тридцятеро таких лицарів можуть багато що зробити.
Тоді Вершники знову рушили в путь. Араґорн певний час їхав разом із дунедайнами, і, коли вони обговорили вісті з Півночі та з Півдня, Ельрогір сказав йому:
– Я приніс тобі послання від мого батька: «Дні збігають. Якщо ти квапишся, то згадай про Стежки Мерців».
– Мені, здається, завжди бракувало часу, щоби досягти бажаного, – відповів Араґорн. – Але я наважуся стати на ту дорогу і справді лише тоді, коли страшенно поспішатиму.
– Побачимо, – відказав Ельрогір. – Однак найліпше нам не говорити про це на відкритому шляху!
Тоді Араґорн запитав Гальбарда:
– А що це ти везеш, земляче?
Він-бо побачив, що замість списа Гальбард тримав довгу палицю, щось на кшталт держака штандарта, довкола якої було тісно намотано чорну тканину, обв’язану багатьма ременями.
– Я привіз тобі подарунок від Володарки Рівендолу, – відповів Гальбард. – Вона виготовила його потайки, і робота її тривала довго. Вона також переказала тобі ось що: «Дні нині короткі. Або сповниться наша надія, або будь-яка надія загине. Тому я посилаю тобі те, що створили для тебе мої руки. Бережи себе, Ельфійський Самоцвіте!»
І Араґорн сказав:
– Тепер я знаю, що ти везеш. Прошу, провези його для мене ще трохи!
А потому він повернувся і поглянув ген на Північ попід великими зорями, замовкнув і вже не озивався до кінця нічних мандрів.
Ніч постаріла, на сході засірів світанок, а подорожні нарешті виїхали з Ярового Ізвору і прибули до Горнбурґа. Там вони трохи відпочили, готуючись до великої ради.
Мері спав, але його розбудили Леґолас і Ґімлі.
– Сонце вже високо, – сказав ельф. – Усі попрокидались і стали до роботи. Ну-бо, пане Лежню, ходімо на прогулянку містом, поки маємо таку нагоду!
– Три ночі тому тут прогриміла битва, – сказав Ґімлі, – а ще ми з Леґоласом бавилися тут у прецікаву гру, і я переміг, убивши на одного орка більше, ніж він. Ходімо й погляньмо, як тут тепер! А ще в Горнбурзі є печери, Мері, дивовижні печери! Як гадаєш, Леґоласе, може, навідаємося туди?
– Ні! Немає часу, – відказав ельф. – Не псуй диво поспіхом! Я пообіцяв повернутися сюди разом із тобою, коли настануть дні свободи та миру. Проте незабаром полудень. Ми поїмо і вирушимо далі – таке я чув.
Мері встав і позіхнув. Кількох годин сну для нього виявилося замало, він почувався втомленим і збентеженим. Гобіт сумував за Піпіном і вважав себе лише тягарем, бо всі довкола будували власні плани у справі, яку йому, вочевидь, розуміти було не обов’язково.
– А де Араґорн? – запитав Мері.
– У верховній палаті Бурґа, – відказав Леґолас. – Гадаю, він не відпочивав і не спав. Араґорн пішов туди кілька годин тому, сказавши, що йому слід подумати, й узяв зі собою лише свого земляка Гальбарда. Здається, нашого друга охопив страхітливий сумнів чи тривога.
– Дивний загін – оті новоприбулі, – докинув Ґімлі. – Вони поважні й гордовиті, Вершники Рогану поряд із ними здаються мало не хлопчаками. Вони понурі з лиця, здебільшого обвітрені, мовби скелі чи й сам Араґорн, і мовчазні.
– І такі самі люб’язні, як Араґорн, коли здобуваються на слово, – додав Леґолас. – А ви звернули увагу на братів Елладана й Ельрогіра? Вони не такі похмурі зовні, натомість вишукані та вродливі, немов ельфійські вельможі. Та, зрештою, це й не дивно, адже вони сини Ельронда з Рівендолу.
– Навіщо вони приїхали? Ти щось чув? – запитав Мері.
Він уже вдягнувся і накинув на плечі свій сірий плащ, і всі троє покрокували в напрямку зруйнованої брами Бурґа.
– Вони відповіли на заклик, і це ти теж чув, – нагадав Ґімлі. – Кажуть, до Рівендолу прилетіла звістка: «Араґорн потребує своїх земляків. Нехай дунедайни мчать до нього в Роган!» Але звідки прийшло це послання, вони не знають. Я припускаю, що його автор – Ґандальф.
