Наслідки розколу були сумні, а подекуди і трагічні. Бандерівці зуміли в переважній більшості охопити молодий елемент і розгорнути в широких маштабах протинімецьку боротьбу. Проте не втихали також емоції міжфракційної боротьби, що доводили подекуди навіть до убивств. Такий стан тривав упродовж усієї німецької окупації. Щойно з наближенням большевиків, коли ті, що спричинили розкол, знову подались на еміграцію, край вилизався з ран міжусобиць.
Події карколомно наздоганяли одна одну. Вже в перших днях липня в селі на дошках оголошень появилася Відозва до Українського Народу. В ній повідомлялось про акт відновлення Української Державности, який відбувся у Львові, 30 червня. Проголошення самостійности доконала Організація Українських Націоналістів (революціонерів), тобто бандерівці. Головою уряду став Ярослав Стецько.
Нарід товпився коло відозви, читали її та перечитували, раділи, але очам своїм не вірили. Я сприйняла новину з гарячим захопленням, з радости душа малощо не вискочила з грудей. Повірити не хотілося, що волю здобули так легко. Та коли зважити, скільки разів ми поривались до неї, скільки крови пролилось, то за неї вже заплачено дорогу ціну. А все ж якось чудно й непередбачено до нас загостила ота воля. Попередній окупант хаотично відступав під натиском сильнішого загарбника, а ми, всупереч їхнім плянам, взяли й проголосили нашу самостійність. Мені не все було зрозумілим, тому й радість, хоч і велику, сповивав серпанок непевности: які несподіванки готує нам завтрашній день?
Я вирішила поїхати до Львова, відновити зв'язок з Юнацтвом ОУН і робити важливе діло, будувати державу. Треба мені точніше довідатися про мельниківців і бандерівців, хоч проголошення незалежности вже розвіяло мої вагання, я зрозуміла, хто правий. Тим часом мама міркує вголос: не тішся дуже, бо з того й так нічого не вийде. Хто таке бачиз, хто чував, щоб Гітлер посилав німецьку армію воювати з большеви-ками за нашу самостійність. Вони, очевидно, загарбують для себе.
- Ні, мамо, вони хочуть розбити большевиків, щоб поз бутися свого головного ворога, - переконувала я. - А нам що робити? Чекати пасивно, поки німці приберуть нас до рук? Ви все малюєте в чорних барвах.
- Не малюю я нічого, дитино, тільки прожила на світі довше за тебе і знаю, як воно буває. Вони прийшли не визволя ти, а грабувати і наживлятись, як і всі інші, що були перед ними.
Добре я розуміла, що мама правильно говорить, але серце не сприймало логіки її слів. Та й навіщо ж мені, на п'ятнадцятій весні життя, аж стільки логіки? Чому не дозволити собі по вінця насолодитись п'янким трунком волі та в радості пережити кілька днів, хай і нереальних в історичній послідовності, які, однак, все таки залишать по собі солодкий посмак на все життя.
З вибухом війни перерване курсування пасажирських поїздів ще й далі не було налагоджене, зате довжелезні військові ешельони безперервно мчали на схід. На моє щастя, сусід вибирався їхати підводою до Львова, щоб виміняти товари на чорнім ринку, і я впросилася взяти мене з собою.
У Львові зайшла до Ольги Зеленюк. Від неї довідалася, що всі вони, мої знайомі з Юнацтва, приєднались до фракції Бандери. Ми обі подалися на Руську вулицю, де приміщувалось Українське Державне Правління, очолюване прем'єром Я. Стецьком. Входову браму сторожила варта, а перед брамою юрми народу геть запрудили вузьку старовинну вулицю і стримували рух, унеможливлювали проїзд трамваям. У натовпі переважала молодь, що прибула з ближчих і віддалених сіл та міст. Люди приїхали сюди за порадами і вказівками, що їм на своїх місцях робити, аби закріпити українську державу.
В натовпі я загубила Олю. П роп пхаючись ближче до брами, відчула, як хтось торкнув моє плече. Оглянулась і побачила Романа Куницького, мого товариша. Він сказав, що в уряді працює Мирон Літинський, та назвав, у якому відділі.
Мені дуже захотілося побачитись з Мироном. Як і з Романом, з ним познайомилась у Люби Старки, але з Мироном мене в'язало щось глибше за дружбу - ми ходили на "рантки", в кіно. Те щось могло в нас визріти любов'ю, якби не мої побоювання, що я ще замало знаю життя, а він, студент університету, вже має, мені здавалося, значний у ньому досвід. Хоч вже прожила у Львові деякий час, я ще й надалі носила в душі селянську "білу сорочку" і не довіряла місту. Все ж, коли Роман вимовив ім'я Мирона, щось тепле та інтимне озвалось у душі не доспіваною піснею. Попросила стійкового зголосити мене до Мирона на авдієнцію.
Довго чекати не довелося. Мирон сам вийшов до брами і, поминаючи чергу, повів мене до свого кабінету. Ми довго говорили, він розповідав мені з ентузіязмом про свою працю в уряді, опісля про події та про те, який хід вони приберуть у недалекому майбутньому, прогнозував ставлення німців до українського питання. Забулись конкретні думки з нашої розмови, зате живо пригадую, яке імпозантне враження справив тоді на мене Мирон. Ставний, вродливий, він завжди виглядав елегантно, але тепер, коли сидів за великим бюрком, заваленим документами, видався мені ще й дуже поважним. "і чому я не хотіла з ним ходити..." - гірко дорікнула собі. Мирон забажав щось подарувати мені на пам'ятку про зустріч. Став шукати на бюрку, і йому навинулись під руки топографічні мапи. Взяв дві зверху, Підляшшя та Холмщини, звинув і подав мені. Я була дуже вдоволена дарунком, байдуже, що не знала, навіщо вони придадуться мені в Задвір'ї.
