"Ходи до клюбу, потанцюємо, - заохочує Дануся. Вона ретельно зустрічає мене на станції. - Ходи, Славко Хома запитував про тебе". Я б рада піти, як вчула у клюбі музику, ноги самі малощо не скачуть, але мушу хоч заглянути додому й залишити торбу з брудною білизною. Зайшла в хату і вже готова йти з подругами, але мама не пускає. Нарікає: вже біжиш... ні, ти наперед повечеряй, глянь, як змарніла, тільки очі на лиці залишились. Я вечеряла поспіхом і чимскоріш до клюбу. А там, під звуки вальсів, танго і фокстротів, не зчу-валась, як наближалася північ. Ані Наталці, ані моїй провідниці Сірій ніколи не признавалась у своїх "диверсіях" на селі. То ж уже був час масових арештувань та вивозів на Сибір. Дехто з наших друзів, як Славко Котович, кинув університетські студії та пішов у підпілля. Без досвіду й заправи до такого життя, їм доводилось дуже важко, часто треба було переховуватися в лісах. Час від часу вони з'являлись у Львові, ви марнілі, виснажені, з відмороженими пальцями. Ми дуже їм співчували, полагоджували закупки та помагали чим лиш могли.
Мене, очевидно, трохи щипала совість за мої суботні танці, але я по своїй природі нездатна була захоплюватися культом терпіння і самовідречення, коли вони не давали плодів. Тому не поділяла переконання, що коли відмовлюся від танців і буду постити весь день в річницю смерти Біласа і Дани-лишина, то тим наближу визволення мого народу. Зате Наталка дуже вірила в пов'язаність посту з Україною і строго наглядала, чи додержую його чесно. їй не шкодило попостити, навіть помагало, а мені вже сполудні чорні кола з'являлись в очах і я ставала непридатною ні до науки, ні для України. Вже пізніше, коли опинилась у лісових бункерах, з насолодою згадувала ті украдені перші кроки молодости і вдячна була долі за крихітки чарівного світу, в який вводили мене тоді музика і ритм танцю. Не пройшло й восьми років, як не стало серед живих майже всіх тих, з ким витанцьовувала в клюбі. Загинули в рядах УПА і підпільної ОУН, і могили їхні розкидані по всій околиці.
Виїжджаючи додому, я часто брала з собою підпільну літературу до вивчення. В хаті вкладала її 'в шкільний підручник і удавала, що вивчаю шкільне завдання. Саме в таку пору зайшли одного разу подруги й потягли мене в село. Я з поспіху кинула книжку до шухляди у столі та пішла з дівчатами. Під час моєї відсутности мамі треба було заглянути за чимось до шухляди. Запримітивши листки, що виглядали з книжки, вона зацікавилася, пробігла по них очима і". завмерла в шоку. Коли я повернулася, мама і тато вже чекали на мене. Повели в іншу кімнату і, причинивши двері, виклали на стіл мою підпільну літературу. Як на жарт, це були засади конспірації, що крились під невинним заголовком "Пашні буряки". Тикаючи пальцем в "буряки", почала мати: "Бійся Бога, до чого ти берешся?! Спали це зараз, знищ усе, щоб його в хаті не було. Чи ти здуріла, чи здаєш собі справу, до чого взялася???" Тоді тато: "Нехай це роблять старші, розумніші, не твого віку. Ти ж бачиш, що НКВД виарештовує людей, на Сибір вивозить. Залиш це і не шукай собі і всій родині біди".
Бувають у житті ситуації, коли треба кермуватись лише голосом серця, відкинути завчені мудрості. Мої батьки не тільки мене любили, а й завжди були зі мною правдиві. У цьому критичному моменті я, просто кажучи, не мала серця застосовувати супроти них конспірації й вимотуватись неправдою.
- Якщо б ви, тату, під час Визвольних змагань були вибороли Україну, тоді мені не треба було б ховатись з ось такою літературою. Ми жили б уже у своїй державі, і нас не арештували б усі, хто прийде на нашу землю.
Тато не сподівався такого й розгубився від моїх слів. За хвилю махнув рукою: "Вже як до чогось берешся, то роби розумно, з головою на карку. Але чого в твоїх роках можна розумного сподіватися? Ти ось порозкидала папери по шухляді й забралася з хати. Ану ж би був трус?"
Мама зовсім не була вдоволена таким оборотом справи. Вона все ще намагалася переконати мене в страшній небезпеці, яку потягає за собою моє заанґажування в ОУН, поки не стало їй ясно, що цим разом не матиме успіху. Я так і відчула, коли мама усвідомила це: уважно глянула мені в вічі та довго затримала зір, наче побачила перед собою не мене, а нову, досі не знану їй людину.
З того часу батьки ніколи більше не відмовляли мене від участи в підпільній боротьбі, не дорікали, а навпаки, як треба було - помагали. Але відтоді постійна журба та тривога за мою долю, а через мене й долю усієї родини, густими хмарами сповила їхнє життя.
Так чого ж стогнати кучеряво:
Що за діти - хай боронить Бог!
- Юність має на тривоги право,
Що ж то і за юність без тривог!
Надходило літо сорок першого року. Закінчились іспити, і ми поспішно роз'їжджались додому, залишаючи за собою спорожнілі, затихлі гуртожитки. Рвалися на село, але вже й шкода було нам розходитися, бо зжились між собою, заприятелювали. Тому й наш гурток домовився відбути прогулянку на Чортівську Скалу, біля Львова, на 22 червня.
У визначену неділю рано-вранці четверо нас прийшло на станцію. Заносилось на погідний день. У селі ще панувала світанкова недільна тиша, зрідка порушувана муканням худоби, яку починали виводити на пасовиська. На станції завжди було безлюдно у святкові дні, та ось минула пора, а поїзду все ще не видно. Це нас спочатку зовсім не турбувало: відколи настала большевицька окупація, поїзди завжди опізнювались. Але тієї неділі наш уже над усяку міру спізнився. Врешті з'явився начальник станції. Був то присланий сюди росіянин. Вже сам його вигляд зраджував занепокоєння. Заговорив схвильованим голосом до людей, що чекали на поїзд: "Здолбунов бом-бардірован, нєт поєзда... война с Ґерманієй..."
