Назверх я почала наче звикати до життя у великому місті, але насправді не переставала тужити за селом і рахувала дні, коли поїду додому. З моїх одноклясниць найближче заприязнилася з Олею Зеленюк, однією з найкращих учениць у клясі. Середнього зросту, брюнетка, тендітної будови, з грубими окулярами на очах, вона не вирізнялася красою, але притягала мене теплом вдумливих карих очей. Батьки її були кам'яничними сторожами, і вся сім'я з шести осіб тіснилася в одній кімнаті, поки через деякий час не вистаралась другої, теж невеличкої сусідньої кімнати. У Львові вже відчувалась нестача харчів, і їм, типовим міським пролетарям, які не мали родини на селі, доводилось дуже важко.

Ми жили в сусідстві, ішли разом до школи, а вечорами ходили по книжки до міської бібліотеки. Як звичайно, по дорозі заводили розмови про всяку всячину, насамперед про хлопців у школі, але дуже часто ті наші розмови мали серйозний характер. До нас ще не вдерлась атмосфера недовіри й донощицтва, така питома в совєтській системі, і ми відверто критикували заводжувані новим окупантом порядки. Так же сміливо обговорювали прочитані книжки, які випозичали в бібліотеці, і по-юначому гаряче захоплювались героями історичних оповідань. Незабаром совєтська цензура склясифікувала таку літературу "контрреволюційною" й усунула з бібліотек, але, поки це сталося, ми зачитувалися ними. Деколи Оля позичала мені книжки з власної бібліотеки, між якими була одна під назвою Галина, автора не пригадую. Це було насичене драматизмом оповідання про молоду учасницю протиболь-шевицької підпільної організації. Щоб урятувати друзів з кігтів чекістів, вона не пожаліла своєї дівочої чести, а коли не знайшла іншого виходу, то віддала й життя.

У пам'яті закарбувався листопадовий вечір, слабо освітлена алея Єзуїтського парку, якою ми поверталися з бібліотеки... Усе запам'яталось, навіть шерех сухого листя під ногами перехожих. Вечір бо цей накреслив напрям мого життя. На тій алеї з'явилась перед очима фата моргана. Я вся була під враженням прочитаної Галини, вона й у школі не сходила мені з думки, снилася ночами. Звірилася про це Олі. Потім попросила:

- Порадь, що могла б я робити і чим послужити своєму народові?

Вона помовчала і вiдкаказала:

- Поки щось робити, треба наперед пізнати його, народ. Є такі гуртки, в яких вивчають правдиву, не фальшовану, як у школі, історію України.

- Як мені їх знайти? - наполягала я.

- Хочеш - поможу тобі. Будемо вивчати історію, а далі сама побачиш.

Відтоді ми регулярно проводили раз на тиждень вишкіль-ні сходини. Взявшись під руки, бродили вулицями міста, де під брязкіт трамваїв я переповідала їй завчений матеріял з історії України. Деколи вона розповідала мені про Організацію Українських Націоналістів, про УВО, але тоді мені навіть на думку не спадало, що мій вишкіл мав якийсь стосунок до тих організацій. Аж поки одного вечора, коли ми проходжувались горішньою Городецькою, я вперше почула від Ольги суворе: "Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї". Вона вручила мені до вивчення "Декалог", написаний її рукою на аркушику.

- Тепер ти в Юнацтві ОУН. Затям собі твердо: нікому не смієш про це звіритися.

Дуже важко в чотирнадцять років життя носити велику таємницю в душі. Вона розчавлювала мене неспівмірним на мій вік зобов'язанням, і мені до болю хотілось поділитися нею з найближчою людиною, з мамою. Але я пам'ятала: не смієш сказати нікому.

Тепер мій вишкіл поширився на інші ділянки українознавства. Крім історії, вивчала географію України в її етнографічних межах і літературу, передовсім твори, заборонені со-вєтським режимом. Тоді я вперше ознайомилася з творами Миколи Хвильового, прочитала його Вальдшнепи. Зважаючи на призначену їм ролю, вишколи повинні були проводитись під, сказати б, патріотичним прожектором. Доля, однак, післала мені Олю, непересічну молоду людину, яка інтелектуальним рівнем і начитаністю, а також глибокодумністю випередила багатьох своїх ровесниць. Кожного разу, після перевірки проробленого матеріялу, ми дискутували над завченим. Саме тоді, під час розгляду і опрацювання матеріялу, в Ольги спалахувала іскра оригінальности враз із допитливістю дослідника. Пізніше я мала старших віком вишкільниць, з більшим, як в Ольги, досвідом, але в моїй пам'яті її образ не потьмянів, вона назавжди посіла в ній своє місце.

Моє покоління наполегливо шукало відповіді на питання про причини нашої бездержавности. Нам важко було зрозуміти, чому по стількох героїчних змаганнях, бунтах і революціях ми не створили й не закріпили державної структури. В чому крилося лихо, чого нам бракувало? Власне цьому питанню присвячували багато часу на наших юнацьких вишколах. Самопізнання зміцнювало патріотизм, але воно також вигострювало свідомість нашого рабського статусу, твердо втоптаного в історію, яку залишили нам у спадок батьки, діди і прадіди.