Перша світова війна... Скільки ж я наслухалась про неї в дитинстві! Бувало, зимовими вечорами навідаються до тата сусіди, скрутять собі на папірцях "Калини" цигарки, й ні від чого спитає один одного: а ти пригадуєш собі того Данила з-під Рогатина, що був з нами на фронті в італії? і стануть пригадувати, стануть нарікати на "таліянів", котрі, безбожні, на самий Великодень прали білизну, дарма що в їхній країні осідок самого папи римського. То знову розповідають, як воно було "за України", коли одні обороняли Львів, а інші грабували вагони на станції. Війна залишила на них сильний відбиток, говорили так, наче б воно діялось тільки вчора. Зате мені здавалося, що та війна з усіма її страхіттями то вже давня історія. Дійсність, однак, помалу витісняла минуле на задній плян, і розмови набирали іншого змісту.
— Понавозили до нас мазурів, пани вділили їм най вро жай нішу землю, а ми ось душимося на клаптиках і навіть купити нам заборонено у пана...
— "Вони", поляки, хочуть зробити з нас перекинчиків, кажуть перенести метрику до костьолу, тоді дістанеш роботу на фабриці.
Мова заходила про фабрику виварювання залізничних порогів, збудованої за селом. її високий червоний комин домінував над всією околицею і своїм могутнім гудком зранку й увечері визначував початок і кінець робочого дня. Опісля за деякий час на дорозі попри нашу хату появлялись гуртки втомлених, обсмолених тиром робітників, що поверталися з роботи.
Село Задвір'я лежить за тридцять кілометрів на схід від Львова. Воно простяглось уздовж трьох доріг, що променями сходяться в селі, а далі розповзлося на всі сторони рівними й покрученими вуличками. Це велике й багате село, з усіма догідними установами та залізничною станцією. Ним проходила головна маґістраля зі Львова на схід, яка розгалужувалась у Краснім на дві відноги - Броди і Тернопіль. В середині села красувалася у вінку кленових дерев чепурна дерев'яна церква, а при "гостинці" виструнчився гострою вежею костьол. У селі було дві школи, початкова й семиклясівка. В Задвір'ї також був осідок збірної громади, уряд поліції, поштовий уряд і яких шість крамниць та ще й млин, тартак, ну й фабрика за селом. Смерічкова алея вела від костьолу в поміщицький двір, де проживав поміщик Богдан, маєтки якого простягалися на три сусідні села.
Назагал задвір'яни були хліборобами. Багато їх тяглось у четвер возами на ярмарок до Глинян, з якими в'язала село давня торговельна традиція. Але за моїх часів уже помітно зросла робітнича верства і з'явився значний прошарок інтелігенції. Завдяки догідній комунікації, село втримувало живий зв'язок зі Львовом. Доволі багато молоді доїжджало на навчання в середніх школах, а також чимало працювало у Львові. Близький контакт з містом впливав на побутову культуру села. Ношу, яку ще зберігали в довколишніх, віддалених від залізниці селах, у нас давно замінив міський одяг, а також зникли деякі старовинні звичаї.
Таким же різнорідним був і національний склад населення. Корінними жителями були українці, але жило там також кільканадцять старих польських родин і трохи жидів, розмовною мовою яких до Першої світової війни була українська. Потім, у наслідок ворожої політики польського уряду супроти українців, настало відчуження колись зжитих одні з одними і часто кровно споріднених польських та українських родин.
Одним із засобів польонізації Західньої України в міжвоєнній Польщі було заселювання її земель колоністами з корінної Польщі. Завдяки державним субсидіям вони скуповували за зниженими цінами поміщицьку землю, продаж якої українським селянам був заборонений . Таку ж колонію засновано на поміщицьких ланах і в Задвір'ї. Цю колонію задвір'яни охристили "Мазурами", мабуть, через діялект новоприбулих. Одначе на мазурах, як мовиться, не стало і до Задвір'я наїжджало все більше поляків, переважно інтелігенції та робітників, які оселялися в околиці залізничної станції. Новоприбулі поляки зайняли майже всі позиції в адміністрації, школі, комунікації, тоді як у селі було чимало кваліфікованих незатру-днених українських сил. Не маючи праці, перебуваючи у важкому матеріяльному становищі, українська інтелігенція віддавала свій час на суспільно-громадську роботу.
Всупереч усіляким перешкодам польських урядовців, у селі діяла читальня "Просвіти" з багатою бібліотекою. Нею живо користувалось українське населення, головно зимовою порою, коли було більше вільного часу. Молодь гуртувалася в товаристві "Сокіл", танцювальних і драматичних гуртках, а дітвора проводила літній час у дитячих садочках. Розвинулась також економічна база, був у селі відділ Маслосоюзу з молочарнею, а споживча кооператива мала аж три крамниці.
Мені важко визначити, в якій порі життя я усвідомила свою національну приналежність. Знання це вже в ранніх роках розкривало свої перші пелюстки з пуп'янка моєї свідомости. Коли мати товаришки, що жила в сусідстві, зверталася до неї чужою мовою, тоді я відчувала, що ми інші.
Була я в четвертій клясі початкової школи, як до Задвір'я прибув новий парох, отець Михайло Сенів. Він був, мабуть, років сорока, середнього зросту, обличчя шляхетне, завжди погідне. Мав велику сім'ю, старший син, Славко, починав студії у Львівській політехніці, а наймолодші близнята були приблизно мого віку.
